Блог | Церковь вне политики?
Некоторые из церковных иерархов, пытаясь удержать баланс среди вихря церковных перепетий и скандалов, издали в народ интересную идею о том, что Церковь-то вне политики.
Хорошая идея, красивая и правильная, что называется, поэтому многим зашла с ходу. В нашей культуре политиканства и так хватало, а сейчас политизировались все от мала до велика. Людям хотелось бы отдушины, что-то о тихом и мирном, вечном и святом, и логично этого ждать от Церкви.
Далее текст на языке оригинала
Як би гарно, автентично і логічно не виглядала ідея Церкви поза політикою, треба розуміти, що це щось зовсім нове.
В давнину політики не цурались, це була благородна справа благородних людей. В античній Греції, де зароджувалась культура політики, нею могли займатись тільки вільні мужі, громадяни своєї спільноти, і це було вираженням турботи за свій народ і поліс, за їх безпеку і благополуччя. Чим не благословенна справа?
Політику, в особі імператорів і аристократії, благословляли візантійські патріархи і папи Риму. Для середньовічної думки не існувало того життєвого простору, який ми сьогодні називаємо секулярним і світським, де Церква, це про кадило і молитви, а політика, це вже про справи житейські. Всі справи, чи то особисті, чи суспільні і публічні, були просякнуті релігійним змістом. Церква і політика в Середньовіччі були не просто тісно переплетені, це був єдиний простір, ніхто цього не розділяв. Такі знакові святі, як бл. Августин і св. Фома Аквінський пишуть про політику і благословляють її, як здійснення Божої волі в цьому світі.
Відтак, ідеї епохи Відродження і модерну змістили сенси і політика почала розумітись, як мистецтво можливого. Ну, хто що може викрутити, той те і має, якщо от зовсім приземлено. Так політика ввійшла в період профанації, аж поки у нас не стала асоціюватись із продажністю, брехнею, пустим популізмом і меркантильною корисливістю та зажерливістю самих політиків.
Тут то Церква і політика почали розходитись, як священне і профанне. В нашій історії спочатку політика відхрестилась від Церкви відомим декретом Совнаркому 1918р. Згодом і Церква стане приймати рішення, якими заборонить своїм клірикам брати безпосередню участь у політичній діяльності. Проте, на ділі, як би це протирічиво не виглядало, Церква і політика залишались в тісних стосунках, хоч і не завжди добродушних. Відомо, що і радянська влада по-своєму співпрацювала з Церквою, а в пострадянські часи Церква стала частиною ідеї відродження і активним учасником політичних процесів. Згадайте хоч би Помаранчеву революцію 2004р., коли різні конфесії буквально на проповідях агітували вірян за різних політичних кандидатів, роздавали агітлистівки, лякали пеклом тощо. Далі дружба церковних ієрархів з провідними політиками, пасхальні служби і домові храми в помістях, храм у ВР, хресні ходи і так аж до сьогодні, коли питання Церкви вийшло на перші шпальти щоденних суспільних новин.
Сьогоднішній церковний розкол православних українців також має чисто політичний характер. Обидві конфесії мають однакове віровчення і догмати, слідують одній православній традиції, мають однаковий обряд тощо, різниця тільки в політичному міфі. В церковному середовищі про це не прийнято говорити в такому контексті, але обґрунтувати проблему розділення чисто церковними аргументами теж не виходить. І якщо конфесії звернуться власне до церковних аргументів, без політики, то розкол швидко буде подолано.
Як би нам сьогодні не хотілося Церкви без політики, яка би дивилась на все це з небесної висоти і прорікала вічні мудрості, щоб направляти народ в цих потемках зла, страху і тяжкої буденності, мушу вас розчарувати - такої немає. Навіть більше скажу: такої не може бути і не треба. Ми самі не захочемо такої Церкви. Нам же треба не тільки вічне і святе, нас ще пече, саме пече, не дає спокою і наше зараз. Ми би швидко стали обурюватись, чому Церква мовчить про сьогодення, невже "попам" байдуже все, що відбувається і тд. Колись Герцен О.І. не без сарказму докоряв Церкві за таке мовчання: "Ви не на жарт ангельського чину! У Вас немає нічого людського!". Церква не тільки про Бога, вона ще і про людей. Церква не може зректись сьогодення і людськості в ім'я вічного, Христос вчинив якраз інакше. Тож намагання сховатись сьогодні за цю красиву ідею, що Церква поза політикою, це погана справа.
Зрозуміло, що Церква не може приймати безпосередньої участі у політиці, сьогодні це вже не прийнятно. Ну Церква не може по-сектантськи байдуже махнути рукою на суспільство і світ навколо, бо пам'ятає, що Бог полюбив світ і прийшов, щоб не судити, а спасти світ, і заповідав іти і навчати.
Якою може і має бути участь Церкви в політичному житті суспільства, це питання ще дискусійне, але що варто зробити сьогодні- чесно визнати, що Церква в політиці. Була, є і хоче бути. Це могло би оновити наш політичний дискурс, привнести туди принциповість, чесність і відповідальність, якщо би, звичайно, церковні люди виявились здатними до цих чеснот, як це не парадоксально.
Церква має відношення до політики і як значимий суспільний інститут не може залишатись осторонь. З точки зору віри, в цьому ще немає нічого гріховного, питання тільки в тому з якими мотивами і принципами, в який спосіб і в яких межах буде здійснюватись така участь. Готових відповідей на ці питання немає. Є потреба в чесному діалозі і осмисленні.
