Блог | За Львів і Галичину: сто років братовбивчій війні

Уже 16 років поспіль ми збираємося 1 листопада на Личаківському цвинтарі, щоби спільно вшанувати пам'ять українських і польських вояків, які загинули в українсько-польській війні за Львів і Галичину.

Цей рік особливий. І то з двох причин. По-перше, виповнюється 100 років з початку цієї війни. А по-друге, уперше ця наша спільна акція виходить за межі Львова і поширюється на найбільші міста України і Польщі. Зараз, у той самий момент, наші друзі і колеги запалюють свічки пам’яті у Варшаві, Перемишлі, Любліні, Кракові, Ґданьську по польському боці та в Києві, Гадячі, Луцьку, Рівному, Харкові, Чернівцях, Миколаєві, Кривому Розі по українському боці – а в обід студенти і викладачі Української академії лідерства запалили свої свічки на горі Маківці, - пише Ярослав Грицак для Збруч.

Хочу нагадати, що один з тих, хто першим висловив і підтримав ідею цієї спільної акції, був Яцек Куронь. Він називав польсько-українську війну за Львів братовбивчою війною. І не тільки тому, що по різні лінії фронту находилися брати і сестри одної сім’ї, як було у випадку дітей Уляни Кравченко, першої української галицької поетеси. Але й тому, що у цій війні гинула ідея братерства двох наших народів.

Я хочу продовжити цю думку. У той самий час, як пізньої осені і до літа точилася польсько-українська війна за Львів і Галичину, далі на схід йшла більшовицько-українська війна за Київ і всю Україну. Яка б не була важлива війна за Львів, стратегічно війна за Київ була набагато важливішою. Бо, як було відомо ще задовго до початку війни, хто володіє Києвом, той має ключі до Росії – тобто справляє вплив на всю Східну Європу.

Читайте: Как можно было запустить свою страну до такого состояния?

У цій війні за Київ перемогли більшовики. Весною 1920 року була зроблена остання спроба вибити більшовиків з української столиці. Маю на увазі "київський похід" Пілсудського у союзі з Петлюрою. Ця спроба була зроблена ціною Галичини. Петлюра віддав її Пілсудському взамін за воєнний союз.

Але цей похід ледве не кінчився смертю польської держави. Після початкових поразок і втрати Києва більшовики перейшли у наступ і літом дійшли до самої Варшави. Там вони були спинені польською армією літом (знову ж таки, за участю українських частин) у битві, котру потім назвали "чудом над Віслою".

Вернімося до польсько-української війни 1918 р. за Львів і Галичину. Вона була трагедією сама по собі. Але ще гірше було те, що вона відтягала українські сили для справді вирішальних битв на сході України. Українська Галицька Армія за своєю чисельністю дорівнювала армії Української Національної Республіки, а за організованістю і дисципліною її значно перевищувала. Коли дві українські армії були роз’єднані, найчисельнішими у першій половині 1919 року ставали більшовики. Коли дві українські армії були б об’єднані, більшовики втрачали б свою перевагу. Ба більше: дві об’єднані українські армії переважали будь-яку армію, яка була присутня на українських землях, – включно з російською Білою Армією, армією Махна, не говорячи про такий курйоз, як французький десант в Одесі.

У кожному разі, якби армія УГА билася на межі 1918 і 1919 років не у Львові проти поляків, а у Києві проти більшовиків, то більшовицько-українська війна могла би скінчитися інакше. Вона могла би скінчитися поразкою більшовиків.

Іншими словами, якби не було битви за Львів, цілком можливо, що не було би потреби у "чуді над Віслою". Більшовики були би спинені не на Віслі, а на Дніпрі.

Ми можемо йти у своїй уяві далі. Якби більшовики втратили Київ, вони програли б взагалі. Бо контроль над Україною та її величезними ресурсами був ключовою умовою перемоги для всіх армій, які боролися між собою на цій території від 1914 і аж до 1945 року. А якщо би більшовики програли в Україні, то ХХ століття було би врятоване від кривавого більшовицького експерименту – від якого так сильно постраждали поляки, але ще більше постраждали українці.

Як історик, я не можу собі уявити, як вдалося б уникнути польсько-української війни за Львів. Знаючи історію, добре розумієш, що це місто було надто дорогим для одних і для других, щоб від нього просто так, без боротьби, відмовитися.

Я, однак, приводжу цей приклад братовбивчої війни з іншою метою: показати, як нібито на перший погляд локальний конфлікт за Львів справив фатальний вплив на світову історію. У свою чергу, від цього фатального світового фактора постраждали всі, але у першу чергу – українці і поляки.

Подібності між тодішньою та теперішньою історією є очевидними. Якщо 80-ту чи 90-ту річницю ЗУНР та польсько-української війни ми зустрічали в атмосфері польсько-українського примирення, то у 100-ту річницю ми бачимо, як повертаються духи минулого. Стосунки між сучасною Польщею і сучасною Україною можна описати як балансування між холодним миром і холодною війною.

Можна, звичайно, втішатися, що це не гаряча війна. Але той, хто знає історію не зі шкільних підручників, а зі спогадів конкретних людей та свідчень документів, знає, якою химерною і тонкою є лінія, що відділяє мир від війни.

Читайте: Поки ''совки'' не вимруть: чому Україна російськомовна

У перші роки після падіння комунізму ми наївно втішалися думкою, що історія з її війнами і узаконеним масовим насильством скінчилася. Тепер ми є свідками, як історія повертається. Звісно, ми ще не у 1918 чи 1939 році. Але ми зараз ніби повертаємося у цей міжвоєнний період, між 1918-1939 рр., період, сповнений нагнітанням ненависті, котрий врешті-решт призвів до вибуху нової війни.

Від Бразилії до Росії, ми маємо зараз уряди і політиків, для яких мова ненависті були підставою їхньої перемоги на виборах. Наша Україна зараз нагадує острів, який зі всіх сторін, з півночі, півдня, заходу і сходу, оточений морем популістських режимів. З них найбільш загрозливим, очевидно, є східний, російський, який веде пряму, хоча й непроголошену, війну з Україною.

Ба більше: апетити Росії не кінчаються Україною. Вона пробує відновити себе як світову потугу. Але як у 1918 році, вдасться чи не вдасться це Росії, залежить також від того, що буде з Україною.

Ми – ті, що зібралися нині у найбільших містах України і Польщі, – не можемо багато. Є обставини, які є поза нашим впливом і поза нашим контролем. Але те, що ми можемо, то це чітко заявити і сказати: якщо ми, українці і поляки, будемо стояти один проти одного, як сто років тому у Львові, то ми знову програємо, кожен поодинці. І навпаки, якщо ми стоятимемо разом, як стоїмо разом зараз під час нашої спільної акції, то маємо шанси виграти разом.