Плебісциту дефіцит

З останніх новин: 24 громадські організації просять президента України Віктора Януковича передати закон про "Про всеукраїнський референдум" на експертизу Конституційному Суду. З передостанніх: сумніви щодо конституційності прийнятого акту має навіть юридичне управління Верховної Ради, де цей самий закон було прийнято.

На сайті парламенту розміщено висновок юридичного управління, в якому мова йде про те, що коли запроваджується такий механізм референдуму, при котрому органи влади можуть безпосередньо впливати на результат опитування, це виходить якось не комільфо… Простіше кажучи – не зовсім конституційно.

Незадоволена українським законом і Венеціанська комісія, і вітчизняна ж Конституційна асамблея, окремі учасники котрої намагалися прийняти жорстку ухвалу з приводу референдумів. Навіть "отець" конституційного процесу в Україні і очільник згаданої Асамблеї Леонід Кравчук порівняв закон про референдум зі скринькою Пандори, натякаючи, що невідомо, які "демони" з’являться на світ завдяки застосуванню цього закону.

Натомість міністр юстиції Олександр Лаврінович переконаний, що, прийнявши закон, Україна зробили серйозний крок уперед у справі захисту демократії. Такої ж думки про власне дітище і автор закону – депутат Дмитро Шпенов, який вважає, що оскільки певні проблеми зумисне блокуються політиками, народу слід делегувати право ініціювати розгляд таких питань у форматі плебісциту.

Закон про референдум на перший погляд виглядає вельми простим. І прийнятим із найкращими намірами. Проте насправді це один з "найхитріших" законів з наслідками, масштаб яких може бути необмеженим. Це набір унікальних інструментів, чия симфонія іще навіть не зазвучала, але перші звуки увертюри вже спричинили не один скандал.

Варто пригадати, що лише двічі за 21 рік існування нашої незалежної держави в Україні проводились плебісцити. Першим був знаменитий референдум від 1 грудня 1991 року, який легітимізував проголошену парламентом самостійність. Проте у березні того ж таки 1991-го в Українській РСР пройшло іще одне опитування, в ході якого на запитання "чи згодні ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України", позитивно відповіли 80,2% респондентів.

Хоч на початку 1991-го Україною проходили мітинги під гаслом "ні – союзному договору!", чіткої альтернативи (повного відділення від СРСР), яка з’явилась після московського путчу 19 серпня 1991 року, іще не було. Точніше, вона-то була, але саме невдалий переворот "гекачепістів" показав усім, в яку прірву могла скотитися Україна, і ця телекартинка – з танками у Москві і дерев’яними фізіономіями новітнього "політбюро" – спрацювала на таку альтернативу краще за будь-які вербальні аргументи.

Але це жодним чином не скасовує факту березневого референдуму. Веду це до того, що взаємовиключні по суті своїй питання (як ті, що були поставлені у березні та у грудні 1991 року), за різних обставин збирають однакову кількість прихильників. І це іще один момент, що диктує вкрай обережне поводження з таким інструментом, як референдум. Тим паче, якщо мовиться не про плебісцит містечкового значення, а про загальноукраїнський конституційний референдум.

Зрозуміло, що відповіді на його питання будуть на 99% залежати від двох чинників: 1) того, хто і як опрацьовуватиме згодом його результати (іще великий демотиватор Йосип Сталін казав, що неважливо, як голосують, важливо те, хто рахує голоси) та 2) в якій обгортці й під який суспільний настрій піднесуть електорату суть проблеми.

Тепер щодо другого всеукраїнського референдуму. Він, як відомо, відбувся у 2000-му: тодішній президент Леонід Кучма склав лист опитування, котрий включав запитання щодо запровадження двопалатного парламенту, скорочення числа депутатів до 300 осіб, можливість притягнення нардепа до кримінальної відповідальності без згоди ВР і, зрештою, розширення повноважень президента при розпуску ВР. Тоді Верховна Рада не імплементувала результати плебісциту, і найкращі юридичні уми ламали списи в дискусіях, мав чи не мав право парламент так чинити з народним волевиявленням.

Край сумнівам було покладено лише у 2008-му (!), коли Конституційний Суд розродився врешті рішенням, що зобов’язувало ВР визнати референдум-2000. Але тоді це вже було не актуально – ані для "пізнього" Кучми, який, заступаючи на другу каденцію, прагнув для себе більше можливостей впливу (на парламент зокрема), ані для Ющенка (який отримав "урізані" владні повноваження, але такою була ціна питання його президентства). Зараз влада, вочевидь, бере на озброєння тактику Кучми, але з тим, щоб пройти його шлях до кінця, разом з імплементацією результатів референдуму Верховною Радою.

Зовні все виглядає більш ніж шляхетно: навіть слова "Український народ" (у контексті "здійснення влади безпосередньо Українським народом") візуально виділені задля унаочнення справжніх цілей авторів закону. З перших же його рядків цього громадян з усім пієтетом до їхніх прав запрошують до подібної форми волевиявлення. Не табуюють чергову сферу життя, не урізують суспільну свободу, а пропонують висловлюватись з життєво важливих питань, ба навіть з приводу внесення змін до Конституції України.

Але чи не є громадяни в даному випадку лише прикриттям, засобом легітимізації потрібних владі рішень? Цього, власне, побоюються усі противники закону. Невже хтось вірить у те, що три мільйони підписів, зібраних, приміром, за референдум щодо негайного виведення флоту РФ з української акваторії, будуть гарантією його проведення? ЦВК знайде тисячу і одну причину, щоб зірвати його проведення.

Такого варіанту розвитку подій вже побоюється "Свобода", яка добре пам’ятає власні спроби організувати "земельні" референдуми (і чисельні відмови у проведенні таких плебісцитів). Водночас "свободівці" радіють можливості – як їм здається – взяти та й провести референдум з приводу, приміром, статусу української мови, чим, до речі, невимовно дратують своїх же колег по опозиції. Арсеній Яценюк, наприклад, вважає, що закон про референдум – однозначно є злом, за допомогою якого вдасться "викрутити" хоча б потрібне Януковичу питання щодо Митного союзу.

І не тільки це питання, додамо від себе. До питань референдуму, покликаних зміцнити президентську владу, може бути включене що завгодно, зокрема, і скорочення на третину складу Верховної Ради, і введення суто мажоритарної системи, і – як апогей – обрання президента в стінах парламенту. Після відповідної підготовчої роботи (агітацію за скорочення ВР, наприклад, може супроводжувати рефрен "геть з народної шиї депутатів-жироїдів"), після певної "мотивації" членів ДВК, ОВК, ЦВК можна не сумніватися в тому, що успіх таким замислам буде гарантовано.