Стиліст Франк Петер Вільде: я змінив думку багатьох німців щодо України, а Росія виправдовує свій геноцид

Франк Петер Вільде – це ім'я сьогодні знає кожен українець. Почавши серію фотопостів за два дні до початку вторгнення Росії, він так і продовжує це. Кожного дня виходить пост на підтримку України – Вільде говорить до мас своєю мовою, мовою моди та візуалу. Популяризує наших дизайнерів та митців, артистів тощо.

Відео дня

Як він ставиться до ситуації сьогодні, чи має російських друзів та чим займається наразі – про все це ми спитали Франка особисто морозним ранком у берлінському кафе.

– Дякую, що знайшов час на інтерв'ю. Ти, напевне, супер-зайнятий завжди.

– Та щось трошки зараз із роботою дивно. Наче є, але небагато. Тому час є, і мені приємно бути тут!

– Слухай, а як так вийшло, із роботою? Тільки не кажи, що все через війну в Україні.

– Ну через війну теж. Спочатку це була нескінченна пандемія. Нам не можна було взагалі рекламу знімати, нічого. Потім і війна.. У мене багато клієнтів, що працювали із російським ринком – зараз вони припинили ці стосунки, і таким чином, роботи стало набагато менше.

А що у Китаї відбувається, ти бачила? Як працівники Apple бастують на вулицях? От тобі й затримки у постачанні тих самих телефонів. А ти сидиш такий і.. Що за чорт!

А іранські жінки! Як вони наразі дуже круто виходять боротися за свої права! Це дуже жорстокий режим, там катують і вбивають за інакомислення. А де росіяни? Чого вони такі кволі?

– Напевне, іранські жінки дійшли вже до точки кипіння, до точки неповернення. А росіяни примирились зі своїм становищем, із пропагандою й варяться в ній далі. Хоч це й не виправдання.

– Я теж так думаю. Це пояснення, але не виправдання. Особливо для тих, хто вже тут, хто приїхав сюди. Бо тут можна висловлюватися. Так, є кілька людей, що виходять із мітингами, але їх замало. Ну, правда, у нас тут величезне російське ком’юніті, що їм заважає? В них є доступ до інформації, вони бачать фото та відео того, що відбувається.. І все одно досі лишаються люди, які тут живуть і думають, що це все західна пропаганда та постанова. Росія зробила все, аби виправдати геноцид.

– Та я тобі більше скажу. Я знаю родину із Росії, вони євреї та переїхали вже більше як 20 років тому до Німеччини за програмою запрошення євреїв. Так от, вони досі дивляться путінТВ, не вчать нормально мову й кожного разу мене жаліли, як бачили: "Уті бідося із України, але ми розуміємо, ми розуміємо... Це ж твоя батьківщина". Про що тут казати взагалі?

– Так, це страх. Я намагаюсь менше реагувати на це й шокуватись. Бо це ж неможливо вже. Просто намагаюсь уникати таких людей, до яких нереально донести інформацію.

Я от маю друга-гея, він із Росії, але вже вічність живе тут. Так он він теж мені каже: "Ні-ні, це в Україні американська війна і бла-бла..." Я просто в шоці! Ти бачив взагалі ті відео, коли росіяни приходять на Донбас, а їх там не зустрічають із квітами? А він мені: так то ж українські нацисти... (зітхає).

І ти розумієш, це мені каже чоловік-гей, країна якого зараз ще більш затягує гомофобну пропаганду. Зараз там дорослим людям навіть говорити заборонено про гомосексуалізм. І він же тут у Берліні ходить на вечірки та дискотеки для геїв. У Росії б він не міг би такого собі дозволити! А він мені: у кожному режимі є недоліки..

Сексуальність – це демократичне право кожного, як ти це можеш називати недоліком, коли ти просто не можеш бути сами собою?!

– У Росії ще такі закони, що ти навіть не можеш усиновити дитину, якщо ти – з Європи.

– Так, Герхардт Шрьодер був останнім, напевне (колишній канцлер Німеччини на початку 2000-х всиновив двох дітей із Росії. – Ред.).

– Так, але я не про те. Це можливо й зараз, але навіть гетеро-парі це страшенно важко. Знаєш чому? Бо якщо ти помреш, то є шанс, що всиновлена дитина опиниться у гей-родині. То краще нехай гниє у сиротинці в Росії.

– (Зітхає)... В мене якось була цікава розмова із однією росіянкою десь роки чотири тому. Ти знаєш, я багато мав роботи із російськими акторами та митцями. Можливо, мало хто хоче сьогодні таке чути, але я знаходжу цих людей дуже крутими.

– Слухай, ну всюди є як золоті люди, так і ідіоти, звичайно.

– От. До того ж ці люди дещо інші. Вони багато подорожували, багато бачили, в них не промиті мізки. Але це я говорю про дівчину-клієнтку, не можу сказати хто вона й кого представляла, але вона сама – з невеликого міста. Радше з передмістя, із маленького містечка. І от, коли ми закінчили зйомки, я спитав її: Ти можеш мені прояснити що таке відбувається у Росії із всіма цими законами про гомопропаганду? Ми тут із 2013 року боремося проти цього, із тих пір, як почали приймати ці закони у Росії, стоїмо перед посольством..

І вона мені відповідає, що це, мовляв, для захисту дітей. Для того, аби уберегти їх від поганого впливу і бла-бла-бла. Дітки невинні, а їм нав'язують гендер.

Ох, ну невже ти віриш у цю маячню, кажу я їй. Поглянь на мене – я супер-гейський гей, напевне, більш гейської за мене людини ти у житті не побачиш. А коли зростав, а мені зараз 59 років, у нас взагалі нічого такого не було. Не існувало гейства як явища. Не було реклами Tiffany із двома чоловіками чи двома жінками. Не було райдужних прапорів у магазинах Lush, не було прайд-колекцій від Adidas та Nike. І ріс я у гетеросексуальній християнській родині. Ходив у церкву, ходив у школу, де нічого такого взагалі не існувало. Навіть на уроках сексуального виховання нічого цього не згадувалось. Втім я знав із самого малечку, що я гей. Знав і все. Але я дійшов до того, що я у років 15 я думав, що я неправильний. І те, що я відчував – невірно і є помилкою. Я хотів вбити себе. Дякуючи Богу, я мав доступ до хорошої музики та культури, слухав Девіда Боуї – а він завжди був створінням із гнучким гендером. Я слухав Ромі Хааг – одного із найбільш відомих трансгендерних людей Німеччини, який став міжнародною суперзіркою. Це були люди, на яких я рівнявся. Тож, я подумав, добре – я не неправильний, я просто живу у неправильному оточенні.

Тож, наступної ж хвилини, як я у 18 років закінчив школу, я поїхав до Берліну. Бо інакше я б не вижив.

Уяви, у місті була лише одна гей-диско, треба було знати у які двері стукати, і відчуття було таке, наче ти робиш щось кримінальне. А я, попри все це, все ж гей! То як ти це поясниш? – спитав я у неї.

Я пив вже свій другий джин-тонік та був уже сильно заведений. Бо я знаю достатньо людей мого віку, які таки вчинили суїцид. Багато людей по світі вбивають себе через це питання. Але вона не вгамовувалась: "Ну що ти хочеш? У вас є зараз у Німеччині все, що треба, навіть рівність шлюбу, чого ти просто не замовчиш?". Але ж це не просто так було, що держава прийшла й сказала: Ой ви бідненькі, ми до вас так погано ставились ці роки.. Нате ось вам різдвяний подарунок! Ні! Ми боролись за це, ми роками ходили на мітинги, багато людей було кинуто у в'язниці, бо після Гітлера у Німеччині все одно залишився гітлерівський закон проти геїв, параграф 175. Люди втрачали репутацію, кар'єри, будинки й життя через те, що було просто нелегально мати гей-стосунки будь-якого характеру.

І тільки багато років потому, після мітингів та петицій, ми маємо те, що ми маємо сьогодні у демократичній Німеччині. "Ну от, радій собі!", – відповіла вона мені. "Знаєш що, сказав я їй, – це ви маєте радіти, що ми просто хочемо рівноправності, а не помсти". На цьому я поставив свою склянку та побажав їй доброї ночі. Вона була в шоці.

Все, що вона казала – це для дітей, для їхнього захисту.. Це все нісенітниці, бо наразі все заборонено і серед дорослих. Ласкаво просимо у фашизм. І якщо ви цього не бачите, сорі, але ви сліпі. Люблю своїх російських друзів, але всьому є межа.

– То, на твою думку, як краще? Виїжджати з країни чи залишатися та боротися проти режиму?

– Скільки молодих хлопців покинуло країну, як тільки-но було оголошено мобілізацію! Вони швиденько поміняли свої сумні футболки на мирні. Ба ж ні, вони не бігли від війни, вони бігли від мобілізації – і для мене це велика різниця. Звичайно, там є й люди, що завжди були проти війни, і оце зараз до них нарешті дійшло, що час валити. Але більшість взагалі клали на цю війну й все, що відбувається: я сиджу у Москві, п'ю свою каву, ходжу шопитись і бла-бла-бла. Хочу – зайду у МакДональдс, куплю собі квиток зі свого айфону до Дубаї чи Стамбулу..

Був якийсь маленький бум із баном Chanel, коли там російські блогери різали сумки. Але ж це ну настільки тупо...

АЛЕ. Якби ці сотні тисяч людей, що оце повтікали, повстали проти режиму замість того, щоби тікати, – то режиму би вже не існувало. І оце я називаю хоробрістю.

Я проти того, аби приймати тут російських біженців. Тільки якщо вони можуть довести свою політичну думку та те, що їх там притісняли. Бо я знаю парочку таких, що по приїзді почали одразу нити, що через трикляту Україну вони мали покинути свою чудову країну. Оце – політичні біженці? Я так не думаю. Нехай лишаються в країні та міняють її там.

Звичайно, ти звикаєш до ситуації, коли постійно в ній живеш і маєш установку, що нічого не можеш зробити вже. Хоч це і не правда, завжди можна міняти й мінятись.

Я не бачив жодного мітингу росіян. Жодного! А от що я бачив, то автораллі по центру Берліну із російськими прапорами. Оце вони можуть, а акцію протесту невзмозі організувати? Нема слів.

І подивись на українців! Як вони борються! Як приїхали сюди, як організовуються, як говорять, не жаліють себе, а стоять рівно й говорять відкрито. Як вони взаємодіють одне із одним тут, і по різних країнах одночасно, музиканти, артисти, прості люди.. Як зараз просувається культура й мистецтво, мода стала такою, що ух!

Оце характер! Вони незламні.

– А ти знав, що близько 70% росіян ніколи не покидали країни?

– Ого, ні не знав. Так, я раджу всім подорожувати якнайбільше. Так і людей бачиш, і новому вчишся, і втрачаєш упередження й страхи. Перестаєш боятись людей. Досі знаю таких, що ниють із приводу "інаковості" біженців із Сирії. Слухай, я живу у Кройцбергу вже 22 роки, це район із найвищою квотою по міграції турецького та арабського населення. Ну ні разу нічого зі мною тут не сталось! А я, прошу зауважити, найвідкритіший гей до того ж.

Якщо я бачу, що хтось дивиться на мене якось скоса, то я сам підійду й спитаю у чому справа.

– Як ми кажемо: яке їхало – таке й здибало. Ти отримуєш те, що несеш. У більшості випадків.

– Так, саме так. Я вмію переконувати й показувати правду. Я змінив думку багатьох німців щодо України. Треба йти й знайомитись із людьми – так ми розвиваємось. Я нічого не знав же сам про Україну до війни. А тепер подивись! Я – українське вікно у європейський світ культури й моди (посміхається). А Україна, у свою чергу, відкрила мій Інстаграм світу. Я писав і про гей-права, і про Брекзіт раніше. А після того, як до мене звернулась журналістка Village.ua, мій акаунт вибухнув!

– Тобі ж часто закидають, що ти всю цю українську акцію взагалі через хайп почав..

– Є таке. Але видно, що я це почав робити ще до початку війни, 22 лютого. Дивись, ось фото. Лише кілька людей зрозуміли про що ця фотографія. Але я точно знав чого я одягнувся у блакитне і чого у мене в руках жовті квіти. Я раніше завжди писав довгенький текст про фото, але того дня все змінилось – я такого більше не роблю.

А ось це фото – з концерту Onuka, дивись. Я там, до речі, познайомився із хлопцем – він весь концерт протанцював із українським прапором, так ефектно. Тож, як тільки концерт скінчився, я його наздогнав та спитав хто він є (сміється). Виявилось, що він також шукав зустрічі зі мною. Він робить таку собі лотерею по 5 євро за квиток, розігрує всілякі речі. От як мерч від Onuka тощо. Всі зібрані кошти йдуть на потреби ЗСУ. Крутий!

Ніхто мене не зможе шантажувати, що знає якийсь секрет про мене – я ж все своє життя документую публічно (сміється).

– Не чула про нього, дякую! Втім, повертаючись до теми, знаю, ти багато робив фото й для інших акцій підтримки. Той самий випадок із загиблими у клубі Орландо...

О, ти трошки покопалась у архівах (посміхається). Так, це для мене не хайп, хай би хто там що не казав. Я висловлююсь своєю мовою, мовою моди, до якої звик. Я непогано володію й словами, але візуальна мова мені ближче.

І мені щастить зустрічати правильних, гарних людей на своєму шляху. Так із молодості я захоплювався піонеркою політичної моди, дизайнеркою Кетрін Хемнет, яка винайшла так звану message t-shirt, футболку-повідомлення. Вона завжди використовувала моду для донесення політичної думки у маси. Дуже сильний меседж. Із нею ми списувались, коли я працював над туром Сари Коннор – Сара виступала у футболках легендарної дизайнерки, яка сама особисто відповіла на наш запит та дала зелене світло на копію її дизайна.

– Так, мода стає знов все більш промовистою..

– Круто, що в новий український фешн вплітається так багато національного. Молодь дуже цікавиться цим зараз. Оце днями читав інтерв'ю з іранською захисницею прав людини, яка каже: якщо ти розумний, ти розумієш, що visability дуже важлива, не можна її недооцінювати. Взяти хоча б мене – рік тому я ж навіть не знав який там в України прапор. Це шокує сьогодні, із огляду на мій інстаграм сьогодні, але факт. А от із грудня минулого року це ставало більш і більш наглядним..

– Будемо сподіватись, що цей жах скоро скінчиться... Ось ти про що мрієш?

– Ну що ж, давай сподіватись, що росіяни відкриють очі та побачать що відбувається. Що буде із їхнього боку більше матерів, які будуть виступати проти вбивства синів на безглуздій війні. Що "корона" стане просто спогадом. Та про що ще можна мріяти? Аби мій бойфренд був зі мною. І що люди нарешті почнуть прислухатись одне до одного — бо цей прогрес у світі мав би з'єднувати, а вийшло навпаки — люди ще більше одне від одного віддаляються. І тут знов-таки я пропоную вчитись в українців єдності та співпраці.

Френк Вільде співпрацює із президентським фондом UNITED 24 та берлінською організацією Vitsche – днями вийшов їхній ролик, яким вони хочуть привернути увагу до проблеми електроенергії та зібрати гроші на генератори для українських лікарень.