Відео дня
Бог танцю Серж Лифар: я українець, до кінця
Сержу Лифарю світова культура зобов'язана перш за все тим, що завдяки йому балет перейшов із допоміжного і другорядного в повноцінний художній жанр. До Лифаря балет показували у фіналі оперних вистав, щоб продовжити викликане ними глядацьке захоплення, він же досяг їх рівноправності. Український балетмейстер заснував у Парижі Інститут хореографії та поставив близько двохсот вистав у знаменитій Гранд-опера. Його внесок у французьку культуру високо оцінив Шарль де Голль, який розпорядився оформити офіційне громадянство і паспорт. Серж Лифар відмовився, заявивши: "Я ніколи не був і не буду французом, моя батьківщина – Україна".
OBOZREVATEL продовжує публікацію серії матеріалів про вихідців з України, які досягли неймовірних успіхів.
Улюбленець долі
Сержа Лифаря, що народився 2 квітня 1905 року в Пирогові під Києвом, з повним правом можна називати улюбленцем долі: йому багато давалося легко і без особливих зусиль. Балетом він почав займатися досить пізно – у шістнадцять років, відвідуючи "Школу руху" Броніслави Ніжинської. Хлопчик мав ще й чудовий голос, тому батьки вважали, що їхній Сергій має зробити кар'єру співака. Саме з цією метою – зацікавити його оперним мистецтвом – у дванадцять років вони вперше привели сина до Київського театру опери та балету, але його замилуванням відтоді став не спів, а танець. Він мріяв про кар'єру знаменитого танцівника, якому підкоряться сцени відомих світових театрів, і його мрії справдилися.
Щоправда, шлях до їх втілення був непростим. До Парижа, куди він вирушив не тільки слідом за Ніжинською, яка переїхала туди, а й рятуючись від жахів більшовицького режиму, Лифарю довелося добиратися через Іран, а кордон він перетнув нелегально. Більшого страху він, за його словами, у житті не відчував, у нього навіть стріляли, але, зрештою, все обійшлося. Але нове – щасливе та успішне – життя майбутньої зірки завжди було затьмарено розлукою з близькими, яких він ніколи більше не бачив живими. Своє життя вони прожили з клеймом рідних "зрадника батьківщини". Діда від розстрілу врятувало лише диво, молодший брат Леонід змушений був тікати на Захід у 1932 році, а батьки, що залишилися жити в Києві, перебували під постійним наглядом НКВС, а потім і КДБ, тому вийти на зв'язок із ними в дітей не було жодної можливості.
"Вільний громадянин Всесвіту у найвільнішій зі столиць"
Лифар прибув до Парижа 13 січня 1923 року. За його спогадами, він йшов Єлисейськими полями прекрасним зимовим ранком, коли сонце ледве пробивалося крізь туман. Вперше в житті юнак насолоджувався тим, що йому нічого не загрожує, і почував себе "вільним громадянином Всесвіту у найвільнішій зі столиць".
На березі Сени йому призначив зустріч чоловік, який кардинально змінив його долю, – Сергій Дягілєв. Виступ Лифаря справив на знаменитого антрепренера сприятливе враження – у своїх спогадах він згодом писав, що після його танцю обличчя Дягілєва посвітлішало, а в очах з'явився вогник. Він шукав заміну Вацлава Ніжинського і знайшов його в особі Лифаря. Його вердикт був позитивним: "Я вірю в цього хлопчика, він буде танцюристом". Похвала Дягілєва, який був для нього недосяжним божеством, благотворно вплинула на юнака, надавши йому впевненості, і вже дуже скоро він дебютував на сцені, перетворившись із Сергія на Сержа Лифаря. Вважаючи, що молодому танцюристу не вистачає техніки, і прагнучи розпалити іскру його таланту, Дягілєв відправляє його до Туріна – на навчання до Енріко Чекетті, якого називали "творцем зірок".
Цей період став для нього часом розуміння мистецтва та знайомства з видатними людьми. У Парижі Лифар відкриває собі Лувр, у залах якого він проводив увесь вільний час, і Версаль з його Дзеркальною залою, яка справила на Сержа грандіозне враження. Він знайомиться з Пабло Пікассо, Марком Шагалом, Кассандром та Коко Шанель – вони стали його друзями на все життя.
"Майстер" Гранд-опера
Іноді таланту, щоб пробитися, потрібно хоч трохи везіння, і Серж Лифар зумів опинитися в потрібний час у потрібному місці. Коли директор Гранд-опера вирішив поставити балет за мотивами бетховенського "Прометея", він збирався довірити хореографію Джорджу Баланчину, але той зліг із тяжкою пневмонією, і цю роботу доручили Лифарю. "Творіння Прометея" чекав приголомшливий тріумф, і з того часу саме Лифар стає керівником балетної трупи Гранд-опера – сам він називав себе "майстром". Після смерті Дягілєва в 1929 році Лифар остаточно перейшов з його трупи в Гранд-опера як прем'єр і балетмейстер, хоча йому на той час не виповнилося ще й 25 років.
Новатор балету
Лифар був новатором балету – у своїх виставах він ставив на перший план хореографію, відсуваючи на другий музику та декорації. Окрім того, на його погляд, рухи танцюристів далеко не завжди повинні збігатися з музикою, до чого на той час виявилися готові далеко не всі глядачі: одні палко вітали творчі пошуки Лифаря, інші – так само палко обурювалися. Відома історія, коли ескізи сценографії для спектаклю "Ікар" створив сам Сальвадор Далі, але його уява, яку Лифар назвав "переповненою", не збіглася з уявою самого балетмейстера, який виконував у виставі головну партію. Для цієї ролі Лифар сам зробив собі крила. Без використання будь-яких спецефектів – однією лише силою своєї хореографії Серж створював для глядачів ілюзію справжнього польоту, щоправда, для цього змушений був додатково тренувати руки, оскільки вага зміщувала баланс тіла.
Поряд із новаторськими балетами Лифар танцював і в класичних, найулюбленішим серед яких було для нього творіння Адольфа Адана "Жизель". Роль принца Альберта була для Сержа ідеалом, символом якого, за його словами, є "смерть в ім'я любові". Побачивши Лифаря у цій партії, Пабло Пікассо та Жан Кокто розплакалися на прем'єрі. "Того вечора, – згадував Лифар, – я здобув одну з найбільших перемог у своєму житті". Через багато років, у грудні 1956-го, саме цим балетом він попрощається зі сценою як танцюрист, а потім і зовсім залишить Гранд-опера.
Лифар виступав за жорстку дисципліну не тільки для артистів, а й для глядачів: за його розпорядженням після третього дзвінка двері в зал зачиняли. Лифар вважав, що той, хто не зміг правильно розподілити свій час і приїхати до театру вчасно, не гідний вистави. Для публіки, яка приходила до театру не заради мистецтва, а для того, щоб інших подивитися і себе показати, це було несподівано, але вона досить швидко прийняла нові правила гри. Завдяки таким "реформам" у Гранд-опера пішли справжні поціновувачі музики та хореографії, а не любителі в антрактах фланувати по фоє, виблискуючи діамантами, та влаштовувати гулянки з шампанським у буфеті. Також Лифар, який вважає, що всі учасники вистави – від соліста до артиста кордебалета – рівні, заборонив викликати виконавців головних партій на біс та приносити до театру квіти.
Пляма на біографії
В 1939 році після початку Другої світової війни Гранд-опера закрилася, а частина трупи, в тому числі й Лифар, вирушила на гастролі в Австралію. На зворотному шляху вони відвідали Балі та Індонезію, де балетмейстер захопився місцевими танцями – ці враження знайдуть своє вираження в його творчості.
Окупований німецькими військами Париж зустрів артистів новою реальністю: над Тріумфальною аркою майорів прапор із свастикою, вулицями курсували патрулі. Міська влада попросила Лифаря очолити Гранд-опера, і він, подумавши, погодився. За час окупації він поставив два балети – "Сюїту в білому" та "Ромео і Джульєтту", і особисто зустрічав Гітлера, коли той захотів відвідати театр. Після закінчення війни Лифар, як людина, яка співпрацювала з нацистами, змушений був залишити свою посаду. Ба більше, він потрапив під суд і дивом уникнув смертного вироку. І лише через роки стало відомо, що, будучи керівником театру, Лифар був, як сказали б зараз, подвійним агентом: користуючись численними підсобними приміщеннями Гранд-опера, він ховав і в такий спосіб рятував від смерті тих, кого розшукувала окупаційна влада.
Білі лілії принца Альберта
На "пенсії" головним заняттям Лифаря стала педагогіка – йому просто необхідно було передати свій колосальний досвід іншим. Він викладав у Сорбонні та заснував Інститут танцю, в якому слухачі вивчали історію та теорію балету.
У 1961 році заради Лифаря ненадовго відкрили горезвісну залізну завісу – він приїхав до рідного міста Києва, за яким завжди нудьгував. "Прекрасний Париж, – писав він, – не може змусити мене забути про моє місто і мій Дніпро". У ті дні йому здалося, що час не має над ним влади: він знову побачив свій будинок, коледж, в якому навчався, походив улюбленими вулицями і вдався до спогадів про батьків – загалом, відчув усе, крім "запаху того – колишнього – життя, яке пішло назавжди". На цвинтарі він упав навколішки перед могилою батьків, сказавши з гіркотою та болем: "Це я, ваш Сергій, ваш Сергунчик. Я танцював з великим успіхом по всьому світу, але ви, мої рідні, цього й не побачили". Він не хотів, та й не зміг би залишитися в місті свого дитинства, йому б цього просто не дозволили, але про своє коріння ніколи не забував. У листі до дружини, графині Альфред, він якось написав: "Я українець. До кінця".
В останні роки життя Лифар почав займатися живописом, причому не на аматорському, а на високому професійному рівні. Вже як художнику йому аплодували Канни, Монте-Карло та Венеція. На компліменти своїх іменитих друзів, які захоплювалися його творчістю, Лифар скромно відповідав: "Я не художник, я хореограф, який малює". Великий танцівник пішов із життя у швейцарській Лозанні у віці 81 року. Кажуть, що незадовго до смерті він, відчуваючи, що йде, попросив принести йому букет білих лілій – як пам'ять про найулюбленішу свою партію принца Альберта з балету "Жизель".