"У цей район прилітає найчастіше". Лада Лузіна – про небезпечні місця Києва, українських відьом та "голе" інтерв'ю з Миколою Мозговим

Лада Лузіна – у минулому скандальна журналістка світської хроніки та зірка київського бомонду, а нині – наймістичніша письменниця України. Її книги про неймовірні історії Києва розходяться величезними тиражами. А ще Лада – авторка безлічі екскурсій загадковими місцями столиці та колекціонерка українських міфів і легенд.

Відео дня

В інтерв'ю ОBOZ.UA письменниця поділилася унікальними фактами з минулого та сьогодення Києва, розповіла про магію, віра в яку з війною розквітла з небаченою силою. А також згадала роки яскравої роботи у бульварній пресі та проаналізувала нинішній стан шоу-бізнесу.

– Ладо, у лютому 2022 року ви відчували, що війна неминуча? Чи не вірили у те, що таке можливо?

– Насправді для мене все почалося ще 20 лютого – це день народження моєї мами. Я з тих людей, хто був певен, що війни не буде. Але цього дня у мене почався стан такого мандражу, що практично непритомніла. Було дуже складно протистояти панічним атакам, які накривали. Пам'ятаю, на дні народження мами ми стоїмо з подругою на кухні, і я їй скаржусь: не розумію, що зі мною відбувається. Наче щось страшне ось-ось має трапитись. І коли почалося вторгнення, все стало зрозумілим. Сам день 24 лютого практично не пам'ятаю: все як у тумані.

Я вивчаю український народний календар (це одна з моїх сфер діяльності), тому відкрила та зіставила дати: 24 лютого у нас день Велеса (за староукраїнським календарем – день Власія). А Велес, вважай, наш Аїд, Бог Смерті. Знаєте, я вже не раз переконувалась у тому, що дати, які наші предки вважали знаковими, збігаються з датами реальних фатальних подій. Я у своїх книгах ще років десять тому почала порушувати цю тему. Але оскільки раніше писала винятково художні твори, вважала це авторськими вигадками. А зараз із подивом спостерігаю, що багато збігається з перехрестями не лише наших доль, а й усієї країни.

– В одному зі своїх інтерв'ю ви сказали, що наша Верховна Рада розташована в не дуже доброму місці. І непогано б її перенести в інше.

– Так, це правда. Це не я вигадала, достатньо взяти дореволюційну карту міста Києва, і ми побачимо, що територія під Верховною Радою раніше мала назву Провалля. Зрозуміло, що це щось не дуже гарне – місце, куди все провалюється.

Якби моя воля, всі наші урядові будівлі перенесла б кудись-інде. З Маріїнським палацом, що розташований поруч, теж нічого доброго ніколи не відбувалося. Цариця Єлизавета, яка його заклала, не побачила результату своїх старань, померла. Імператриця Марія Федорівна, мати Миколи II, яка вирішила якось там пожити, саме тут дізналася, що її син зрікся престолу, і звідти її відправили у вигнання. Коли палац захопили більшовики, у них теж нічого не вийшло. Довелося перебиратися до іншого приміщення. Палац горів, став місцем смерті багатьох людей і роками перебував у запустінні. Я навіть якось писала про це статтю "Прокляття Маріїнського палацу".

Що у нас на правильному місці – це парк Слави, Музей Голодомору – місця, де згадуєш своїх героїв. Аскольдова могила раніше була одним із найвідоміших цвинтарів міста. Але ми цього вже не пам'ятаємо, бо кілька разів усе зносилося. І ось зараз там почали ховати героїв війни – місце повертається до свого споконвічного призначення.

– Яким вам бачиться зараз Київ?

– З початку вторгнення я практично не виїжджала з міста. Це була моя важлива позиція. Я намагалася кілька разів для себе проаналізувати, який настрій місто має зараз, але вловити його складно. З другого дня великої війни веду київський щоденник, куди записую всі важливі, як на мене, події та зміни. Але проаналізувати написане мені вдасться лише тоді, коли все закінчиться.

Дивна річ: місця, які вважалися раніше несприятливими щодо містики, продовжують такими залишатися і зараз. Один із найнебезпечніших районів у Києві – це перша Лиса гора, яка умовно розташована між Бабиним Яром та вулицею Глибочицькою. Цей простір набув своєї темної слави ще за часів Київської Русі, за легендами там мешкали не тільки відьми, а й Київський Змій, і печера його веде просто в пекло. І зараз у цей район прилітає найчастіше. Не позаздриш тим, хто там живе. Мені якраз усе це видно з вікна. 2022, 2023, 2024 роки – фотографії практично ідентичні: величезні клуби диму стоять над Татаркою.

А ще я фіксую, як на моїх очах війна переформатує містичні міфи та легенди України. Та ж Щекавиця стала дуже популярним місцем, там з'являються нові артоб'єкти. Коли не прийдеш, постійно ходять екскурсії, збираються компанії. І це притому, що треба знати "ничку", щоб потрапити туди. Я дуже люблю Київ, зокрема й тому, що за рахунок перепадів висот у ньому багато схованок. Їм також присвячені мої екскурсії.

– Ладо, письменництво – це прибуткова справа в Україні?

– Ви знаєте, мені зараз взагалі незрозуміло, що буде з моїм письменством. Нині переживаю чергову екзистенційну кризу. Щоправда, цей стан можна списати на те, що незабаром мій день народження. А в цей період зі мною зазвичай трапляються внутрішні конфлікти. Задаюсь питаннями: "Хто я? Куди я йду? У чому сенс мого життя?".

Але сподіваюся, що таки повернуся до професії. Але назвати це своїм основним прибутком не можу. Хоча й не можна сказати, що книжки не приносять грошей, платять за письменництво. Ось зараз у Польщі виходять мої твори. І в Україні я маю на підході нову книжку. І навіть не одна, а цілих три. Одна з них урятувала під час війни. Ми всі на початку вторгнення шукали способи якось заспокоїтись, переключитися. Звичайні засоби не працювали, як, наприклад, кіно – я навіть щось просте не могла дивитися. Хоча раніше любила фільм увімкнути, з друзями поспілкуватися. А в ті місяці ми спілкувалися, зрозуміло, лише про одне. І ось врятувала мене ця книжка, яку взагалі не збиралася писати. Але з'явилася ідея – і почала працювати. Вона називається "Сад української відьми" – це легенди про чарівні квіти, кущі та дерева. Я буквально втекла в цей сад і ховалась там якийсь час.

Повертаючись до легенд та міфів України, які трансформуються під час війни, хочу розповісти одну історію. На початку Андріївського узвозу поряд із Національним музеєм історії України росте липа, яка, за переказами, була посаджена ще митрополитом Петром Могилою. Дерево досягає у висоту десять метрів і має обхват п'ять метрів. Липа Петра Могили, за місцевими легендами, виконує бажання. Потрібно загадати і тричі обійти дерево. Я часто веду туди екскурсії. Коли підходимо до липи, обов'язково попереджаю, що в жодному разі не можна рвати листя, бо це дерево – національне надбання.

І уявіть мій жах, коли навесні 2022 року дізнаюся, що через ураган серйозно пошкоджено частину унікального дерева. Величезні гілки, що зламалися, планували знищити. Однак пізніше було ухвалено чудове художнє рішення – створити з уламків скульптуру. Її автор – популярний майстер Костянтин Скритуцький, відомий, зокрема, комплексом скульптур на Пейзажній алеї. І сама липа, дякувати Богу, виглядає непогано, очевидно не збирається помирати. Я думаю, що це символічно: так буде і з нами – незважаючи на втрати, вистоїмо.

– Відомий український письменник Василь Шкляр, який часто буває з виступами на фронті, в інтерв'ю нашому виданню розповідав, що часом військові стикаються із дивовижними історіями, коли здається, що сама природа та вищі сили допомагають їм. На вашу думку, таке можливе?

– Я вірю в це. Ба більше, вважаю, що після 24 лютого 2022 року ця віра розквітла у багатьох із небаченою силою. Візьмемо, наприклад, міф про українську відьму, який під час війни сформувався із реальної життєвої ситуації. У Конотопі місцева мешканка заявила окупантам: "Куди приперлися? Тут одні відьми – у вас все відвалиться!". І одна ця подія дала сплеск цілій відьомській темі. З'явилася й пісня "Буде тобі враже так, як відьма скаже", яку вважаю за жіночий гімн війни. Потім мультфільм "Галька топить крейсер "Москва". І вистава, що не має стосунку до теми російського вторгнення, але під назвою "Конотопська відьма" стала суперхітом у Театрі Франка. І ось зовсім недавно вийшов фільм із такою самою назвою, але вже на тему війни. Образ української відьми трансформувався у цілий культурний пласт.

І треба сказати, що в Україні до відьом ніколи погано не ставилися, є багато легенд, де вони виступають берегинями. За роки війни ми дуже багато разів збиралися на екскурсії, де проводили обряди із захисту міста та близьких – магічні здібності є у кожній українській жінці. А ще перше, що я зробила, коли почалася велика війна, виклала в соцмережу ікону Оранти із Софійського собору в Києві – найвідоміше із зображень Богородиці, що збереглися. Вона вважається нашою головною захисницею. Я навіть маю про це екскурсію, яка називається "Чарівні захисники України".

А у моїй книзі "Українська відьма: хто вона?" і в продовженні, яке, сподіваюся, також буде, багато разів висловлювала думку, що історії шабашів українських відьом – це не вигадка. Наприклад, на Івана Купала жінки збиралися рано-вранці на природі, співали пісні та із заговорами збирали певні цілющі трави та ягоди. Потім у величезному казані варили цей збір, роздягалися та купалися самі. Звуки їхніх святкувань і породили легенду про відьомські шабаші. Інше питання, зараз, коли йде війна, дуже багатьом хочеться, щоб відьомська енергія допомагала помститися, але магія українських відьом насамперед спрямована на захист.

– В одному з інтерв'ю ви сказали, що українці знають вас за двома професіями: одні як письменницю, інші – як скандальну журналістку, яка свого часу гостро писала про український шоу-бізнес. Чи не шкодуєте про той час?

– Ні, не шкодую. Письменництво – це моя зрілість, а журналістика – молодість. Період, коли хотілося пробувати світ на міцність, шукати нові обрії. Усюди просочитися, навкруги потрапити. Я люблю той період свого життя, але це у минулому. Яка зараз світська журналістика? Мені важко судити. Сумно, що зникає преса. Ми всі бачимо, як мало залишилося місць, де продаються газети та журнали. Коли помічаю такий кіоск, щиро дивуюся: "О, ти ще існуєш?"

Нещодавно побачила на розкладці один із модних глянців за 500 гривень. Подумала: може, я відстала від життя, і це нормальна ціна? Зважаючи на те, що тираж видання, найімовірніше, невеликий, папір коштує недешево, треба платити журналістам, редакції десь збиратися. Але, чесно кажучи, була дещо шокована. Мені здається, що зараз ми переживаємо період, коли незрозуміло, що буде далі з друкованими виданнями, а також інтернет-ресурсами – там також багато хто скаржиться. Тому, думаючи про це, полегшено зітхаю, що не переживаю цю кризу з теперішніми журналістами.

– Ладо, як людина, яка дуже багато знає про шоу-бізнес зсередини, розкажіть, як він змінився з війною?

– Не хочу багато говорити про Наталію Могилевську, вона моя подруга, і я беру участь у її багатьох проєктах, тому, виходить, упереджена. Але мені здається, що її вистави-концерти на військову тематику – сильна річ. І сама вона там гарна, і прекрасні вірші Рибчинського звучать зі сцени, в деяких моментах – просто до сліз. Але якщо відсторонитися від теми подруги і подивитися поглядом колишньої журналістки світської хроніки, то мені здається, що випробування війною мало хто з наших артистів витримав. Не говоритиму, що ніхто, але справді – дуже мало хто. Деякі зірки опинилися в дуже непривабливому становищі. Хтось зовсім у ганебній ситуації, як Олег Винник. А хтось просто не зміг побачити себе в нових обставинах, прожити все разом з країною, вписатися в нову реальність.

З'явилися нові зірки, такі як Klavdia Petrivna. Не брешу, що я стежила за її становленням і вражаючим принаймні фінансовим успіхом. Зібрати кілька разів такий майданчик, як Палац Спорту, це безумовно комерційний успіх. Але загалом зараз сильно пішли у тінь кіно та естрада. У театру, навпаки, відкрилося нове дихання. Він давно не переживав такого піднесення. І не лише на "Конотопській відьмі", практично на всіх виставах – повні зали. Це етап, на який театр чекав давно і зараз з інтересом проживає.

У шоу-бізнесі все інакше, у кіно теж непросто, багато чого – на паузі. Неодноразово чула від відомих продюсерів, що про війну зараз знімати не час, бо дуже складно говорити на цю тему, витримуючи правильні інтонації. Потрібно почекати.

– З Наталією Могилевською ви дружите вже багато років. Як вона змінилася з появою двох доньок?

– Дивно, але факт: війна – це не лише руйнівні історії, часом – і життєстверджувальні. Одна моя подруга у ці страшні роки знайшла кохання. І вона мені одного разу сказала фразу: "Я вдячна війні". Мене від цих слів просто пересмикнуло, бо це оксюморон, дуже суперечливе поняття. І моя душа це відкидає. Хоча технічно я розумію, що хотіла сказати. Вона не радіє війні, а констатує, що саме в цей час трапилася її доля і зустріла свою половинку. І не вона єдина.

Дивно, але в моєму оточенні достатньо таких історій. Інша моя подруга, Наталя, у перші місяці війни познайомилася з нинішнім чоловіком. Не в Києві, а в такому місці, де не під час воєнних дій навряд чи перетнулися б. І саме під час війни вони удочерили двох дівчаток. Для мене це дивовижна історія. Раз – і народився намір, хоч раніше така тема не порушувалася. А з'явилися ці дівчатка, і виникло блискавичне рішення.

Мені здається, що Наталія Могилевська – та рідкісна людина, яка на перетині військових перехресть знайшла себе – в особистому житті так точно. Зрозуміло, що це непросто, величезна відповідальність. Ще й зараз, у період максимального дисбалансу. Завдань дуже багато, але вона вирішує їх із задоволенням та інтересом – це видно. Ще вона стала набагато спокійнішою, знайшла свою точку рівноваги.

Я знаю, що Наталія не показує дітей, але сподіваюся, вона мене не вб'є, якщо скажу одну річ. Дуже дивно, але дівчатка настільки схожі на Наталію, що якби вона вирішила видати в публічний простір історію, що це її рідні діти, всі повірили б. І я дуже поважаю її позицію, що у доньок – своя історія, і вони мають право самі її розповісти, коли виростуть. Або ніколи не розповідати, якщо так вирішать.

– Ладо, дуже хочеться запитати про найгучніше ваше інтерв'ю – з метром української естради Миколою Мозговим. На обкладинці видання "Бульвар" ви з колегою Оленою Крутогрудовою та Миколою Петровичем з'явилися практично голяка. У самому інтерв'ю, крім усього іншого, Мозговий заявляв, що наша естрада – фанерне мистецтво, де справжньою творчістю і не пахне, що призвело до серії величезних скандалів. От якби зараз була можливість повторити ту зустріч, чи погодилися б ви?

– Цікаве запитання, і, як не дивно, мені його ніхто ще не ставив. Я не шкодую про те, що ми записали те інтерв'ю, але зараз такого робити не стала б. Тепер, коли я перебуваю у віці Миколи Петровича тогочасного, по-іншому дивлюся на життя. Думаю про наслідки. Чи не стане гірше комусь, якщо щось напишу чи розповім? Я зі скандальної журналістики у письменство пішла саме через це. Ніколи не соромилася своїх робіт – інтерв'ю, статей. Завжди легко відбивала будь-які наїзди. Поки мене одна людина не запитала: "А кому стало краще після виходу всього цього?" І я не змогла відповісти.

Одна із моїх екскурсій проходить Байковим цвинтарем. І там ми зустрічаємось із Миколою Петровичем – його могила розташована на нашому маршруті. Часто переглядаємось… Чесно скажу вам, для мене після цього інтерв'ю не було жодних наслідків. Негатив отримав Микола Петрович. Його щорічний фестиваль "Море друзів" позбавили державного фінансування, він змушений був провести його за свої гроші. Але для мене його поведінка після цієї публікації завжди була прикладом справжнього чоловіка. Микола Петрович ніколи, жодного разу в житті не звинувачував нас у тому, що трапилося.

У мене є екскурсія, присвячена відомій чудотвориці, матінці Аліпії, де ми багато говоримо про своє призначення у житті. Свого часу я сама собі відповіла на це запитання так: моє завдання, щоб люди не отримали інфаркту раніше часу. Мистецтво має допомагати людині – відволіктися, переключитися, а також замислитись, дізнатися щось нове. Коли життя нестерпне – втекти в інший світ і пересидіти там, набратися сил.

Все це може дати гарна книжка. І ти її пишеш один раз – і допомагаєш безкінечній кількості людей. Також можна сказати і про фільм, і про пісню. Ось мене зараз, наприклад, щодня заряджає настроєм пісня Bella ciao. Я її слухаю вранці кілька разів, починаю рухати плечима – і мені легшає. Ця народна італійська композиція, що здобула світову популярність наприкінці 1940-х років, продовжує "працювати" досі.

– А чи правда, що у вас зараз дуже часто вимкнений телефон?

– У мене телефон не те, що відключається, він практично не вмикається. Тільки якщо потрібно зателефонувати. І відразу вимикаю. Всі знають, що телефонувати мені марно: я не люблю звуків. Вважаю за краще спілкуватися з допомогою листування, а якщо необхідно поговорити, то роблю це через Telegram або Facebook.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв'ю з актрисою Катериною Кузнецовою – про зміну громадянства коханого з РФ, долю майна в Москві та скандал із Цимбалюком.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!