"Хай буде проклята наша терплячість, яка пасує тільки волам!" Василь Шкляр – про закінчення війни, небезпеку радянських символів і містику на фронті

Василь Шкляр – один із найбільш відомих сучасних українських письменників. Його твори постійно стають лідерами продажу, а історичну драму "Чорний ворон" успішно екранізовано.

В інтерв’ю OBOZ.UA Василь Шкляр розповів про те, як йому живеться та працюється під час війни. А також пояснив, чому досі не отримав Шевченківську премію, яку йому присудили ще в 2011 році.

– Василю Миколайовичу, як зараз, під час війни, працюється українським літераторам?

– Та я бачу, що все-таки більшість письменників не впали в особливий транс і продовжують творити після певного оговтання. Книжки виходять, і, слава Богу, під час війни активно мають попит. Ба більше, зацікавленість навіть зросла. Принаймні таку ситуацію я спостерігаю за своїми перевиданнями – книжки добре купують. Ну це ще, звичайно, пов'язано з тим, що ми нарешті позбулися домінування російської літератури, яка довгі роки заполоняла український ринок. Зараз нам стало дихати значно вільніше.

Відео дня

– А як вам пишеться зараз?

– У мене була тривала перерва в творчості. Я взагалі не належу до когорти письменників, які видають щорічно по книзі. У мене між романами бувають перерви роками. Але якраз так вийшло, що саме зараз я поставив крапку і завершив черговий роман. Це повстанський українсько-литовський твір "Заячий костел". Така несподівано містична назва. Рукопис лежить – він ще гарячий.

Зізнаюся, до мене часто звертаються видавництва з пропозиціями співпраці. Але я залишаюся вірним КСД – це харківське видавництво. Ми знаємо, в якому стані, у яких умовах працюють там нині видавці і друкарі. Знаємо про трагедію, що сталася нещодавно в одній із харківських друкарень. Тому, незважаючи на різні привабливі пропозиції, я залишаюся вірним цьому видавництву. В таку непросту годину я їх не полишу – буду видавати цей роман у КСД.

Знаєте, так цікаво: колись напишеш твір – і хотілося швидше все це видати, побачити кінцевий результат. Зараз у мене трошки інше ставлення. Хочеться, щоб воно ще полежало – передивитися роман, погріти його. Бо коли я його випущу в люди, він вже не мій. А нині це поки що тільки моє і більше нічиє. Але саме на "Книжковому арсеналі", який проходить у Києві, я підпишу угоду з видавництвом на випуск цієї книжки.

– Чи немає в цій книзі якихось переплетінь з теперішнім нашим часом?

– Ну аналоги дуже прямі, прозорі. Бо це та сама російсько-українська війна. Вона точилася, як ми вже знаємо, сторіччями. А це була особлива сторінка повстанської боротьби. За часом – початок 50-х років, коли литовські партизани (зараз ми їх називаємо "лісові брати", вони називали себе просто "партизанами" або "зеленими", "лісовиками") продовжували чинити спротив окупації радянським режимом. Йдеться про опір, що тривав понад 10 років і в якому загалом взяли участь трохи менше 200 тисяч жителів балтійських країн. Литва – це країна, де тривала абсолютно така сама запекла боротьба, яку вели і наші повстанці УПА, бандерівці. Факт, від якого я відштовхнувся, це дивовижна річ.

У 1950 році, коли вже не було надії на перемогу, а наші та литовські підпільники воювали заради самої ідеї, хлопці з Волині вирішують зробити рейд на Литву. 12 чоловік вирушають у похід. УПА практикувала такі пропагандистські рейди за кордон. Ми виходили і в Чехословаччину, і Польщу, і Румунію. В дорозі виявилося, що пройти практично неможливо, скрізь стоять військові московські гарнізони. Довелося повертатися назад. А тим часом командир доручив одному хлопцеві рухатися вперед, бо теоретично таки залишалася можливість, що він дійде до литовців. Терени, болота, ліси – але спробуй. І він одинаком вирушає в цей похід. Ну а далі вже не буду спойлерити – почитаєте.

– Ви часто буваєте на фронті. Військові кажуть, що часом стикаються з дивовижними історіями, коли здається, що сама природа та вищі сили допомагають їм. Вам розповідали такі містичні випадки?

– Насамперед хочу сказати, що містика – це в традиціях українського вояцтва. Нам було ще притаманне таке явище, як характерництво. Ми знаємо ще серед запорізьких козаків воїнів-характерників, яким приписувалося володіння магічними силами. Характерниками вважалися і деякі історичні особи, такі як Іван Сірко, який, за легендою, міг перекинутися на вовка. А козаки могли переплисти Дніпро на повстяному килимку.

Все це, звичайно, перебільшення, але міфи повинні існувати в нашій культурі, в нашій історії, як це є у всіх народів. Однак, попри всі вигадки і домисли, ми знаємо, що були вояки, які володіли особливими здібностями. Їх вишколювали у спецпідрозділах. Це, по-теперішньому кажучи, був такий собі спецназ. Вони вміли, попри всі трагедії, воювати весело, з вигадкою. І от такий хлопчина є в моїй книжці "Чорне сонце", яка присвячена бійцям "Азову".

Цікаво, що згодом його історія мала продовження. Коли сталася трагедія в Оленівці, де в бараку окупанти спалили наших полонених, мені зателефонував один товариш, який повідомив, що мій герой загинув. А згодом знову задзвонив телефон – і засвітилося ім'я цього хлопчини. Я взяв слухавку тремтячою рукою, думав, телефонують по пораду чи прохання про допомогу родичі. Але вмикаю телефон і чую його голос: "Я вийшов з того пекла. Ви ж знаєте, що я характерник". От такі історії щасливі бувають. Зараз він знову на лінії зіткнення – воює.

– Як ви думаєте, це все надовго?

– Мене часто таке запитують. Але мені здається, що ніхто, навіть самі шановані мольфари, не дадуть на це відповіді. На жаль, ми залежні від дуже багатьох факторів. Особливо – від зовнішніх. З одного боку, дуже добре, що маємо союзників. Мабуть, вперше в історії. Вони дійсно багато чим допомагають, але ми від них дуже залежні. На жаль, ми не є самодостатні у виробленні наших військових ресурсів – зброї тощо. Не можемо покладатися лише на власні сили. Хоча наші сили – це головне, на що ми можемо покладатися. А прогнозувати щось на майбутнє важко. Можна сказати тільки загальновідому фразу, що ця війна закінчиться остаточно тоді, коли буде знищена московська імперія. Чого ми всі люто прагнемо.

– На вашу думку, потрібно зараз відвоювати Крим, Донбас?

– Я вже казав, але повторюся: не треба ставити такі надзавдання. Треба реально виходити із тих обставин, які складаються. Не варто займатися під час війни мрійництвом, тому що у таких суворих військових обставинах – це небезпечно. Треба ставити собі реальні умови.

Наприклад, першою метою нашої боротьби повинно бути відвоювання тих територій, які ми втратили, починаючи з 2022 року. Що стосується Донбасу та Криму, то я казав ще задовго до повного масштабного вторгнення, що треба будувати привабливу, успішну Україну в наших реальних межах. А під час геополітичних розламів, які неминуче відбуватимуться в 21-му сторіччі, ми зможемо приєднати до себе всі інші українські території. Але вже на своїх умовах, а не на чужих.

– Повномасштабна війна триває вже більше двох років, але тим часом українці продовжують розмовляти російською мовою, слухати їхні пісні – чому так?

– Просто, на жаль, ще багато є (скажу, можливо, брутально) сірої маси, яка, як казав колись холодноярський отаман Нагірний, навіть не здатна мріяти про кращу долю. Що має ще статися, щоб ситуація змінилася, не знаю.

– Ваш колега, письменник Сашко Лірник, у розмові з нами наголошував, що вкрай необхідно зараз виховувати в дусі патріотизму молоде покоління. А ще казав, що час працює на нас. Мовляв, "совки" вимруть, проросійські втечуть або загинуть, бо "зараз ракети самі на себе, на свої міста наводять".

– Ми дійсно, очевидно, просто повинні вичекати, поки вони відійдуть, тому що їх перевиховувати неможливо. І дочекатися, поки виросте нове покоління молодих. Звичайно, власне, так воно і відбувається з еволюційних процесів. Ми багато дуже втратили за три десятиріччя незалежності. У нас не було ніколи цілеспрямованої гуманітарної націоцентричної політики.

Та й зараз, якщо ми подивимося на наші освітні процеси, то нічого особливого не змінилося. Я казав колись, що якби на початку 90-х років у шкільну програму ввели книжку Юрія Горліса-Горського "Холодний Яр", вже багато чого змінилося б у свідомості наших дітей. Тому що ця книжка колись виховувала ціле покоління бандерівців, які воювали на традиціях повстанців Холодного Яру. Але тим, хто керує країною, все це або байдуже, або бракує освіти. Передусім тим, хто нею керує – цією освітою. Там дуже багато виникає парадоксальних та незрозумілих речей.

– А що відповідати людям, які стверджують, що перейменування вулиць, знесення пам’ятників, які вихваляють радянські символи, – це не на часі?

– З такими людьми немає чого вступати в дискусію. Треба робити – та й все. Ми маємо всі ресурси для того, щоб змінювати. Знаємо, як багато важить символ у становленні нації та її розвитку. Якщо ми подивимося на світову історію, то певною мірою це була боротьба за символи. Ми повинні відстоювати свої. Так, скажімо, як мер Конотопа Артем Семеніхін.

Він приходив на вулицю і казав: "Назвемо її іменем Степана Бандери". А жителі: "Ой, мы не хотим". – А як ви хочете? Пропонують: "Щаслива". Він каже: "Добре, ваша вулиця буде Щаслива, але у вас не буде ні хідників, ні освітлення – просто буде щаслива вулиця. А на вулиці Степана Бандери будуть дорога, асфальт, ліхтарі неонові і так далі". Багато сірої маси розуміють тільки економічні впливи.

– А такі методи – це не різкувато?

– А хіба це різко? Тридцять років минуло, а ми досі ведемо дискусії про абсолютно зрозумілі речі. Лагіднішого національного відродження, ніж в Україні, ніде не було. Ми занадто толерантні. Хай буде проклята ця наша українська терплячість, яка пасує тільки волам!

– Повертаючись до радянських символів. Якщо б у вас попросили поради, що зробити із славнозвісною Аркою Дружби: зносити чи переобладнати?

– Я б її прибрав взагалі. А перероблювати… Знаєте, це все нагадує, як подекуди виліплюють із пам'ятників Леніна Шевченка. Цього не треба робити, тому що все одно це нагадує про осквернене минуле. А інструменти цієї арки можна використати з користю – там же є якийсь кольоровий метал. Його можна пустити на дрони, скажімо.

– Діалог з росіянами через десятиліття, пів століття – таке може бути? Ну все-таки сусіди, не вийде, мабуть, відгородитися повністю.

– Для мене таких контактів не буде ніколи. Я ще багато років тому заборонив перекладати свої твори російською мовою. А деякі українці, як ми бачимо, і зараз намагаються встановити зв'язки, беруть інтерв'ю у "хороших руських". А потім цими розмовами ще й захоплюються: от як ми поставили на місце когось там. І серед письменників були якісь незрозумілі для мене пориви… На тему відносин із Росією я не хотів би навіть говорити. Карфаген має бути зруйновано. А на руїнах поговоримо.

– Ви не вірите в те, що з цих "хороших руських" може бути для нас якийсь зиск?

– Я не знаю, хто вони, і знати не хочу. Як співає мій товариш Іван Леньо з гурту Kozak System, "пішли ви на*ер, ми вас не знаємо". Це він виконував ще задовго до того, коли ми почали позбуватися Толстого та Достоєвського. Заходити на чужу територію зі своїми книжками, а потім горлати, що, мовляв, захищаємо своє, – це все робилося століттями. А безхребетні це "хавали". І зараз продовжують. Толстой у руках росіян – могутніший за танки. Це треба розуміти.

– Ще хотіла запитати про таке: ви визнані лауреатом Шевченківської премії, але по факту – її не отримали. Яка ситуація зараз?

– Ні, я її не отримав, ту премію. Вона присуджена, і мене називають шевченківським лауреатом, бо її присудив Шевченківський комітет. До речі, один з найавторитетніших на той час. Тоді там головував комуніст Борис Олійник, який був проти мого "Чорного ворона". А голова комітету – це дуже впливова особа, і від нього залежить на 90% рішення. І через те для мене та перемога особливо цінна, тому що уявляю, як впливали на членів комітету і як стійко вони тримали оборону. Там були Іван Драч, Роман Балаян, Василь Герасим’юк, Марія Стефюк, яка вставала і цитувала Шевченка. Коли один із членів комітету сказав, що мій роман "про бандитів", вона прочитала йому Тараса Шевченка: "Брешеш, людоморе! За святу правду-волю розбійник не стане". Їх не вдалося зламати, премію присудили.

І оскільки для мене ім'я Тараса Шевченка святе, я не міг відмовитися. Але сказав, що я візьму цю премію, коли зміниться влада. Тоді країною керував Янукович, а гуманітарною політикою Табачник – символ українофобства. Ну, влада змінилася, але нікому з наших президентів з того часу не спало на згадку підписати відповідний указ щодо мене. Хоча свого часу зверталися авторитетні люди з пропозицією нагадати Петру Порошенку. Я сказав, що не треба. Прийде час – державу очолить справжній український президент, якому не треба буде нічого нагадувати. Але бачу, що такий президент може з'явитися вже десь після мого життя. Ну що ж, буде підписано указ посмертно. Українці дуже люблять мертвих, які вже не зроблять гучних заяв чи діють наперекір. І тоді керівники охоче підписують укази про відзнаку.

– У фільмі "Чорний ворон", сценарій якого написано за вашою книгою, знялося багато відомих українських акторів. Чи відслідковуєте ви їхню долю? У картині працювали артисти, які зараз захищають країну, – Андрій Федінчик, Данило Мірешкін, Олексій Тритенко.

– Ще є Володимир Ращук, який зіграв отамана Завгороднього. Зараз він воює, причому в найгарячіших місцинах. Взагалі в цьому фільмі – зіркове гроно артистів. І ці люди багато зараз роблять для країни. Я задоволений, що головного героя зіграв Тарас Цимбалюк – він прекрасний актор. Довів це ще в серіалі "Спіймати Кайдаша", після якого став улюбленцем глядачів, зіркою. Це мій земляк. У нас було багато планів поїздити з фільмом і рідною Черкащиною, і далі вирушити на схід. Але війна перебила ці замисли. Хоча я намагаюся їздити. Останнім часом, щоправда, сидів багато, бо треба було завершували роман. Але от сьогодні повернувся з Кам'янця-Подільського, де мав зустрічі у військовому ліцеї та ще в одному навчальному закладі.

– І як вам наша молодь? Буде з неї толк?

– Знаєте, так чомусь ведеться, що мені зустрічаються найкращі люди. Класичний випадок: підходять хлопці з Донецька, кажуть: прочитали "Чорного ворона" і перейшли на українську. Таких випадків багато. От тільки вийшов з готелю в Кам'янці-Подільському, і зразу підходить хлопчина: "Пане Василю, це ви чи ні?" Кажу: "Начебто я". – "А з якою метою приїхали? Я знаю: ви приїхали набратися українського духу". Я і в Одесу коли приїжджаю, мені здається, що вона україномовна, бо всі, хто мене впізнає та підходить, розмовляють українською мовою.

Також читайте на OBOZ.UA про те, що на "Книжковому арсеналі" в Києві показали спалені книги харківської друкарні: на них досі чути запах гару.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!