"Українці круті, а ми – терпляки". Катерина Кузнецова – про зміну громадянства коханого з РФ, долю майна в Москві та скандал із Цимбалюком

Українська акторка Катерина Кузнецова багато років жила на дві країни, а після початку повномасштабного вторгнення розірвала всі зв'язки з Росією. Артистка проживає в Іспанії, але часто буває в Україні, де багато знімається.

Відео дня

В інтерв'ю OBOZ.UA Катерина розповіла, як залишила РФ із трьома сукнями у валізі, пояснила, чому не чекає вибачень від росіян, та зізналася, яку дивну тенденцію помітила у воєнному Києві.

– Катю, яким був для вас страшний день 24 лютого 2022 року?

– Я перебувала не в Україні, але і не в Росії, де проживала, не приховую, 14 років. Ми були з чоловіком у відпустці на Тенерифе, а також паралельно вирішували важливі справи – Макс (цивільний чоловік акторки Максим Аплін народився та виріс у Росії, але вже багато років мешкає в Європі. – Ред.) отримував вкотре картку резидента. Він вже давно задумався над зміною громадянства.

А 24 лютого у нас мав бути літак о шостій ранку до Мадрида, запланували романтичну подорож на три дні. Зібралися, щоб поїхати в аеропорт, а о 4 ранку прийшло від мами з Києва повідомлення, що все почалося. Як ми доїхали, якщо чесно, пам'ятаю погано. Вперше в житті скористалась інтернетом на борту. Це коштувало, здається, 40 євро, але мені було все одно. Головне – залишатися на зв'язку з мамою.

Коли прилетіли, звісно, не мали вже ніякого бажання кудись йти. Фактично три дні провели в номері готелю, весь час перебуваючи в потоці новин. Усе, що відбувалося, – це був суцільний жах. Я почала шукати варіанти заїхати в Україну через Польщу, Угорщину теж розглядала. Але рідні були категорично проти, мовляв, муситимемо переживати не тільки за себе, а й за тебе. Всередині в мене був розпач, бо не розуміла, чому я не можу бути поруч.

Згодом мене накрило почуття провини, що моя бабуся за своє життя переживає вже другу війну. Вона має російське коріння і довгий час не могла повірити, що Росія здатна на таку підлу жорстокість. Потім у мене була серйозна розмова з татом. Він у мене загалом закрита людина, не говорить багато, а тут мав місце довгий монолог, резюме якого було таким: "Якщо ти постійно перебуватимеш у Києві, ми не зможемо спокійно дихати від переживань".

– Коли ви вперше побачили рідних?

– Я шукала будь-яку можливість зустрітися. На той період тато (Олег Кузнецов – знаменитий футболіст київського "Динамо" та збірної СРСР, грав у "Глазго Рейнджерс". – Ред.) тренував юнацьку збірну України з футболу, і в них навесні були заплановані змагання в Італії. Мама поїхала разом з ним – і це була найщасливіша наша зустріч. А потім я вирішила приїхати до Києва, однак тримала інформацію про приїзд до останнього в секреті. Пам’ятаю, вийшла на залізничному вокзалі, розплакалася. Однак опанувала себе, купила "Київський" торт, викликала таксі.

Спочатку вирішила їхати до бабусі. Переживала, що вона може бути не вдома, набрала по телефону, а коли взяла слухавку, швидко поклала. Подзвонила в двері, вона відчинила – і це були дуже зворушливі хвилини. Згодом кажу: "Я поїхала до батьків за місто, а ти тримай інтригу". Десь за пів року до вторгнення мої тато та мама переїхали остаточно з міської квартири за місто. Тато сказав: не хочу жити в бетоні. Але на початку великої війни перебувати там все ж таки було помилкою, бо живуть по одеському напрямку, де було пекло. У нас дуже гарні стосунки з сусідами, тому підтримували одне одного як могли. А нині один із сусідів воює на фронті.

– Як змінився Київ під час війни?

– Ви знаєте, він дуже різний. Але помітила дивну тенденцію: люди, які безпосередньо постраждали від війни (поховали близьких, залишилися без житла), зберегли в собі доброту та щирість, а ті, хто майже нічого не втратив та не відчув, починають вносити в суспільство агресивні та негативні прояви замість того, щоб єднатися. А не буде єдності – не буде держави. Іноді хочеться звернутися до таких громадян: "Що у вас в житті сталося, що такі злі?". Найчастіше це люди, які не реалізовані в житті, і живуть лише для себе, іншим допомагати не вміють, та й не знають, що це таке.

– А що ви скажете знайомим росіянам, які зараз стоять горою за Путіна (я особисто маю таких родичів у РФ), а після війни скажуть, що нічого про звірства не знали.

– У мене немає родичів там, але залишилися люди, з якими дружила, коли жила в РФ. Їх небагато, і думають вони так само, як і я. Мені важко прийняти той факт, що тепер ми не можемо побачитися так часто, як раніше. Спілкуємося в телефонному режимі. І про що би не розмовляли, всі теми все одно зводяться до одного – війни.

Що сказала би тим, іншим? Мені здається, що вам мало би бути все одно, що вони будуть говорити, тому що всі терміни для оговтування вже минули. Перші пів року і справді можна було думати, що вони чогось, можливо, не розуміють. Ну нехай рік. Але велика війна триває майже три… Мені особисто якісь слова вибачення вже не потрібні. Я від того життя настільки відокремилася, що нічого не чекаю. Особливо коли бачу, що люди спокійно продовжують жити своє пусте життя, виставляти його з усіх ракурсів у соцмережах. Я нині перебуваю на іншому рівні сприйняття світу.

– Акторка Любава Грешнова, яка теж багато працювала в РФ, а після початку повномасштабного вторгнення розірвала усі зв'язки з країною-агресоркою, розповіла нам в інтерв’ю, що коли тікала з Москви з чоловіком та сином, просто посеред вулиці залишила свою машину. А в орендованому житлі – особисті речі. Ви маєте в Москві власну квартиру. Важко було усвідомлювати, що ви вже її, мабуть, ніколи не побачите?

– Я їхала просто у відпустку. Взяла з собою валізу з трьома сукнями та двома купальниками. З моїми котами (а в мене їх – два) залишилася подруга. Коли зрозуміла, що не повернуся, почала просити друзів – своїх та чоловіка, які виїжджали з країни, привозити мої речі. І потроху я їх зібрала. Паралельно продавала техніку з квартири, звичайно, зовсім не за ту ціну, якої вартували. Велосипед, самокат, чайники, тостери – все розібрали. Продаж квартири теж у процесі.

А в травні чоловік мене запитує: "А що би ти хотіла на свій день народження?". Я розплакалася: "Хочу забрати котів, машину і свою постіль". Він каже: "Добре, поїду". І він це зробив, уявляєте? Я прилетіла їх зустрічати в Варшаву. Дуже вдячна, до речі, Любаві Грешновій та її чоловіку Міші Пшеничному, які дали нам притулок на кілька днів у Польщі, де вони зараз осіли. А потім ми з чоловіком повантажили своїх котів у машину та подолали 4700 кілометрів автомобілем і 9 годин паромом. Стільки займає дорога від Польщі до Тенерифе.

– Чи вдалося вам знайти енергетично дім у тому місці, де зараз мешкаєте?

– Це дуже важке запитання. Часом мене переповнюють болісні відчуття, бо не розумію, де мій дім. Ніби, з одного боку, це класно, що перебуваєш у постійному русі, а з іншого – не можеш зрозуміти, де заземляєшся. Я людина, яка може створити затишок будь-де. І, звісно, ми його там створили. Але чи відчуваю я себе вдома? Ні. Це інша країна та менталітет. Проте, безумовно, вдячна куточку, який дав притулок у важкі часи, загніздив.

Я не думаю, що це наша остання точка перебування. Гадаю, що ми будемо пробувати з Максом ще кудись поїхати. Хоча зараз щось загадувати наперед неможливо. Я ось приїхала в Україну і кажу мамі: "У листопаді поїдете на якийсь час із татом до мене". А вона: "Дай дожити до того листопада". І воно так і є. У мене немає ніяких планів. Просто намагаюся жити в моменті, але це теж непросто. Найголовніший план – зберегти себе та близьких.

– Ви сказали, що чоловік давно задумувався про зміну громадянства. А про яке йдеться?

– Він би з задоволенням отримав українське, але це важко. Він займається отриманням іспанського, думаю, воно в нього і буде. Цікаво, що після початку війни в 2014 році Макс почав дуже активно цікавитися українською історією та нашими особистостями. Казав: "Які ж українці круті, а ми – терпляки. У нас 22 роки один і той самий президент. А у вас Майдани. Ви вільні, надихаючі, розкуті". Він захоплюється всім цим ще й тому, бо в його житті були такі моменти, коли, наприклад, у друзів могли просто так забрати в Росії бізнес. Не 10 чи 20 відсотків, а абсолютно все. Прийти і сказати: "Пішов нах*р звідси". І таких історій було не одна і не дві в колі його оточення.

– У першому шлюбі ви не брали прізвище чоловіка (акторка була заміжня за російським актором Євгеном Проніним. – Ред.), а в другому? І коли офіційне одруження?

– Ні, не брала, але навіть не стояло питання, що може бути все інакше. Думаю, що в другому, якщо він відбудеться, теж не буду брати. Ну, діти, звісно, матимуть татове прізвище, а я залишуся Кузнецовою. З приводу офіційного одруження, нам подобається перебувати в такому стані, в якому ми зараз є, тому що вважаємо себе подружжям.

– Зараз ви багато знімаєтеся в Україні. Як оцінюєте рівень теперішнього нашого кіно?

– Мені важко щось коментувати, тому що вважаю, що ще до війни були певні запитання в плані розвитку українського кіно. Я не вірю в те, що нам не давали знімати своє, як дехто зараз виправдовується. Це маячня. Ніхто не примушував знімати російських акторів в українському кіно, на яке отримали гроші, припустімо, в Держкіно. Так, росіяни працювали на нашій території, поводили себе не дуже добре – але ж ми це дозволяли.

– Чи спілкуєтеся ви з російськими акторами, які виїхали з РФ на знак протесту проти путінської політики? Наприклад, з Дмитром Назаровим, з яким разом знімалися в серіалі "Кухня"?

– Так, я листувалася свого часу з його дружиною. Зараз ми теж одна одній можемо щось іноді написати. З Анатолієм Бєлим, який переїхав до Ізраїлю, ми дуже класно нещодавно поспілкувалися. Це була дуже тепла зустріч. Ми працювали з ним у кіно два чи три рази. Хто ще? Льоша Горбунов – мій дружбан, але він не жив у Росії з 2014 року. Та, зрештою, він там ніколи не жив, приїжджав на зйомки і все. Кого ще згадати – не знаю. Я за всіма слідкую, але особисто не з кожним знайома. Чулпан Хаматова, Яна Троянова – мені дуже імпонує, що вони відкрито виступають проти війни.

– А як ви ставитеся до позиції тих українських акторів, які залишилися в Росії та мовчать про агресію?

– Це не моя відповідальність. Це їхнє життя та вибір. Вони обрали для себе такий шлях. Згадуючи своє життя в Москві, не можу сказати, що відчувала до себе якесь неналежне ставлення. Хоча скрізь розповідала, що я з України, всі це знали. Хтось з наших приховував, я ніколи такого не робила. Український паспорт не змінювала принципово. Я себе відносила до людей, які живуть там як заробітчани.

Чи часто бувала вдома? Так, але здебільшого щоб побачити рідних. У своїй країні я не знімалася десять років – мене не запрошували, я тут не була чомусь потрібна. А там йшли потужні пропозиції… За 14 років там відбулося дуже багато речей: злети та падіння, шлюб та розлучення, знову стосунки.

– Чи здивувала вас позиція Юрія Стоянова, який народився та виріс в Одесі, але мовчить про війну? Ви з ним разом знімалися й товаришували. Було образливо, коли написали йому на початку вторгнення, але не отримали підтримки?

– А я не знаю, яка в нього позиція, хоча він справді мовчить про війну в Україні. А відсутність підтримки, емпатії та співчуття – це завжди мене ображало та бентежило. Коли людина не спроможна на такі речі, мені непросто це зрозуміти. Я собі важко уявляю картину, якщо комусь зле, погано, а я пройду повз і навіть не запитаю, чи потрібна допомога. Тим паче, якщо ти з людиною пройшла якийсь шлях, ви товаришували, ходили в гості одне до одного. Несподівана відстороненість не просто дивує, вона лякає. Але це вже в минулому. Я відпустила ситуацію.

– Ми розмовляємо з вами на зйомках гостросюжетної мелодрами "Кохання та полум’я". Серіал, що транслюватиметься на каналі СТБ, присвячено українським надзвичайникам. Розкажіть, будь ласка, чим вас підкорила ця пропозиція?

– Так сталося, що ДСНС-тема із завидною періодичністю почала якийсь час тому з'являтися в моєму просторі. Спочатку – потужні фото цих сильних та мужніх рятувальників, які я навіть почала збирати в своєму телефоні. Потім знайома стала багато розповідати про свого чоловіка, який працює надзвичайником. Коли до неї приходила, ми тільки про це і говорили. Згодом моя рекламна агентка зізналася, що її родич теж ДСНСник. І коли в квітні мені зателефонувала наша кастинг-директорка з пропозицією спробувати свої сили у цьому проєкті, я випала: "Ну нічого собі!".

Я не люблю самопроби, тому запитала, чи можна побачитися з командою картини. Приїхала на зустріч і вийшла звідти з повним розумінням, що дуже хочу грати в проєкті. Потім були ансамблеві проби. Мала кастинги з шістьма партнерами, серед яких був і Тарас Цимбалюк. У червні перетелефонували: мою кандидатуру затвердили. У серпні почалися зйомки. Перед початком знімального процесу я вирішила побувати у справжній ДСНС-частині, щоб максимально заглибитися в процес. Мене повезли до пожежників на Оболонь. До речі, ви знали, що це найбільша пожежно-рятувальна частина в Європі? І я не знала.

Треба сказати, що мені завжди таланить зі знімальними колективами, хоча я знаю випадки, коли буває по-іншому. Тут команда просто надзвичайна, ми всі дуже згуртовані. На майданчику присутні експерти з ДСНС, у нас є можливість з ними радитися. Нещодавно були зйомки в пожежній частині, де спостерігали за роботою справжніх рятувальників. Я була просто зачарована швидкістю, з якою вони збираються на виклик, як злагоджено працюють.

Нещодавно ми знімали три дні в Бородянці. Працювали в зруйнованих квартирах, де свого часу реальні рятівники діставали з-під завалів людей. Одна наша серія, до речі, повністю повторює історію, яка сталася в реальному житті. Але не буду спойлерити, глядачі все самі скоро побачать. Скажу лише, що ця робота мене дуже надихає. Під час зйомок часто думаю: я дуже вдячна цьому досвіду. Знімати історії таких людей зараз – це вкрай важливо. І вважаю, що вони в нас не настільки оцінені, як того варті. На жаль, інколи нині стають публічними героями не ті, хто справді має ними бути.

– Катю, ви згадали Тараса Цимбалюка. А як ставитеся до нещодавнього скандалу, в який він потрапив (актор виставив у соцмережі відео з приватної вечірки, де в компанії друзів слухав російськомовні пісні. – Ред.)?

– Слухайте, ми всі неідеальні. У кожної людини можуть бути помилки, кожен може десь оступитися. Але для чого збурюються ці срачі? У будь-якої людини, яка займається таким, має бути кінцева ціль. Навіщо це все? Заради переглядів, лайків, рейтингів – у мене лише таке пояснення.

Ці срачі наближають нас до перемоги? Звісно, ні. Чи піднімають патріотичний дух країни? Теж ні. Можливо, люди, які цим займаються, вважають, що в такий спосіб відстоюють культурний фронт? Знову – ні. І найсумніше, що все це не об'єднує українців. Однак "викривачів" це не обходить: два-три дні поцькують когось одного – і біжать нападати на нову жертву.

Особливо смішно, коли люди навіть не в матеріалі, однак, як то кажуть, не читав, але засуджую. Нещодавно споглядала ситуацію: хвиля хейту піднялася аж через три тижні після того, як відбулася сама подія, яка стала предметом обговорення. Я подумала: хоча б хронологію відслідкували. Окрім всього іншого, половина з того, що несеться, – неправда. Однак ніхто не поспішає спершу розібратися, а вже потім публічно переповідати та засуджувати. Я таке категорично не підтримую.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв'ю з відомою хореографкою Оленою Шоптенко – про життя у Відні, поради Зеленського та службу Дікусара у ЗСУ.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки.