"До якогось часу взагалі не знав, що існує українська мова". Дмитро Суржиков – про рідний Маріуполь, Путіна в памперсі та недобру роль у "Слузі народу"

Дмитро Суржиков ("Слуга народу", "Ворон та Воробйов" "Коп з минулого", "Сидоренки-Сидоренки", "Недотуркані", "Клан ювелірів", "Будинок з ліліями", "Смерть шпигунам", "Одеса-мама", "Жіночий лікар") народився та виріс у нині окупованому Маріуполі. За словами актора, якийсь час він навіть не підозрював, що в світі існує українська мова.

Відео дня

В інтерв’ю OBOZ.UA Дмитро Суржиков розповів про теперішнє життя в його рідному місті, а також про стосунки з російськими акторами на знімальних майданчиках у Києві та Москві. А ще – про своє сьогодення в умовах війни.

– Дмитре, передусім хочу дуже подякувати за проєкт "Бандерівське смузі", який ви почали знімати в перші місяці повномасштабного вторгнення. Ваші гостросатиричні скетчі своїм просто вибуховим гумором неймовірно підтримували багатьох у той час. Як вам вдалось під час війни залучити до роботи таку велику кількість зірок – Стаса Боклана, Олесю Жураківську, Віталіну Біблів, Лесю Самаєву, Віру Кобзар?

– Ніхто з акторів, до кого ми зверталися з пропозицією попрацювати, нам не відмовив. Ми попереджали, що це безкоштовно, але всі погоджувалися. Тематика дуже актуальна – короткі історії про громадське протистояння на початку війни. Окрім того, думаю, зіграв ще один факт: на той час кіно зупинилося майже все. Актори дуже хотіли бути корисними у своїй професії, а гумор – це дуже сильна зброя, погодьтеся. І плюс скучили одне за одним, за процесом. Всі були дуже щасливі від цього, що зустрілися.

– Це не перше наше інтерв’ю з вами – раніше ви розмовляли в побуті російською. Коли відбувся перехід на українську мову?

– Так сталося, що я народився та виріс у місті Маріуполь, де того часу російськомовність просто зашкалювала. Відсотка тих, хто розмовляв українською, можна навіть не рахувати. Згодом працював у театрах, де вистави теж йшли російською – до речі, їх було дуже багато.

У 35 років прийшов працювати до Молодого театру, де постановки були вже українською. Це сталося ще до війни. Не буду приховувати: перейти на українську мову на сцені було дуже серйозним випробуванням. Здавалося, 35 років – вік ніби і не такий великий. Але як артист ти вже сформований з технічного погляду – відчуття слова, звукоутворення. Ми ж драматичні актори, не пантоміма. Перехід був болючим, мали місце різного роду проколи. Але це відбулося.

– Ви за лагідну українізацію чи за більш наступальну?

– Ви мене зараз ставите в рамки: або – так, або – інакше. Давайте я вам поясню, що думаю, а ви вже робіть висновки. Будь-яка мова – це вам скаже перший-ліпший лінгвіст чи філолог – жива. Навіть якщо нею розмовляють дві тисячі людей. Носіїв української мови в світі – десятки мільйонів. Я впевнений, що професіонали знають скільки, враховуючи діаспори в Канаді, США та інших країнах. Є цифра, скільки на сьогодні людей спілкуються українською мовою, слухають музику, читають сайти. Але те, що сталося з нею в лютому 2022 року, коли майже вся країна за один день перейшла на українську, – таких прикладів в історії, ймовірно, небагато.

Тобто у мови – свій шлях, на який часом ми навіть не можемо вплинути. Звісно, закони, які захищатимуть її на державному рівні, – це теж важливо. Проте все ж таки українізація передусім повинна відбутися в свідомості людини. Але це зовсім інше питання – потрібна правильна комунікація на популяризацію мови в суспільстві.

Я народився, повторюся, на півдні Донецької області, місто тоді називалося Жданов. І до якогось часу взагалі не знав, що існує українська мова. Уявляєте, скільки грошей, енергії, часу, сили вклала радянська пропаганда, щоб відбувалася така ситуація? Як їм вдалося ізолювати молоде покоління від мови? Може, в когось дідусі-бабусі розмовляли в селі. Але ставлення було, як я вже спостерігав пізніше, таке: ну що тут скажеш, селюки. А ми тут у місті – інженери, люди серйозні, тільки російською. От у такому дусі, розумієте?

Коли я прийшов до школи, українська мова та література в нас починалися з третього класу. Роздали підручники, ми їх відкрили на перерві, одне оповідання починалося зі слова "ранок". Ми перебилися всі в класі, висуваючи різноманітні гіпотези щодо значення цього слова. Прийшла вчителька, пояснила: "ранок" – це "утро". Всі дивилися на неї круглими очима: та ну, мовляв. Ті, хто найбільше бився, навіть рідними стали на той момент, бо ніхто не вгадав! Уявляєте масштаб? А це діти, яким вже по дев’ять років, ще рік-два – і вони матимуть власну думку на багато речей, сформоване ставлення.

Я думаю, мільйони рублів вкладалися тоді, щоб вони не чули української мови. А змішування народів, насильницьке переселення в інші регіони – це ж теж інструмент радянської пропаганди. Якщо взяти навіть тільки кримських татар – за одну ніч виселили з їхніх земель. Свого часу я знімався в картині "Хайтарма" Ахтема Сеітаблаєва, який розповідає про це. Так само весь південь на схід України був переселений та перемішаний. А ще – один Голодомор, інший. Зараз ми завдяки війні (хоч як страшно це звучить) повертаємося до своєї історії, коренів. Люди присвячують цій темі YouTube-канали, публікують дуже багато інформації. І от так дивишся фотографії жителів Курської області або Кубані початку ХХ століття – а вони у вишиванках. А деякі старенькі і досі розмовляють там суржиком.

– Актор В'ячеслав Довженко нарікав нам в інтерв’ю, що навіть за 30 з гаком років незалежності ми не стали настільки україносвідомими, наскільки це необхідно. Наводив приклад: його старшому синові Івану трохи більше 20 років. Коли він випускався з київської школи, у класі тільки троє учнів розмовляли українською мовою.

– Я не знаю, чи чули ви інформацію про те, що в школах хочуть запровадити штрафи для батьків, діти яких розмовляють російською в стінах навчального закладу? Йдеться про перерви. Там є проблема, не у всіх закладах, але спостерігається. На уроці в класі розмовляють українською, а виходять у коридор – і починається. Постає запитання: який тоді сенс українізації? Як би я як батько поставився до такого штрафу? Заплатив би, звичайно, тому що правила порушувати не можна. Ну і була б розмова, тому що це громадське місце. Вдома роби що хочеш – це питання вже в моральній площині. А в публічному місці – будь ласка, відповідай.

– Ви згадали про Маріуполь: у вас хтось залишився там? Підтримуєте зв'язок?

– Родичів не залишилося, є знайомі знайомих. Що розповідають? Складно відповісти однозначно. Ті, хто хоче це виправдати, буде казати, що все нормально. Люди, які хочуть нормального життя, – розуміють, що все профанація. От така в мене інформація. Окупанти відбудували там якісь фасадні моменти, але більше нічого не відбувається. Декілька заводів, які давали роботу, стоять. Є якась зайнятість на будівництві, тому що місто розвалене. Але місцевих не дуже охоче беруть на цю роботу, а якщо й беруть, то обіцяють одні гроші, а платять менше. А в Донецьку що вони зробили? Все те саме – нічого не відбувається... Знаєте, я щиро вірю в те, що всі наші міста та села повернуться додому. Диктатори не вічні.

– За кілька днів після початку вторгнення ви записала жорстке відео до росіян, де порадили їм "змінити дідусю Путіну памперс", бо він тягнеться до ядерної кнопки. Зараз ви б так само емоційно виступили в разі необхідності?

– А що змінилося за ці роки? От дивіться, це відео було записане в лютому 2022 року. І що зараз? Те саме: погрожують привести ядерну зброю в бойову готовність. Майже три роки ялозять ту саму тему. У "великої непереможної російської армії" більше немає ніяких важелів впливу.

– У вашій творчій скарбничці понад 130 ролей у різних кінопроєктах. Звісно, доводилось зустрічатися на знімальних майданчиках з російськими акторами. Чи телефонували-писали вони вам після вторгнення?

– Знаєте, я така людина, в мене взагалі не дуже багато друзів, більше приятелі, знайомі. З росіянами не товаришував, білоруси, грузини, які асимілювалися в Москві, – таке було. На самому початку писали та дзвонили, ми спілкувалися. Але потім це все припинилося дуже швидко, тому що їм "закрутили гаєчки". Не підтримуєш політику партії – в кіно зйомок немає, в театрі з вистави знімають, це класичні радянські методи залякування.

– Актор Театру Франка Олексій Богданович розповідав нам в інтерв’ю, що на зйомках у Києві ледве не побився з затятим путіністом Володимиром Стєкловим через те, що той зневажливо відгукувався про українців. Які у вас були стосунки з росіянами?

– Зі Стєкловим? Ну класно, красунчик! Чи спостерігав я ситуації зневажливого ставлення до українських акторів? Звичайно. Це було дуже принизливо, але битися – такого не було, мабуть, не настільки накривали емоції. Я компенсував усе іншим способом. У мене був один проєкт там. І, як виявилося, вони тільки в нас "розпускали хвости", а вдома поводилися тихіше води та нижче трави. Згадую, стоять московські актори, як сполохані зайчики, під павільйоном кіностудії, тут під’їжджає машина і виходить український актор. І вони з переляканими очима: "Що, не вистачає наших?" Кажу: "Те саме я можу сказати українським продюсерам: не вистачає своїх акторів?" Уже потім зрозумів, у чому справа: я став свідком того, як вони там поводились. Це були зовсім інші люди.

– Свого часу ви зіграли одну з ролей у гучному телесеріалі "Слуга народу". Як згадуєте зйомки?

– Ну в мене була не дуже добра роль (сміється). Роботу згадую так, як і всі інші, єдине, що було дуже багато підвищеної уваги згодом до цього серіалу, бо стався історичний випадок: актор, що зіграв президента, потім ним став у реальному житті. Треба сказати, що після зйомок картини я ні разу більше не зустрічався з Володимиром Зеленським. І тепер, коли йде ця страшна війна, все, що відбувалося до цього, згадується як інша реальність. Інколи здається, що все це було ніби в іншому житті.

– Вас не засмучує, що часто пропонують у кіно негативні ролі?

– Зовсім не засмучує. Мене взагалі мало що виводить із себе, я позитивна людина і дуже цьому радий. Ба більше: є актори, яким взагалі нічого не пропонують. Мені подобається, що мене цінують як гострохарактерного актора. І потім, негативного персонажа грати в мільйон разів цікавіше, ніж позитивного. Потрібно бути винахідливим, щоразу іншим, не повторюватися. Це тримає в тонусі, змушує постійно вигадувати щось нове. Спостерігати за людьми у звичайному житті – на зупинках, на вулиці – розмовляти, слухати історії, фільтрувати їх, відбирати найкраще, відкладати у свою "валізу" вражень, з якої діставати під час роботи над роллю, перероблювати і видавати необхідне.

Негативні ролі – це нормально, інша справа, коли й у звичайному житті тебе сприймають під призмою твоїх ролей. Наприклад, відмовляєшся сфотографуватися з шанувальниками, бо не дуже добре почуваєшся, і чуєш: та він такий самий, як і в кіно. Або запитують тебе: "А в якому фільмі ви знімалися?" Від образи буркнеш щось у відповідь. Реакція – та сама.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з музикантом Мирославом Кувалдіним, який перебуває на війні, – про дорослих синів, маму-росіянку та колег-зрадників.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!