Блог | Не можу розгадати Барселону
Не можу розгадати Барселону. Вона із тих міст, які мені не відкриваються.
З першого погляду своїми широкими бульварами (а ми живемо саме на одному з таких) воно нагадало мені Париж. Стилем життя — Нью-Йорк. Обидва судження, вочевидь, оманливі і не відображають суті міста, але тепер я не можу ці подібності розбачити, і це заважає.
Барсі пощастило. Лежить собі захищена поміж гір, а біля її ніг — море. Синє, тепле, чисте. І тільки мене одну на весь пляж, можливо, єдину людину за цей рік вжалила медуза. Уздовж берега Барсолонети — морського району, де в повітрі пахне морепродуктами, а губи стають солоними за 30 секунд — туди-сюди поважно пливуть яхти і кораблики.
Відпочивальники вигрівають боки на золотому піску, і їхня шкіра сяє, наче шкуринка свіжосмажених котлет на сковорідці. Поміж широких спин представників чоловічої статі, дітей і жінок з оголеними грудьми метушаться темношкірі, пропонуючи усім як не воду, так мохіто, як не пиво, так покривало. Серед спектру послуг навіть масаж.
Коли ж море неспокійне і хвилі лоскочуть розпечений сонцем берег, пляж все одно окупований. На воді видко серфінгістів, які жадно ловлять водяні гірки. Пару кроків в напрямку міста, і всі тротуари всіяно скатертинами з сумочками від Dior, кросівками від Nike, ловцями снів, сережками, сукнями, поясами, магнітами, сріблом, капелюхами... В асортименті бракує хіба мам і тат для повного щастя. Але думаю, і їх, якщо попросите, вам дістануть. У будинках навколо кожен балкон вкритий зеленню і білизною. "Гдє ви сохнітє бєльйо?" — це не про Поділ. Це про Барсолонету.
Якщо віддалятися від води, можна врешті потрапити у Готичний квартал. Тут атмосфера геть інша. Все вузьке, темне і вщент забите туристами-роззявами з фотоапаратами. Тут легко потрапити у затор — достатньо, щоб хтось нахилився зав’язати шнурок, і стане вся вуличка. І хоч від людисьок сховатися в районі важко, зате навколо купа крамничок, симпатичних ресторанчиків та барів.
Зрозуміти, як влаштована місцева система забудови мені не вдалося ні з третього, ні з ніякого разу. А ще тут дуже складно робити світлини на мобільний телефон. То недостатньо світла, то людно, то брудно. Словом, місцева Воздвиженка. Тільки 13 століття.
Але моя улюблена частина — район Ешямпле. З назви можна здогадатися, що саме він має багато схожого з Парижем. Будинки в стилі модерн тут як гриби після дощу — на кожному кроці. Їхні фасади рясно вкриті вигадливою ліпкою: змії, дракончики, листя каштану, квіти, маскарони як людські, так і тваринні.
А вестибюлі! Вестибюлі які! Завдяки тому, що двері скляні, декор парадних можна розглядати в будь-який час доби. Ну, а в будні серед дня велику кількість дверей відчиняють, і якщо на вході не сидить злий охоронець, ви можете насолоджуватися інтер’єрами хоч годину. Саме в цьому районі вулиці широкі, розбиті пішохідними алеями і захищені густою зеленню. Воно й не дивно. Цю частину міста будували у другій половині 19 ст. з розумом. Інша справа, що франкістам свого часу було на цю красу все одно і район розбавили пізніми забудовами і навіть надбудовами модернових споруд.
Але що ж це я все не про "основне"? Зазвичай в Барселону їдуть дивитися на шедеври Гауді. Най-най-найвідомішими його перлинами вважаються Саґрада Фамілія і Дім Бальйо. І... вражають, але мій подих не перехоплюють. Деколи таке трапляється. І це цілком нормально.
Судіть самі: поруч із будинком Гауді стоять ще 3 шедеври інших архітекторів, не менш красивих, але менш розкручених. До них немає черг, їх практично не фотографують. Такі собі "страшненькі подружки", на чиєму фоні виділяється архітектура Гауді. Хочеться ці будинки обійняти і сказати, що все буде добре.
Саґрада ж має декілька фасадів, два з яких вже встигли почорніти, настільки довго ведуться будівельні роботи. Її неможливо красиво і повністю сфотографувати — вона завішена банерами і обставлена будівельними кранами. Навколо неї немає простору: поруч проїжджа частина і будинки-будинки-будинки... Можливо, після 2026, коли будівництво завершиться і храм перевтілиться, я сприйматиму його інакше. Почекаємо.
До речі, в Барсі багато доводиться чекати. І не тільки тому, що скрізь багато черг. Місцеві на відміну від туристів нікуди не поспішають. Їхнє "завтра" може означати "наступного тижня" у найкращому випадку. Вони живуть сьогодні і легко прощаються з грошима на радощі життя: сендвічі з хамоном і горнятко кави.
Навіть дідусі і бабусі цим розпочинають свій ранок, обов’язково при цьому читаючи свіжу газету. Робочий процес в місті стартує о 10-й, а о 13-й багато хто йде на сієсту (одного разу через цю "несподівану" перерву ми не поїли чуроси). Цікаво, що представники маленького домашнього бізнесу можуть з неї так і не вийти аж до ранку наступного дня, приділяючи час собі, прогулянкам, сімейним вечерям з паельєю і склянкою сангрії.
Ось так легко, як остання переливається з графина у склянку, протікає життя на вуличках Барселони. Але це тільки з першого погляду. Я запевняю вас, я про це місто ще геть зовсім нічого не знаю. Я його досі не зрозуміла.
