Блог | Утраченное поколение: почему украинцам трудно вернуться к собственной идентичности
В свое время я уже об этом писал. На первой пресс-конференции после объединения Германии на вопрос журналиста, что было худшего в том, что Германия была разделена на две страны, канцлер Гельмут Коль ответил: на Востоке мы потеряли три поколения немцев. А сколько поколений потеряла Украина более чем за семь десятилетий советской власти, а перед тем - более двух с половиной веков царской? И не потому ли украинцы по-разному голосуют, что господство империи на Востоке длилось гораздо дольше, чем на Западе? Не потому ли страны Балтии оказались лучше подготовленными к деколонизации и демократическим изменениям, потому что меньше находились в ярме?
Далее текст на языке оригинала
До речі, про деколонізацію. До 1966 року столиця нинішньої Демократичної Республіки Конго називалася не Кіншаса, як зараз, а Леопольдвіль - на честь бельгійського короля Леопольда. Перейменування міста за назвою давнього місцевого поселення відбулося в процесі деколонізації. І таких прикладів можна навести чимало. Повернення до власної ідентичності, зокрема, в топоніміці - типове явище. Наївно, однак, було б думати, що деколонізація полягає лише в заміні географічних назв і поваленні пам"ятників колонізаторам - у нашому випадку комуністичних бовванів. Деколонізація - процес, передусім, ментальний і, як слушно зауважив Гельмут Коль, це справа не одного покоління.
Відтак будь-які, нехай навіть несвідомі, спроби чіплятися за старе (бо звичне) на практиці гальмують цей самий процес деколонізації. Тому мене засмутила позиція секретаря міської ради міста Первомайськ Миколаївської області Михайла Медведчука, який у листі до уповноваженого із захисту державної мови Тараса Кременя пише буквально таке: "враховуючи рекомендації постійних депутатських комісій міської ради, у зв'язку з великою соціальною напругою та відстоюючи інтереси жителів міста Первомайська, вважаємо недоцільним перейменовувати наше рідне місто!"
Ось так. Ще й знак оклику поставив. А тепер спробуймо розібратися з аргументацією добродія Медведчука. "Українські словники жодним чином не заперечують існування і вживання в українській мові слів "первий" і "май" - пише він і додає "основу "перв" ми бачимо в словах "первинний", "первісний", "первоцвіт"... Але який стосунок ці філологічні вправляння мають до штучного топоніма Первомайськ? Адже такого слова немає ні в Академічному словнику української мови, ні навіть у третьому томі шеститомного Українсько-російського словника 1961 року видання, тобто виданого ще в УССР. Зате совєтський топонім Первомайськ зустрічається ще на підконтрольній бойовикам території Луганської області, а ще більше в різних модифікаціях (Первомайськ, Первомайська, Первомайський, Первомайське) у державі-агресорі.
А ще секретар міської ради надумав повчити мовного омбудсмена історії: "щодо "комуністичності", то Міжнародний день солідарності трудящих - це не комуністична назва. Свято започаткували 1 травня 1886 року американські робітники в Чікаго. На сьогодні воно відзначається в 142 країнах світу". Що ж розберімося і з цим твердженням навіть не знаю пана чи товариша Медведчука.
Насправді 1 травня 1886 року за прикладом австралійських робітників, які вперше виступили в оборону своїх прав на тридцять(!) років раніше, у 1856, відбулися виступи анархічних організацій в низці міст США та Канади. Зокрема, 3 травня в Чікаго. Демонстрацію розігнали, при цьому кілька демонстрантів загинули. Наступного дня заворушення тривали, і внаслідок вибуху кинутої кимось бомби загинули сім і були поранені десятки поліцейських, що спричинило нові репресії, судовий процес і страту кількох робітників-анархістів. Такими були насправді тодішні події.
Тепер щодо широкого відзначення в світі. Після жовтневого перевороту 1917 року і утворення СССР 1 травня відзначалося як свято, первісно це був день Інтернаціоналу, згодом день міжнародної солідарності трудящих. Так само офіціозно-політичного забарвлення набуло 1 травня в іншого червонопрапорного режиму - нацистській Німеччині, де ця дата відзначалася з 1933 року як національний день праці. А 1 травня 1941 року(!) офіцери вермахту навіть крокували Красною площею в Москві.
І наостанок про назву Первомайськ, за яку чіпляються тамтешні депутати. Виникла вона на мітингу 1 травня 1919 року на честь свята, активно запроваджуваного більшовицькою владою. Так от, особисто кожна людина вирішує, кого і що вона хоче вшановувати. Скажімо, пам'ять видатного українського поета, уродженця Первомайська Миколи Вінграновського чи випускника місцевої школи №17, колишнього радника-посланника посольства РФ, а водночас резидента ГРУ Всеволода Лоскутова, з яким автору цих рядків доводилося стикатися під час роботи в МЗС України. А питання топоніміки (і в цьому переконує лист секретаря міської ради) повинні вирішуватися на державному рівні. Щоб нам, за висловом німецького канцлера, не втрачати нові покоління. Зрештою, інтереси жителів Первомайська, про які дбає Михайло Медведчук, полягають саме в деколонізації, чи я щось не так розумію?
