Блог | Одного разу на Чонгарі: м*скалі мали б прибрати нас по-тихому
Сальково
Ярик – людина яскрава. Не тому, що сяє, гріючи людей. Навіть навпаки. Але його витівки запам'ятовуються надовго. Вистачить навіть однієї фрази, що його характеризує:
„Баб нема… Буду є*ать Ліпу!”.
Досі не знаємо, жарт то був чи неприховане бажання.
З Яриком я спілкувався рідко. Різною мовою говорили. Надто несхожі люди, з різними бажаннями. Поєднувало нас одне – обидва добровільно пішли боронити свою землю. Тільки причини були різні.
Про мотиви Ярика я дізнався одного спекотного дня в палатці під Чонгаром. Випадково підслухавши телефонну розмову.
***
- Пішла ти в пі.ду!
- Я вже звідти, а ти мене більше не побачиш!
- Та нах.й мені така жінка!
Вона зібрала речі тоді, як він валявся п’яний до нестями. Не чув, як шурхотіла шафками; не чув як плакала дочка, не розуміючи, що сталося, куди з мамою їдуть проти ночі. Не чув, як востаннє за нею гримнули двері.
Жовтень 2014 р.
Ярик витворяв дивні речі.
Якось вночі на Чонгарі він змінив мене на посту. Сказати, що Ярик був випивший, значило принизити його гордість. Ні., він був гарно, ідеально, по-чоловічому п’яний. Але на пост вийшов, а я вже й не хотів сперечатися, бо інакше довелось би ділити ще чотири години на двох – брати перші дві собі, а потім на дві годинки раніше будити Ярикову зміну. Або стояти всі чотири, після чотирьох своїх. А це задоволення сумнівне, скажу я вам, бо вночі навіть влітку під солончаками так холодно, що носиш бушлата. Поїхали на Юга, єпта…
Так ось. Ярик вийшов на пост вчасно, я побрів відпочивати в намет.
Ліг не роздягаючись. Холодно. Струснув пил зі спальника, заліз всередину, натягнув каптур на очі, щоб самому пилом менше припадати. Одразу заснути, попри втому, не вдавалося. Вітер шматував брезент, здавалося гудів так, що думок чути не було; стіни ходили ходуном. Звична справа, серпневі вітри не вщухали, постійно гуляли степом та солончаками Закрив очі, розслабився… та зірвався на ноги від звуку автоматної черги.
За мить скочив в берці, не шнуруючи, схопив кулемета, вискочив на вулицю. Нічне небо прорізали гарячі риски трасерів; пролітали над головою, згасали, щезаючи в темряві.
Повз намет промчав Ярик, розмахуючи зарядженим РПГ-7.
- Куди х.ярить?
Капітан Віктор Вікторович, теж дещо розгублений, нарешті знайшовся, бо вже знав, з чого почати:
- Ярик, лиши зброю!
Я приєднався:
- Ярик, все добре! Ти, головне, не спотикнись! Вікторич, давайте я краще їм чергу пущу!
- Вася! Хоч ти не бушуй..
- А що? Нас обстріляли, тре отвєтку! – сказав я, чудово розуміючи, що це може стати приводом для початку відкритої війни.
"Убили российского военнослужащего!", "Бандеровцы атаковали наших защитников!", "Нападение на Россию-матунку!".
Тим часом з того боку вгамувалися. Чи патрони в ріжку закінчилися, чи стрільця свої-ж спеленали. Те саме слід було зробити з Яриком. Мені дуже не хотілося, щоб він спотикнувся та встромив заряд в землю.
Читайте: Вона прийшла, гарна та холодна
"Каное милое самоубийство укрокарателей!"
- Ярик, все добре. Занеси РПГ назад.
- Тре в’є*ать!
- Куди? Танки не йдуть, стрілянина здалеку, до нас і не долетіло. Глянь, погранці навіть не поховалися!
І справді, черга автомобілів, що захаращувала дорогу на шість кілометрів в обидва боки, не рухалась, не розповзалась обочинами. Як йшла буденна робота, так і йде. Москальський БТР на обочині теж не гарчав, не димів. Башта, націлена на нашу палатку, не плювалася вогнем, не шукала іншої цілі. Зробилося зрозумілим, що обстріл був чиєюсь вихідкою, а не атакою. Та й не починаються атаки з автоматної черги. Як мінімум ВОГи та РПГ.
Якщо думати логічно, то нас мали прибирати по-тихому. Ніякої складності. П’ятеро солдатів та десяток таможенники – ось і все військо, що стояло першою лінією оборони на трасі Крим-Донецьк.
Нашим завданням було не стримати прорив, а повідомити про нього в штаб сектору. Та вимітатися звідти швиденько, бо наші ж накриють все "градами" та артою. Ми лиш смертники, котрі мали прийняти на себе перший удар.
Тому, по логіці речей, москалі мали б прибрати нас по-тихому, аби ми не встигли повідомити про початок прориву. А для цього мусили заслати спеців. Я навіть уявляв цю картину…
Нова машина під’їжджає до пункту пропуску. Таможня перевіряє документи… Тим часом пасажири виходять з автомобілів перекурити, чи до туалету. Блокують входи-виходи, і по сигналу ріжуть погранців. В ту ж мить єдиного вартового солдата або розстрілює снайпер, або знову таки атакують нахабні специ. Не думаю, що хтось з нас, слюсарів-зварювальників, довго потягався з такими хлопами. Аби лиш встигли запустити "світлячка…"
Шлях вільний. По трасі на повній швидкості летять танки та БТР, поруч, паралельно залізницею мчить ешелон з технікою та піхотою. Далі короткий бій в Сальково, а згодом – патріотичний фільм "3-тя рота по-українськи". Якщо Україна вистоїть…
Фантазія, звичайно, буяє як весняна трава. Але… Коли ти готовий до такого, то не розгубишся, якщо фантазія стане реальністю. Бо вже давно в думках перебрав всі варіанти розвитку подій та свою можливу реакцію на них. Потім то стане в нагоді, бо мозок, що вже обробляв якусь інформацію, вдруге справляється з нею скоріше. Знаючи, де можеш впасти, підкладеш подружку.
Одним словом, Ярик налякав нас більше, ніж той придурок, що надумав обстріляти страшних укропів з автомата.
(Уривок з повісті "Грані Граніту")
