Бабин Яр: 70 років трагедії

Бабин Яр: 70 років трагедії

У цій статті «Обозреватель» цитуватиме відому книгу Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр» – документальний роман, що створювався, переписувався та доповнювався автором (і очевидцем трагедії) протягом усього його життя.

…Якщо вірити джерелам, то перша згадка про київський Бабин Яр датована 1401 роком, коли власниця цієї землі продала наділ Домініканському монастирю. Вочевидь, місцина користувалась недоброю славою, бо у XV-XVIIурочище звалося «Бісова баба», «Шалена баба». Втім, справжнє шаленство там почалося через п’ять із лишком століть – восени 1941-го, коли Київ зайняли німці.

19 вересня до міста увійшли окупанти, і майже відразу Києвом прокотилась хвиля вибухів та підпалів. Найбільшого розмаху вони набули в період з 24 по 28 вересня, і, як пише Кузнєцов, «увесь Київ, уся Україна прекрасно знали, що Хрещатик зруйновано радянцями, а їм торочили, що це зробили кляті німці… Тобто німці увійшли до прекрасного міста, п’ять днів трудилися, закладаючи міни під собою, аби їх під собою і підірвати. Навіщо? На це відповідь є точна: фашисти – варвари. Цього ніхто й не заперечує, фашисти – варвари, проте Хрещатик висадили у повітря більшовики».

Видео дня

28-го числа вибухи припинилися, а 29 вересня в місті з’явилися оголошення: «Всі жиди міста Києва і його околиць повинні з’явитись у понеділок, 29 вересня 1941 року о 8 годині ранку на ріг вулиць Мельниківської та Дохтурівської… Хто з жидів не виконає цього розпорядження, буде розстріляний…».

На думку Кузнєцова, було декілька причин, чому адресати звернення не запідозрили біди. «Коли вийшов наказ, – пише він, – дев’ять з десяти євреїв чути не чули про якісь фашистські звірства над євреями. Аж до війни радянські газети лише вихваляли та підносили Гітлера – кращого друга Радянського Союзу й нічого не повідомляли про становище євреїв у Німеччині та Польщі…».

Щоправда, говорить Кузнєцов, в ніч з 28-го та 29-те вересня, «караїми – древні старигани у хламидах до землі – всю ніч провели у своїй караїмській синагозі», а відтак «вийшли і проповідували: «Діти, ми йдемо на смерть, підготуйтеся. Приймемо її мужньо, як приймав Христос».

Як пише далі автор, у той день він – маленький хлопчик – «у шаленому збудженні шастав від гурту до гурту, прислухався до розмов», а далі побачив картину, що вразила його на все життя: «Глибочицею піднімався на Лук’янівку суцільний натовп, море голів: йшов єврейський Поділ… Тут одвіку жили єврейські злидарі, голота нещадима: шевці, кравці, вуглярі, бляхарі, вантажники, лимарі… Запилені брудні вулички, напіврозвалені будинки і вологі підвали – таким був цей галасливий, плодючий і нещасний Поділ».

«Раптом усі захвилювались, забалакали, що попереду, на вулиці Мельникова, стоїть оточення, туди впускають, а назад – зась. Тут я злякався. Я стомився, у мене гуділа голова від всього цього, і я наполохався, що не виберуся назад і мене вивезуть… Прийшовши додому, я побачив діда. Він стояв посередині двору, напружено прислухаючись до якоїсь стрілянини, піднявши пальця. «А ти знаєш, – сказав він приголомшено, – адже їх не вивозять. Їх стріляють».

Про те, що відбувалося самому у Бабиному Яру, Кузнєцов дізнався зі слів дивом вцілілої Діни Пронічевої, актриси Київського театру ляльок, матері двох дітей: «Діна запевняє, що дехто істерично реготав, що вона на власні очі бачила, як декілька людей за той час, поки вони роздягались і йшли на розстріл, вмить посивіли».

«Голих людей шикували невеличкими шеренгами й вели у пролам, спішно видовбаний в урвистій піщаній стані. Що за нею – не було видно, але звідти долітала стрілянина, і поверталися звідти лише німці та поліцаї, за новими бранцями.

Матері особливо клопоталися з дітьми, тому час од часу котрийсь німець або поліцай, розсердившись, вихоплював у матері дитину, підходив до піщаної стіни і, розмахнувшись, видав її через мур, мов цурку…

Діна йшла десь у другому десятку… Вона позирнула вниз, і у неї запаморочилася голова – такою їй видалася висота. Внизу було море закривавлених тіл. На протилежному боці кар’єру вона встигла помітити встановлені ручні кулемети… Коли весь гурт загнали на виступ, один з німців взявся за кулемет і почав стріляти.

Діна не так побачила, як відчула: з виступу попадали тіла і траса куль наближається до неї. У голові промайнуло: «Зараз я… Зараз!». Не чекаючи, вони кинулася вниз, затиснувши кулаки.

Їй здалося, що летіла вона цілу вічність, мабуть, справді було високо. Вона не відчула ані удару від падіння, ані болю. Спочатку її облило теплою кров’ю, і по обличчю потекла кров, наче вона впала у ванну з кров’ю. Вона лежала, заплющивши очі, з розкинутими руками.

Чула якісь утробні звуки, стогони, гикавку, плач довкола і з-під себе: чимало було недобитих. Уся ця маса тіл ледь відчутно ворушилась, осідаючи, ущільнюючись від порухів завалених іще живих…

Вона почула, як солдати ходять поруч, уже по трупах. Це німці спустилися, нахилялися, щось знімали з мерців, час од часу стріляючи в тих, хто ще ворушився…

Один есесевіць натрапив на Діну, й вона здалася йому підозрілою. Він посвітив ліхтариком, трохи підняв її і почав бити. Але вона висіла, мов лантух, і не подавала ознак життя. Він копнув її чоботом у груди, наступив на праву руку так, що рука тріснула, проте не вистрілив і пішов, балансуючи, по трупах далі».

З тієї жахливої м’ясорубки Діні Пронічевій вдалося вибратися живій. Як пише Анатолій Кузнєцов, «Пронічева потім іще чимало разів була на межі загибелі, переховувалася в руїнах, у Дарниці, потім по селах… Її дітей врятували люди, вона довго розшукувала їх і знайшла наприкінці війни. У 1946 році вона була свідком звинувачення на Київському процесі про фашистські злочини в Україні».

…Оцінка кількості загиблих у Бабиному Яру є різною у різних дослідженнях: загалом мова йде про 70-200 тисяч жертв. На Нюрнберзькому процесі фігурували 100 тисяч розстріляних. Протягом всієї німецької окупації 1941-1943 років Бабин Яр став місцем масових страт. Розстрілювали євреїв та циган, військовополонених, радянських підпільників, членів ОУН, «саботажників», порушників комендантської години тощо.

10 січня 1942 року у Бабиному Яру було страчено близько 100 матросів і командирів Дніпровського загону Пінської військової флотилії, а 18 лютого 1943 року — трьох футболістів київського «Динамо»: Миколу Трусевича, Івана Кузьменка та Олексія Климента. У 1941—1943 роках у Бабиному Ярі розстріляно також 621 члена ОУН, серед них була і відома українська поетеса Олена Теліга із чоловіком.

Радянська влада не опікувалася полеглими у Бабиному Яру та не впорядковувала місце їх останнього спочинку. Вочевидь, вважалося, що ці жертви фашистського терору не є гідними пам’яті та відзнаки, особливо, якщо згадати, що серед них були військовополонені (а отже – зрадники) та українські націоналісти.

Але особливим знущанням було рішення заповнити Бабин Яр відходами виробництва Петровських цегляних заводів. На початку 1950-х після перекриття Яру земляною дамбою почалася закачка до нього пульпи. Дамба не відповідала проектним параметрам і нормам безпеки, а пропускна спроможність дренажної системи була недостатньою для відведення надлишків води.

13 березня 1961 року дамба не витримала навантаження, і селевий потік висотою приблизно до 14 метрів ринув на Куренівку. Офіційні джерела применшували масштаби катастрофи, повідомляючи про загибель лише 145 чоловік, але насправді, за оцінками сучасних істориків, кількість загиблих сягала приблизно 1,5 тисяч.

Потік пульпи перевертав і відносив автомобілі, автобуси, трамваї, валив стовпи електричних мереж, рвав дроти. Один із автобусів зіткнувся з вантажівкою і запалав. Пульпою було практично повністю знищено трамвайне депо ім. Красіна, кілька десятків його працівників загинули. Куренівська катастрофа знищила 22 приватні одноповерхові будинки, 5 двоповерхових, 12 одноповерхових будинків державного фонду, два гуртожитки. Міська легенда стверджувала, що це мертві помстилися за наругу живим…

Відтак Бабин Яр, по суті, існувати перестав. Як відзначає Анатолій Кузнєцов, «засипати таку величезну прірву – титанічна праця, але за титанічних масштабах будівництва в СРСР завдання здійсненне… З третьої спроби Бабин Яр таки зник… На проклятому місці тепер не робиться нічого. Посередині, між житловим масивом, на місці табору з одного боку, й телецентром на місці кладовища, з другого, лежить величезний пустир».

Перший пам’ятник на цьому пустирі з’явився ще за радянської влади – у 1976. Присвячувався він «радянським громадянам та військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської армії, розстріляним німецькими фашистами у Бабиному Яру». Пам’ятник розстріляним євреям у вигляді мінори постав там у 1991-му – на 50-річницю трагедії. Відтак додався дерев’яний хрест (1992 рік), а у 2001-му виник камінь на місці, де передбачалося будівництво меморіального центру (котрий, ясна річ, так і не був зведений).

В останні роки міська влада не раз подумувала над тим, а чи не знайти території Бабиного Яру «кращого» застосування. Наразі, втім, жоден готель або розважальний центр не постав на кістках полеглих. Цьогоріч, щоправда, довкола пам’ятників Яру затіяли якийсь ремонт. Якраз вчасно – на саму річницю розстрілів – тож ті, хто не встиг на офіційну панахиду по жертвах Бабиного Яру (за участю церковних ієрархів), вже не мали змогу покласти квіти: біля підніжжя пам’ятних знаків цьому заважали ремонтні огорожі.

Втім, офіційні заходи із першими особами держави у Бабиному Яру відбудуться дещо пізніше: причина таких «зсувів» - цьогорічне свято Рош-а-Шана, яке іудеї відзначають саме в ці дні. Вочевидь, на момент появи високого керівництва пам’ятники Бабиного Яру будуть вже в повному ажурі…