Видео дня
"Сталінська "трійка", "джокер" і двадцять перший указ...
Продовження статті. Початок читайте тут і тут.
Міністр позаправового поля
А зараз, як з'ясувалося, справа зависла. Прокурор Києва її зупинив, та ще й у такий спосіб, який пан Лавринович вже мав би усі підстави кваліфікувати як надсекретний. Проте він і далі лишається міністром, продовжуючи дивуватися з "нахабства" заввідділом столичної прокуратури, який і досі перебуває в лікарні. І, як і раніше, не має жодних сумнівів у своїй правоті. Можливо, зокрема й тому, що дуже добре знається на тих особливостях українського права, на які воліє заплющувати очі Олександр Лавринович. Можливо, певним виправданням цьому є те, що міністр юстиції, до речі, на відміну від Анатолія Матіоса – автора підручника про відповідальність посадових осіб у сфері державного управління (!), – не має наукового ступеню у юриспруденції…
Але звернімося до іншого. Пан Матіос упевнено каже, що він далекий від аж надто відвертих політичних уподобань. Іншими словами, переступивши поріг прокуратури (будь-якого рівня), він стає саме прокурорським працівником, головним завданням якого є "всемірне утвердження верховенства закону, зміцнення правопорядку і – захист від неправомірних посягань". Опального прокурора не цікавлять політичні уподобання "Нашої України", БЮТ чи Партії регіонів. За його словами, йому "просто набрид оцей правовий хаос, коли кожен може довільно і вибірково трактувати, що він буде робити, а що – не буде, а в цей час хтось відбуває покарання за вкрадений велосипед, бо, бачте, не є міністром, що посягає на устої держави, в якій живе".
Якщо ж на хвилинку забути про державницькі формулювання, цікавими видадуться слова пана Матіоса: "Указ (Президента України про розпуск Верховної Ради – Ред.) може бути конституційним, чи неконституційним (для визначення цього є Конституційний суд), але поки він діє, він є обов'язковим до виконання – як Матіосом, так і бабою Параскою , або, в нашій ситуації, ще Бог знає ким"… Від себе додамо: органи прокуратури, як відомо, – єдина структура, яка має наглядати у державі за дотриманням законів. Тож чому донині ні генпрокурор, ні його заступники, з прокурором міста Києва включно, не дали фахового коментаря з приводу дій та висловлювань пана Лавриновича? Чому, на таке насмілився лише керівник відділу столичної прокуратури, який, наче той " джокер", сплутав анархічний пасьянс? Чому саме за це високопосадовці, які мають бути взірцем правової свідомості і професійного ставлення до порушень ким би то не було чинних законів, намагалися розправитися з Матіосом і знівелювати наслідки його професійних дій, а за таких обставин, – ще й громадянського вчинку?
"Я вчинив те, що відповідає моєму професійному обов'язку і громадянській позиції. Я переконаний: закони повинні виконуватися! Держава, в якій не виконуються закони – це сповзання до анархії, хіба не так?" – говорить Анатолій Матіос. На нашу біду пан Матіос ставить питання, на яке ані журналісти, ані, виявляється, й вищі прокурори в Україні досі чомусь не мають відповіді: чи повинен міністр юстиції виконувати Указ президента? Той самий міністр Лавринович, який дещо раніше стверджував: два десятки президентських указів, оскаржені урядом України та подані на розгляд Конституційного суду, аби визначити, чи відповідають вони Конституції, повинні і будуть виконуватися щонайменше до рішення Конституційного суду, якого, ми вже знаємо, саме по цьому Указу не буде.
Тож постає просте запитання : коли міністр юстиції був справді міністром юстиції, а не політиком, який "грає" за певну політичну команду? Чи тоді, чи нині, з цим "двадцять першим" Указом, коли взяв на себе право стверджувати, що документ, виданий гарантом Конституції, який обов’язковий до виконання, але не подобається якійсь політичній силі, можна й не виконувати? І чи має за таких обставин поширюватися каральна сила і дія українського законодавства на такого міністра? Чи вже одне тільки звання міністра і його "висока фахова" думка, – така собі індульгенція, а будь-кого, хто замахнеться на цей привілей, навіть на цілком законних підставах, можна і треба розтрощити, аби іншим не кортіло?
Зачекаємо класичного фіналу. Сподіваємося, хоча б він не буде суперечити духу та букві українського Закону...
Коментар фахівця:"Службова особа не має права не виконувати накази та розпорядження керівництва, які видані у межах його повноважень та не порушують конституційних прав громадян"
За коментарем щодо ситуації, яка склалася навколо порушення кримінальної справи проти міністра юстиції та пов'язаного з цим тиску, якого зазнав заввідділом столичної прокуратури Анатолій Матіос, "КИЯНИ" звернулися до незалежного експерта, фахівця у царині державного права. На наше прохання ситуацію проаналізував Олександр Костенко, заввідділом проблем кримінального права, кримінології та судового устрою Інституту держави і права ім. Володимира Корецького НАН України, доктор юридичних наук, професор.
Олександр Костенко одразу зазначив, що готовий надати коментар лише з точки зору чинного законодавства. І відмовився говорити по суті справи, відкритої працівником прокуратури Анатолієм Матіосом, оскільки, природно, не був ознайомленим з матеріалами цієї справи.
Так от, за словами Олександра Костенка, будь-яка службова особа має виконувати накази, що їй надійшли. А тим більше – укази глави держави. За невиконання наказів існує відповідальність за статтею Кримінального кодексу України. Це ст. 367 КК України - "Службова недбалість".
Покарання, згідно з цією статтею, передбачене за умови, що буде доведено вину згаданої особи (за що, властиво, і узявся Анатолій Матіос – Ред.).
Як окремо зазначив доктор Костенко, службова особа, в будь-якому разі, мусить приступити до виконання указу і виконувати його до тих пір, поки рішенням суду зазначений указ не буде визнано недійсним. "Розумієте, – каже Олександр Костенко, – інакше можна дійти до чого завгодно. Наприклад, забути про Кримінальний кодекс, учинити вбивство, а потім казати, що я цей кодекс не визнаю".
Є ще один нюанс. Справді, за Конституцією службова особа не повинна виконувати явно злочинний наказ. Але, за словами Олександра Костенка, Конституція України це лише загальна норма прямої дії. Той самий Кримінальний кодекс все чітко конкретизує. Так, ст. 41 ("Виконання наказу або розпорядження") прямо говорить: "Наказ або розпорядження є законними, якщо вони віддані відповідною особою в належному порядку та в межах її повноважень і за змістом не суперечать чинному законодавству та не пов'язані з порушенням конституційних прав та свобод людини і громадянина".
Іншими словами, якщо наказ видано в неналежному порядку та поза межами повноважень, його не слід дотримуватися. З іншого ж боку, коли службова особа не виконує наказ, що "не суперечить чинному законодавству та не порушує конституційних прав", то – згідно з законодавством – особа ця за невиконання наказів і приписів може бути притягнута до відповідальності.
Безумовно, внаслідок порушення справи "про невиконання" відбувається з'ясування, чи був законним невиконаний наказ. Якщо ж з'ясовується законність наказу, то особа, яка його не виконала, таки буде притягнута до відповідальності.
Нсамкінець доктор Олександр Костенко розділив тих, хто звертається до букви закону, на дві категорії. На його думку, є ті, що просто прочитали тексти, а є ті, хто перейнявся духом закону, зрозумівши й вивчивши, що за ним стоїть.
До першої категорії було віднесено неюристів. Сиріч людей, здатних лише, вичитавши певний рядок, дійти якогось химерного (і часто протизаконного) висновку. Зловживання текстом закону, на думку Олександра Костенко, є найбільшою сьогочасною бідою України.