Робота з перешкодами

У Києві створено новий центр iз працевлаштування інвалідів, який паралельно з міським Центром зайнятості і Фондом соціального страхування інвалідів займатиметься профпідготовкою і пошуком робочих місць для людей з обмеженими можливостями. Проект так і називається — Агентство з працевлаштування людей з обмеженими фізичними можливостями. Справа, безсумнівно, потрібна, хоча насправді працевлаштування інвалідів у нашому суспільстві скоріше тема для обговорення, ніж реальна дія. I не треба вірити цифрам — наприклад тим, які стверджують, що 2005 року було працевлаштовано 406 інвалідів. Більшість з них навіть жодного разу не бачили свого місця роботи.

Видео дня

Чому так відбувається? Згідно з українським законодавством про працевлаштування інвалідів, підприємства, що нараховують понад вiсiм співробітників, повинні мати в штаті хоча б одну людину з інвалідністю. Більш великі господарства — 26 службовців і вище — зобов’язані відводити під інвалідів чверть робочих місць. Господарі підприємств мають платити до скарбниці Фонду соціального страхування інвалідів середню заробітну плату своїх співробітників за кожного відсутнього інваліда. Ці норми сприймаються неоднозначно. З одного боку, піклуємося про працевлаштування інвалідів і забезпечуємо бюджет Фонду. З другого, інвалідів не так уже багато, у Києві всього 129 тисяч 255 чоловік, включаючи дітей, старих і тих, хто не може або просто не хоче (а таких чимало) працювати. Словом, інвалідів на всі підприємства просто не вистачить. До того ж, керівники підприємств не хочуть брати на роботу людину без потрібної спеціальності, і їх можна зрозуміти. I, найголовніше — людині з обмеженими фізичними можливостями елементарно не завжди вдається дістатися до місця роботи, яку пропонують. Транспорт для них не обладнаний, будівлі — також. Усі ці труднощі у виконанні закону і спричинили фіктивне працевлаштування. Iнвалід на підприємстві рахується, мінімальну зарплату отримує, а сам сидить вдома, задоволений або незадоволений таким станом справ.

«Для директорів підприємств це питання сумління, — говорить директор Агентства з працевлаштування Світлана Міщенко. — Ну і, звичайно, їх повинні контролювати відділення Фонду, прокуратура, громадські організації». Більш надійним є особистий контроль. 3 грудня минулого року, у Всесвітній день інвалідів, у «Дні» №224 вийшло кілька матеріалів — прикладів вдалої професійної реабілітації інвалідів, в тому числі і приклад режисера за професією і родом занять, глави Міжнародного доброчинного фонду інвалідів «Український IП-фонд» Миколи Подрезана. «Держава для нас зробила практично все, що могла, у законодавчому плані, — говорить М. Подрезан. — Тепер треба боротися за свої права, боротися за себе. Так, безробітних інвалідів багато. А вони намагалися знайти роботу? Хай покажуть свої щоденники! Дивлячись у мої очі, жоден роботодавець не зможе мені відмовити через те, що я інвалід, тому що я подам на нього до суду. I я знаю безліч інвалідів, які знайшли роботу. Щодо пандусів, то за них також треба боротися. Зібралися п’ять візків перед будівлею без пандуса — і вимагайте, щоб вас підіймали туди на руках. Надірвуть кілька спин і поставлять пандус. Це стосується не тільки адміністративних будівель, але і, скажімо, ресторанів. Я хочу до вас у ресторан — нехай офіціанти несуть мене на руках. Відмовити не посміють».

Проблема створюється дійсно через брак уваги і розуміння. Перше треба привертати, друге отримати інвалідам буде набагато складніше. Українці ще не готові до того, щоб приймати інвалідів повноцінними членами суспільства насамперед тому, що самі інваліди ще не готові до цього. Міська влада не оснащує будівлі пандусами, без пандусів здають новобудови... Не тому, що так складно зробити пандус, а просто тому, що ми ще не доросли до усвідомлення того факту, що пандуси потрібні. Так, ми знаємо, як адаптують своїх інвалідів французи або італійці, але найближчим часом у нашій країні неможливі такі методи. I навіть не через брак фінансових коштів, а все через ту саму психологію: інвалід — непрацездатний громадянин, його місце у візку, на державному забезпеченні. Життя інваліда сприймається, як пустісінька формальність, і дуже часто доводиться чути фразу «краще вже вмерти, ніж на все життя залишитися інвалідом». Саме цю установку здорових людей або людей в інвалідних візках треба зламати в першу чергу. Хто вирішив жити далі — вже знайшов собі роботу, а хто жалкує, що не помер, навряд чи стане її шукати. Для тих, хто ще на роздоріжжi, телефон новоствореного агентства: 529-28-71. У цьому місяці, як стверджує Світлана Міщенко, вони мають більше ніж двісті вакансій.

Вікторія ГЕРАСИМЧУК, День