"Думки страшні, усі в новинах": призерка Олімпіади розповіла, чому кидала фехтування заради IT і що хочеться заспівати в Парижі

Срібна призерка Олімпійських ігор з фехтування на шаблях Аліна Комащук не змогла продовжувати спортивну кар'єру після повномасштабного вторгнення РФ, вирішивши перейти до IT-сфери. Але приїзд до Італії на день народження Ольги Харлан і розмова з новим тренером підштовхнули чемпіонку світу та Європи до того, щоб повернутися і допомогти команді відібратися на Олімпіаду-2024.

У розмові з OBOZ.UA Комащук розповіла, як не могла навіть думати про фехтування після 24 лютого 2022 року, у чому були труднощі повернення та що хоче заспівати в олімпійському Парижі.

– Аліно, коли почалась повномасштабна війна з РФ, ви поїхали до Іспанії і завершили кар'єру. Як ухвалили таке рішення?

– 24 лютого 2022 року в нас був виліт на збір до Італії, де ми мали познайомитися з новим тренером-італійцем, а я саме поверталася після травми у грудні. Мала відновитися і починати сезон уже фактично в середині. І тут починається війна, думки змінилися, спорт став неважливим для мене, я взагалі не розуміла, як під час війни можна фехтувати.

У мене з'явилися думки, що потрібно щось змінювати. Я пішла навчатись в IT-сферу, щоб знайти змогу заробляти десь в іншому місці і планувати своє життя. І я була налаштована категорично, що не хочу більше змагатись, що я втомилася, в принципі, від спорту. А ще, коли йде війна, це дуже складно. Я не розуміла, чи буде у нас взагалі спорт. Думки страшні, усі в новинах.

Про спорт у мене думок навіть не було. І коли у травні у нас був зідзвон з усією командою й обговорювали, чи повертатись, я сказала: "Вибачте, я з сестрою і племінником в Іспанії. Поки що навчаюся і повертатись не сильно хочу".

Після цього у мене було складне навчання, дуже складне, були й сльози. А дівчата тим часом стали третіми на чемпіонаті Європи. Я подумала: клас, і без мене там є команда, будуть і далі фехтувати, відбиратись на Олімпіаду. Мені І Вадим Маркович Гутцайт телефонував, казав: "Аліно, повертайся". Я відповіла, що ні, я не готова і не сильно хочу.

Я була рада за дівчат, що вони можуть фехтувати. Після чемпіонату світу в них була перерва, а 4 вересня в Олі Харлан був день народження, який вона святкували в Італії. А я якраз у цей час з сестрою поверталась з Іспанії до України. І ми заїхали привітати Олю, зробити їй сюрприз.

І там, на дні народженні, ми побачила нашого тренера, поговорили з ним трішки. Він у мене 100 разів запитав: "Може, повернешся?". Я така впевнено: "Ні, ви що? Не буду". А потім він зателефонував мені, напевно, у жовтні і каже: "Аліно, я знаю, що ти навчаєшся, я знаю, що ти вже підшукуєш собі роботу, але, може, ти спробуєш пофехтувати?" Мовляв, або ти зараз повертаєшся, або в тебе вже не буде часу, можливості, адже скоро почнеться відбір на Олімпіаду і потрібно готуватись.

Тренер сказав: "Дай собі рік. Через рік стане відомо, буде шанс виступити на Олімпійських іграх чи ні. І тоді ти завжди зможеш повернутися до того, на чому зупинилася". І я задумалась трішечки. До цього я була така категорично впевнена, що ні, зі спортом все, я бачу своє життя, пов'язане з чимось іншим. А тут замислилась: дійсно, я 20 років займалася фехтуванням і спробувати ще рік – це не так багато.

І тим паче в команді взагалі не було четвертої людини. Я така думаю, ну, можливо, спробую поїхати, хоча б якось підтримати морально команду, посидіти четвертим номером у запасі. Приїхала, спробувала і зрозуміла, що в мене вже немає шансу відмовити.

– Це на які змагання ви перший раз приїхали?

– У Болонью. У дівчат був тоді спочатку Кубок або чемпіонат України в жовтні 2022-го, після чого вони одразу вирушили до Італії. Я з ними поїхала, але спеціально не брала участі у змаганнях, щоб це мене ні до чого надалі не зобов'язувало. Щоб було суто моє зважене рішення повернутися.

Поїхала, позаймалась, побачила, що у них чудова команда і гарний тренер Андреа, і ОФП, і психолог. І вони всі дружні. І якось зовсім по-іншому побудована підготовка і підхід до тренувань в Італії. Мені стало цікаво. Я зрозуміла, що, звісно, поїхала лише спробувати, але шансу відмовитися у мене вже не буде. Я вже сама хотіла спробувати. Так і залишилася, хоч і складно було.

– А на якому турнірі ви повернулися на доріжку?

– Це був Туніс, січень 2023 року. Це був мій перший турнір. У листопаді я відновлювалась, бо через травму боліло коліно. Грудень я потренувалася і в січні поїхала фехтувати. Ну таке. Поїхала і програла там дівчинці, у якої раніше вигравала. "Цікаво буде", – подумала собі.

Адже ти пам'ятаєш своє фехтування рік-півтора назад. І зараз воно вже інше, зараз ти вже не можеш того, що робила до цього. І розуміла, що скоро починаються важливі командні змагання. А я там не сильно готова.

– Але впевнена, що дівчата вас підтримували.

– Так-так. Хоча були важкі моменти, коли хотілося поїхати. Але ти розумієш, що ви вже команда. Ви вже відбираєтесь на Олімпіаду, і назад шляху немає. Тільки вперед.

– Оля Харлан казала, що четверте місце на чемпіонаті світу-2023 стало певним поштовхом для команди. Ви відчули це?

– Так. Ми перемогли на Кубку світу в Батумі, але це було трошки інше, тому що чемпіонати Європи і світу дуже важливі. І в Мілані ми виграли в Італії за вхід до вісімки. Це був наш єдиний шанс у боротьбі за ліцензію. Потім перемогли США і опинилися в четвірці. А ми давно не були у четвірці на чемпіонаті світу. Не потрапляли до неї навіть, коли відбирались на Олімпіаду-2020 в Токіо.

Тому для нас було дуже важливо, що ми четверті в світі. Отже, ми можемо. Так, нам ще багато працювати, але ми можемо. Після чемпіонату світу ми їдемо на перший турнір. Він також був морально складний. У поєдинку з француженками за вихід до фіналу виступили не дуже добре, програли. І на бій за третє місце з Угорщиною не налаштувалися правильно. Були засмучені, що так сильно програли Франції і були не зібрані з угорками.

Але після двох четвертих місць у нас виросли шанси потрапити на Олімпіаду, просто потрібно було брати своє. Робити своє і боротися до кінця. Була віра одна в одну, ми бачили, що кожна мала певний прогрес, виходило нове фехтування, яке дає нам тренер. Тому можна сказати, що все почалось з чемпіонату світу.

– Ви зараз розповідаєте про те, що робите, з таким захопленням. Тобто не жалкуєте, що повернулися?

– Звичайно, ні. Ми потрапили на Олімпіаду. Хто б жалкував? (Усміхається) Це приємно.

– Окрім того, що для України це буде перша Олімпіада під час повномасштабної війни, що ще змінилося порівняно з минулими Іграми? Адже ви є срібним призером ще Ріо-2016?

– Щонайменше те, що ми готуємось не вдома, а далеко від нього. Нам це дається складніше, ніж тим, хто перебуває біля рідних, у безпеці. Складно, коли ти їдеш на збори чи змагання, і у них все добре, а у тебе в країні жахливі речі. Це, звісно, ускладнює підготовку.

Але у той самий момент ти розумієш, що ми сильні, нам потрібно доводити, що в таких умовах ми все одно можемо виграти, що українська нація сильна. І дуже-дуже, звісно, хочеться підняти прапор України і почути гімн. Щоб співала вся Україна.

– Ольга Харлан плакала, коли дізналася, що ви взяли олімпійську ліцензію. А свої емоції пам'ятаєте?

– Я не повірила. Якось у мене ніяких не було емоцій. Я не знаю, як це пояснити. Але коли ми починали відбірковий цикл, то потрапляння на Олімпіаду для нас було чимось неймовірним. Мало хто вірив. Але коли ми це зробили... Для мене цього вже мало. Звісно, я раділа, що є ліцензія, але немає такого задоволення. Хочеться не просто поїхати в Париж. Хочеться поїхати і...

– Заспівати гімн?

– Так, заспівати гімн. Хочеться зробити те, що ми можемо. Тому, напевно, задоволення прийде тільки тоді, якщо здійсняться всі наші мрії.