"Росіян ніхто не бойкотує": українська чемпіонка розповіла про вітання з атлетами РФ, друга Путіна, тривогу за сина у Києві й сюрприз на Олімпіаді

Чемпіонка Європейських ігор у фехтуванні на шпагах Джоан Фейбі Бежура навіть не хотіла більше змагатись, коли не змогла виграти нагороду на Олімпіаді-2024. Але чоловік і тренери знайшли правильні слова, спортсменка зібралась і в новому сезоні вже стала призеркою Гран-прі у Досі. Хоча емоційно важко виходити на доріжку проти "нейтральних" представників країни-агресорки.

Відео дня

У розмові з OBOZ.UA шпажистка, яка народила дитину за місяць до повномасштабного вторгнення, зізналась, як це – бути мамою-спортсменкою під час війни і перебувати далеко від сина, який залишається під обстрілами в Україні. Також Бежура розповіла про ставлення до російських спортсменів, яким дозволили виступати у нейтральному статусі і вже готують ґрунт, аби допустити їх до змагань у команді.

– З огляду на зимові результати, наскільки вдалося відновитися після олімпійського сезону? Мабуть, передусім – ментально?

– Судячи з результатів, здається, що відновилася. Хоча я думала, що після Олімпійських ігор мені знадобиться більше часу. Тобто це було більш емоційно, не хотілося фехтувати, оскільки якщо ти повертаєшся додому з медаллю, мабуть, тобі якось легше.

А так відчувала певне ментальне виснаження, тому що було дуже важко потрапити туди й, звичайно, не очікувала програти уже перші бої. Тому так не дуже, якщо чесно, хотілося повертатися до змагань. Але так потрошку-потрошку і – фехтую. Й досить непогано зараз.

– Що допомогло вийти з цього гнітючого стану? Хто вигнав назад на доріжку?

– Ну, це все відбулось поступово. І чоловік почав мені казати, аби я не сиділа вдома, не нила, що життя – біль (сміється). І мій особистий тренер Михайло Подольський, і наш головний у збірній Богдан Нікішин казали, що треба фехтувати. Мовляв, це ж не обов'язково вигравати чи ще щось, просто фехтуй, показуй своє, роби свою справу, це ж – твоя робота.

– Коли вперше вийшли на доріжку після Олімпійських ігор, які були відчуття?

– Це був якийсь внутрішній старт. Здається, Кубок України, і я його виграла. Якщо чесно, це було несподівано, тому що я не дуже багато тренувалася. Але якось легко все було. І мені захотілося фехтувати, бо ця перемога трохи надихнула.

А ось перший міжнародний старт у нас був у Фуджейрі. Не можу сказати, що все пройшло гладко, але все одно буле якесь задоволення від того, що робиш.

– Зараз, коли вже вляглися емоції, чого все ж таки не вистачило на Олімпіаді для здобуття нагороди? Може, аналізували для себе моменти, які стали визначальними у Парижі-2024?

– Не знаю, я думаю, що безпосередньо на Іграх це був більше якийсь страх та стрес. Тим паче, що це була моя перша Олімпіада. Тому вважаю, що це не недопрацьованість, а більше емоційний фон впливає. Тому що вже після Ігор, коли я фехтувала у Катарі, у мене не було якогось страху, я просто робила своє, адже завжди, коли ти фехтуєш, ти робиш свою справу.

Тому, якщо у мене буде шанс фехтувати ще на Олімпійських іграх, я просто робитиму свою справу, як на звичайному етапі Гран-прі або на чемпіонаті України.

– Гранд-пале, де відбувались змагання на Олімпіаді-2024, – найбільш розкішна, велична чи, можливо, пафосна арена, на якій доводилось фехтувати?

– Так, я знаю, що наш тренер Богдан Нікішин вже фехтував там у 2010 році на чемпіонаті світу. І всі про неї так розповідали. Тому я була в очікувані. І коли туди прийшла... ну, це реально масштабно, на всіх боях, а не тільки фінальних, було дуже багато людей і відчувалася ця неймовірна підтримка. Це мої перші змагання, де був би такий зал, такий масштаб і така підтримка. Це дуже круто!

– Який був найяскравіший момент, який запам'ятався із Парижа? Можливо, щось вразило чи дещо особливе привезли із собою на згадку.

– Якщо чесно, ми там якось мало часу були, але мене вразила саме організація цих змагань. От навіть ми програли й закінчили виступ на шостому місці. І там треба було робити коло по арені, адже не можна було одразу хоп – і піти кудись одразу після зустрічі. Ти йдеш, і всі люди в залі тобі аплодують.

Там дівчата ще за сьоме-восьме місце фехтували і їм теж аплодували, всі підтримували, кричали. І це не якісь знайомі люди. Хтось був із плакатами, навіть із прапорцями України або ж просто без нічого. І весь зал тебе підтримував. І це, якщо чесно, просто до сліз! Тому що ти ще за якісь десяті місця фехтуєш і думаєш: Боже, це ганьба. А потім йдеш – і всі плескають у долоні. І реально, я такого ще не бачила, аби за десяті місця тобі хтось так аплодував.

А в Парижі прийшли фанати фехтування, аплодували, усіх підтримували. Це було наче свято. Адже якщо ти вже потрапив на Олімпіаду, це вже вважається круто, ти – спортсмен, який цього вартий. І так воно й було.

– Це дуже складна тема, але як зараз бути мамою-спортсменкою в Україні, яка регулярно виступає, а дитина, наскільки я знаю, залишається в Україні, яка щодня потерпає від російських обстрілів?

– Це важко. Я думаю, якщо б не було війни, звичайно, було б набагато легше. Зараз мене не було три тижні: спочатку у нас були змагання, потім – збір, і ми залишалися за кордоном, тому що немає сенсу повертатися назад через логістику, а потім – знову змагання. І ці три тижні дитина залишалася вдома із моїм чоловіком.

Звичайно, щодня ці тривоги, і ти, звісно, теж тривожишся. Знаєте, коли я перебуваю тут з дитиною, то не знаю, чим я можу її чи себе захистити, але мені легше, коли я поряд. А коли ти десь за кордоном, а в Україні починаються тривоги, тим паче, коли відбуваються масовані атаки, це – жахливо.

– Який був найважчий момент за той час, що триває повномасштабна війна, а вас якраз не було вдома?

– От нещодавно ми перебували за кордоном і відбулися дуже сильні ракетні атаки на Київ. Моя мама мешкає у центрі столиці, а прильоти були якраз за 500 метрів від її будинку. Я їй телефоную, звичайно, вона у стресі, плаче.

Розумію, що чоловік, звісно ж, спускався із дитиною до укриття, але я все одно переживаю. І ти розумієш, що маєш фехтувати, бо ти вже поїхала і нічого не можеш зробити, а просто треба йти і робити свою справу. Якось абстрагуватися...

Мій чоловік, звісно, каже: "Усе добре, ти йди і роби свою справу". Мовляв, ти нам тут нічим не зарадиш. Ну, я і роблю що можу. Важко, але так...

– Не можу не запитати, як ви відреагували на те, що головою Міжнародної федерації фехтування знову обрали друга Путіна, росіянина Усманова? Які ваші думки щодо цього?

– Я знала, що так воно й буде. І знаю, що невдовзі росіяни будуть фехтувати і в командних змаганнях. Вони вже запустили цих "нейтральних" спортсменів у командних турнірах на чемпіонати кадетів та юніорів. Я впевнена, що це перевірка. І через деякий час, можливо, вже на дорослому чемпіонаті світу, вони теж будуть фехтувати. Я це знала. Це було питання часу.

І як всі інші країни дуже підтримували нас на початку повномасштабного вторгнення. Але це все на словах. Не знаю, можливо, вони теж втомилися. Але не відчуваю жодної підтримки якихось інших країн.

Коли до змагань почали допускати "нейтральних" росіян, усі голосно казали, що треба їх бойкотувати. Але коли вони приїхали і зараз виступають, всі з ними вітаються, немає ніякого бойкоту. Це все були просто слова, тому обрання Усманова для мене очікуване. Я не здивована.

– Як вам проти них фехтувати?

– От нещодавно я фехтувала і програла "нейтральній" спортсменці. Це важко. Особливо коли ти програєш, а дуже хочеш перемогти. Адже це не просто звичайний бій, який ти хочеш виграти, а в тебе є агресія, звичайно ж. І ти маєш ще з цією агресією якось боротися.

А мені ще подобається, коли нам судді кажуть, що ми маємо руки їм тиснути. Це взагалі окрема історія. Але, звісно, ніхто із нас цього не робить. І коли ми відмовляємось, то ніхто не тисне. А ми стоїмо на своєму. Оскільки були вже такі прецеденти, коли вони не хотіли вітатися шпагами, а тільки руками чи ще щось. Я тоді кажу: "Ні, все, до побачення, жодних рукостискань. Хочете – знімайте мене".

Багато російських спортсменів вже перейшли під прапори інших країн і продовжують змагатися. Але, звичайно, коли я фехтую, то розумію, що це умовно. Я розумію, що переді мною, наприклад, не азербайджанець, а російський атлет. Я, звичайно, з ним ніяких справ мати не буду. Нічого не змінилося.

– Ви ж із ними теж не вітаєтесь?

– Ні. Але росіяни зараз більш вільно себе почувають, тому що коли вони перші рази приїжджали, то ще відчували якесь, як сказати, незнання, вони не розуміли, що буде, чого їм очікувати. А зараз вони взагалі вільні, тому що із ними всі вітаються, в них усе добре, у них же у країні війни немає, тому...

– Але у вас у команді з'явилося підсилення – нова зіронька Анна Максименко, яка у 17 років вже виграла дорослий етап Кубку світу і підвищила конкуренцію всередині збірної. А конкуренція, як часто повторюють спортсмени, – це дуже добре.

– Це сто відсотків. Я взагалі дуже рада, що так сталося, адже я переживала за майбутнє команди, бо я ж не буду вічно фехтувати, як і Олена Кривицька, Яна Шемякіна – повернулись, але ж ви розумієте, що це 35+. Ми не будемо вічно. І я розуміла, що залишиться декілька людей.

І дуже класно, що зараз у нас є і Максименко, і Конрад, і Дмитрук. Це три такі людини, які вже зараз можуть конкурувати з нами. І це взагалі супер. Вважаю, що вони – молодці. А Аня взагалі супер. Тому те, що відбувається, – це круто.

– А яке відчуття, коли вони вас перемагають? Адже по суті вони ще кадетки.

– От я Ані Максименко програла на минулому чемпіонаті України. Мені було прикро просто від того, що я програла. А не тому, що це Аня. Я вважаю, що можна програти будь-якому спортсменові. Це життя, нічого такого тут немає. Не те, що їй було на той момент 16 років, я програла і все, у мене життя закінчилось (сміється). Ні, звісно, такого немає. Оскільки я вважаю, що вони талановиті. І Конрад, і Дмитрук, і Аня.

Тому, якщо програла, треба робити висновки. Я, в принципі, їх зробила, і вже наступне внутрішнє змагання – Кубок України – я у Ані виграла. Тому подивимось, чи будемо зараз на чемпіонаті України фехтувати разом (посміхається).

– Я так розумію, що вже є план відібратися на наступну Олімпіаду 2028 року в Лос-Анджелесі?

– Так, звичайно, може, ще й не на одну. Хто знає (посміхається). Я дивлюсь на спортсменів, які зараз фехтують. Яна Шемякіна у цьому не те що мій приклад, але вона так мотивує, тому що 39 років, троє дітей, і вона хоче фехтувати, у неї є бажання! І це круто.