"Стою з лопатою – і починається обстріл із "Градів": спортивний журналіст розповів про службу в полку спецпризначення

Спортивний журналіст і колишній пресаташе Федерації боксу України Юрій Трохимчук намагався потрапити до ЗСУ ще у 2014 році, але до лав військових його не взяли через брак належної підготовки. Однак вже після повномасштабного вторгнення Росії Юрій знайшов своє місце в полку спецпризначення "Сафарі", який боронить Україну з весни 2022-го і увійшов до складу нової штурмової бригади "Лють" Національної поліції країни. 

У розмові з OBOZREVATEL Трохимчук згадав, як у лютому разом з родиною п'ять днів прожив у бомбосховищі, вчився рити окопи на Запорізькому напрямку і потрапив під обстріл із "Градів". А також розповів про штурм Ямполя, роботу свого полку і зустріч бійців "Сафарі" з боксером Олександром Усиком.

– Ти пам'ятаєш 24 лютого? Як для тебе почалося повномасштабне вторгнення?

– Тоді час неначе стиснувся. Перший тиждень вторгнення – як одна дуже довга доба. Напевно, схожу концепцію відчуття часу передає один з моїх улюблених воєнних фільмів "Дюнкерк" Крістофера Нолана. В моєму оточенні майже не було військових, але фактично у такі відрізки життя кожен стає бійцем! Просто рівень відповідальності у кожного різний. Головним завданням для мене тоді було захистити свою сім'ю: дружину і маленького сина.

Перші п'ять днів фактично прожили в бомбосховищі. У нашому районі постійно лунали вибухи, а ми, звичайні цивільні, не могли ще розрізняти походження цих звуків: коли працює ППО, а коли відбуваються прильоти... На сусідній вулиці уламок ракети влучив у житловий будинок... Точно знаю, що паніка в такий момент – найгірший союзник, і я намагався вберегти від неї і себе, і дружину.

Зізнаюся, що всередині стало спокійніше, коли ухвалили спільне рішення, що дружина і син деякий час поживуть за кордоном. Це звільнило мені руки і голову задля реалізації найбільшого прагнення – бути потрібним своїй країні, робити свій внесок у боротьбу з ворогом.

– Чи була в тебе до цього якась військова підготовка?

– Можна сказати, що відносини з військовою справою у мене були нульові, якщо не рахувати уроки ПВП ще у школі. В університеті відповідної кафедри у нас не було. Після вторгнення Росії у Крим у 2014 році я відразу пішов до військкомату, де мене "взяли до уваги", але лише на словах... Вже навесні 2022-го зробив ще дві спроби вступити до лав ЗСУ, доки мені "популярно" не пояснили, що люди без досвіду наразі не затребувані.

Але часто важливі речі у нашому житті стаються самі собою. У новоствореному підрозділі Національної поліції України – полку спецпризначення "Сафарі" – служило чимало хлопців, тісно пов'язаних зі спортом – боксом, ММА, іншими бойовими мистецтвами. Завдяки зв'язкам, які залишилися в мене від роботи у Федерації боксу України, дізнався, що в цьому підрозділі є вільні вакансії "журналістів". Беру це слово у лапки, тому що у штатному розкладі посади "журналіст" не існує.

У перші місяці війни взагалі було не до офіціозу, про бюрократію ніхто не думав. Ти або "тут і зараз" – разом із хлопцями, у колективі, об’єднаному спільним військовим завданням, або відсиджуєшся вдома.

– Як рідні поставилися до того, що ти йдеш на війну?

– Рішення я ухвалював самостійно. Питання особистої безпеки, безпеки рідних – завжди на першому місці. Але ми не можемо бути осторонь того, що відбувається навколо, коли на кону майбутнє нашої держави.

Батьки, звісно, переживали, але повністю мене зрозуміли. Я вдячний також дружині, яка морально мене підтримувала, надсилала обереги, і, звичайно, сину за те, що мене надихав.

– Розкажи про полк "Сафарі" і про свій напрямок роботи.

– З початком повномасштабного вторгнення РФ у Національній поліції України було створено зведені загони, які виконують спеціальні завдання з підтримки військових, із "зачистки" населених пунктів, ударно-штурмових дій, виявлення позицій ворога… Одним із таких підрозділів є полк спецпризначення "Сафарі". Загалом наші бійці виконують широкий спектр завдань на лінії фронту: у нас працюють розвідники, снайпери, спеціалісти з аеророзвідки, робота яких допомагає нашій артилерії коригувати вогонь по позиціях ворога...

Окрім того, наш підрозділ тісно працює спільно з іншими військовими формуваннями під час "зачистки" населених пунктів. Усе це набрало обертів з кінця березня – початку квітня минулого року на Київщині, коли бійці нашого полку виконували відповідну роботу в Ірпені та Бучі. Коли наша армія звільняє чергове місто або селище, ситуація може скластися по-різному: ворог часто залишає засідки, не кажучи вже про мінування… Тож, хто сказав, що поліцейські не воюють?

Про свій напрямок роботи довго розповідати не буду. Скажу лише, що починаючи з травня минулого року я виконую функції інспектора штабу полку. Тішить, що навіть тут маю можливість працювати за своїм основним фахом журналіста, хоча це зараз і не мої основні обов’язки. Спілкування з бійцями, проведення живих інтерв’ю – це те, що приносить задоволення і відволікає від рутини, яка так чи інакше тебе іноді наздоганяє. У мріях – написання книги про історію нашого спецпідрозділу.

– На яких ділянках фронту, окрім Київської області, бійцям "Сафарі" довелося виконувати завдання?

– Наш особовий склад брав активну участь у визволенні від окупантів Харківщини восени минулого року. Воювали також на Сумщині, Запоріжжі та Донеччині, де, зокрема, тримали оборону на найгарячішому напрямку – Бахмутському.

Переїхавши на Донецький напрямок, хлопці безпосередньо займалися штурмовими військовими діями. На жаль, не обійшлося за ці місяці без важких втрат. Але свої завдання полк неодмінно виконував. Працювали на знищення ворога і звільнення наших територій – нарівні і в тісній співпраці з іншими військовими підрозділами.

– Чи можеш виділити якийсь важкий бій підрозділу під час служби?

– Однією з найбільш значущих операцій став штурм міста Ямпіль у Донецькій області. У деокупації цього населеного пункту роль наших бійців виявилася вирішальною. Воїни "Сафарі" заїхали першими в місто. Відео перестрілки з ворогом облетіло тоді всі соцмережі. Наші хлопці показали чудові результати у знищенні окупантів – "відмінусували" кілька десятків ворогів. Однак героїчно загинув і один наш побратим.

– Який побут на фронті? Де доводилось мешкати? До чого було звикнути найважче?

– Мабуть, найважче звикати до жорсткої дисципліни, яка є необхідною умовою існування в такому колективі, як наш. Протягом багатьох років до цього я жив, так би мовити, в атмосфері відносної творчої свободи. Тому такий перехід дався нелегко.

Згадую, як влітку (тоді працювали на Запорізькому напрямку) ми розмістилися на базі, яка мала стати для нас основною – звідти хлопці виїжджали безпосередньо на бойові завдання. До "нуля" від бази – кілька десятків кілометрів, здавалося б, можна почуватися в порівняній безпеці. Однак інші хлопці вже на досвіді у перший день почали рити для себе окопи. А нам із колегою з пресслужби Пашею Добрянським знадобилося кілька зайвих днів і хороший "втик" від начальника штабу, аби відкинути лінощі і взятися за лопати…

І далі наступна сцена: я стою із лопатою в руках на дні глибокої ями, ось-ось наношу заступом "останній штрих", як тут по нашій місцині починається ворожий обстріл із "Градів". Так наш новенький окоп отримав миттєве бойове хрещення. А нашому начальникові Саничу ми тільки подякували за науку.

Загалом переповнює гордість за наш полк, за колектив, у якому панує атмосфера братерства, де кожен завжди готовий підставити плече. Велика заслуга у цьому нашого командира – полковника поліції Василя Віконського, який дослухається до кожного бійця. На першому місці у нас завжди люди, людське життя. Гадаю, що в цьому і є наша кардинальна відмінність від ворога.

– Де ти зараз, чим займається твій підрозділ?

– Наразі наш полк проходить етап доукомплектування та бойового злагодження. Активно проводимо набір новобранців. Передусім підрозділ зацікавлений у поповненні вмотивованих людей, бажано з досвідом служби в армії, бойовим досвідом, але не обов’язково. Важливе значення мають сила волі і бажання захищати свою країну.

Не всі мають військову спеціальність, отже, це можуть бути люди різних професій. Наприклад, приходить до нас вмотивований спортсмен, який має певні навички – його теж візьмуть і навчатимуть. Значний попит є і на парамедиків. Нам потрібні також механіки-водії, сапери, люди на інші посади. Паралельно з цим бійці нашого полку постійно вдосконалюються, працюють на полігонах, відточують бойову майстерність.

– До речі, нещодавно бачила фото бійців "Сафарі" з чемпіоном світу у надважкій вазі, боксером Олександром Усиком.

– Насправді то була випадкова зустріч. Як розповідали хлопці, Усик їхав тією дорогою і побачив, як наша БМП злетіла з трала. Олександр зупинився подивитись, чи всі живі і здорові, також йому було цікаво, що за підрозділ перевозить. Бійці нашого полку сказали, що Усик – хороший хлопець, "простий, як двері", з усіма сфотографувався і всім потиснув руку – щирий українець.

– Коли повертаєшся із зони бойових дій до Києва, у чому найбільший контраст?

– Не хотів би говорити про якісь контрасти. І не погоджуюсь із критикою, яка часто лунає від військових на адресу решти українського суспільства, мовляв, "поки одні воюють, інші у великих містах сидять у кафе та ресторанах". Гадаю, що навпаки – чи не вперше за всю новітню історію наша країна зараз дійсно об’єднана. І навіть ті самі кафе й ресторани теж мають для когось працювати, бо це, нарівні з підприємствами, що працюють, малим та середнім бізнесом – запорука міцної економіки.

– Ти тривалий час був спортивним журналістом. Чи встигав на фронті стежити за якимось подіями і чи взагалі було таке бажання?

– Спорт постійно супроводжує мене по життю. Зараз система пріоритетів значно змінилася, проте це не значить, що не слідкую за новинами, а якщо виходить подивитися футбольний матч, то це взагалі розкіш, за яку слід дякувати нашим воїнам-захисникам. Намагаюся підтримувати зв’язок зі старими приятелями і колишніми колегами по роботі в газеті "Команда".

Під час чемпіонату світу-2022 у Катарі наша компанія не змінила традиції і влаштувала дружній турнір прогнозистів. До речі, рівень учасників став ще соліднішим відтоді, як до нас почали долучатися наші друзі – ексфутболісти збірної України Сергій Кравченко і Роман Безус.

Звичайно, всіх зараз хвилює подальша позиція Міжнародного олімпійського комітету щодо усунення російських і білоруських спортсменів від міжнародних змагань. У деяких видах спорту атлети країни-окупанта вже мають можливість виступати під нейтральним прапором, йдуть розмови про те, щоб дозволити їм участь у Олімпійських іграх-2024 у Парижі. Надмірно лояльне ставлення до росіян з боку ФІФА, а також у боксі та тенісі дуже розчаровує.

Вважаю, що в цьому питанні позиція наших федерацій має звучати чітко та не допускати компромісів. Згадайте, як у лютому-березні 2022 року нас підтримував увесь світ. І у свідомості багатьох людей вже немає і ніколи не буде місця лозунгам на кшталт "спорт поза політикою".

– Які враження про нашого ворога склалося в тебе за час служби?

– До нього в мене сильні емоції, але ні, це не ненависть. Я відчуваю до росіян презирство, огиду! І, гадаю, це спільна емоція для багатьох українців. Щоразу, коли відкриваю Facebook і бачу в ньому черговий некролог або чергову новину про обстріл мирного українського міста, то нагадую іншим і передусім собі: "Наша русофобія все ще недостатня".

Раніше OBOZREVATEL розповідав, як український журналіст повернувся з Іспанії в ТрО, зачищав Київщину і звільняв Харківщину.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі Obozrevatel та у Viber. Не ведіться на фейки!