"Дім зруйнували під нуль": український журналіст повернувся з Іспанії в ТрО, зачищав Київщину і звільняв Харківщину

Вторгнення Росії 24 лютого застало спортивного журналіста Владислава Дунаєнка у відрядженні в Іспанії, але він не став відсиджуватись за кордоном – у найкоротший термін повернувся до Києва, вступив до лав ТрО разом із батьком, а потім вирушив на фронт. Хоча до початку повномасштабної війни навіть не знав, як розібрати автомат. Зараз Владислав – бойовий медик взводу, разом із побратимами звільняв Київщину і Харківщину й паралельно розповідав колегам з усього світу про те, що відбувається в Україні.

У розмові з OBOZREVATEL молодший сержант Владислав Дунаєнко згадав, як повертався додому в порожньому автобусі, вижив у зруйнованому ворогом будинку і до чого довелося звикати на фронті. Також журналіст розповів, чому перестав спілкуватися з родичами в Луганську, що дратувало під час перших відпусток у порівняно мирні міста і чому не варто ідеалізувати військових.

Публікацію підготовлено за ініціативи Національної спілки журналістів України.

– Досі добре пам’ятаєш 24 лютого? Як для тебе почалось повномасштабне вторгнення?

– За декілька днів до цього я поїхав у відрядження до Іспанії, де наша збірна з баскетболу грала проти іспанців. Я не хотів їхати, бо тоді вже було звернення щодо визнання "ЛНР" і "ДНР" і в мене були погані передчуття. Я думав, що щось почнеться, але вважав, що буде якесь загострення на Донбасі. Але батько запевнив, що краще поїхати, що все буде нормально.

Від іспанської атмосфери я трохи розвіявся і забув про переживання. А 24-го зранку прокинувся на пробіжку і вже було багато повідомлень, дзвінків, новин. Так співпало, що одним із перших мені потрапило відео, як вертольоти летять над Київським морем біля дамби. В мене ж батьки у Вишгороді і брат молодший був вдома. Я думаю: "Капець, якщо вже біля дому, то це погано".

Я зателефонував батькові, поговорили, він запевнив, що все окей, і пообіцяв, що дочекається мене і не піде сам до військкомату. Я сказав, що ввечері матч, і я не знаю, чи буде він, але наступного дня буду повертатися додому. Зрозуміло, що небо над Україною вже закрили, але я думав, що якось домовлюсь і щось знайду. Бо я раніше подорожував автостопом з Києва до Португалії, і мені не вперше було вписуватися в якісь поїзди, машини.

Керівництво нашої компанії пропонувало мені або залишитися ще на якийсь час в Іспанії, або одразу передислокуватися на Кіпр і забрати туди сім’ю. Я сказав, що мені потрібна допомога, щоб скоріше повернутися.

Після цього був дзвінок до президента Міжнародної асоціації спортивних журналістів. У нього дуже гарні взаємини з усією світовою пресою. В мене є чати, де спортивні журналісти з усього світу. Я туди одразу позакидав інформацію, що почалось повномасштабне вторгнення, виклав перші фотографії, відео. Дивно, що першими повиходили з цими статтями африканські колеги – Нігерія і ще деякі країни. І вони не заморочувались щодо подачі новин, а так і писали, що наш колега з України передав таку інформацію, вставляли її і навіть не перевіряли особливо.

Потім записав звернення у соцмережах, бо було якесь відчуття, що треба щось сказати для друзів. Мені хтось у прикол написав, що мені пощастило якраз виїхати за кордон, коли таке трапилось, але я знав, що я збирався повертатись. Тому треба було висловитися.

В обідній час до мене забіг прессофіцер збірної з баскетболу і каже, що до готелю з’їхалося багато журналістів, але ніхто з гравців не хоче виходити, бо всі на дзвінках з родинами. Артем Пустовий взагалі з Нової Каховки, в нього були свої переживання, бо до Каховки і Херсона на той момент вже дійшли. Я сказав, що піду, у мене якраз був прапор, я ним обмотався і вийшов до журналістів.

З’їхалось багато телеканалів. Ми поговорили десь хвилин 20. Розповідали, що відчуваємо і як збірна почувається. Лунало, що спорт зараз вже не головне і результат не матиме значення взагалі, але якщо треба зіграти, то зіграють. І головне – цей майданчик, сподіваюсь, буде для того, щоб баскетболісти транслювали цю ситуацію. Цілий день було дуже нервово. І оскільки трансляція матчу була на дуже багато країн, то виникла ідея вийти на паркет із прапором і просто привернути увагу до того, що відбувалось. Мене відмовляли, тому що я вважався членом офіційної делегації, і могли бути штрафи й інші проблеми. Я цілий матч вагався, але мене обліпили охоронці, тому вибігти не встиг.

Але журналісти стояли з камерами, коли ми виходили з автобуса, а потім наш Пустовий на щоці намалював прапор і напис "Ні війні", і це зловила камера. Я передав команді прапор, з ним вони вийшли після матчу, глядачі їм аплодували.

А наступного ранку ми вже виїхали до Мадрида. Мені взяли квиток до Будапешта, а збірна ще залишалась там. Тоді до Мадрида приїхали Reuters, я з ними розмовляв і змусив поговорити когось із баскетболістів. Бо це досить впливове і важливе інформаційне агентство.

З Будапешта я потягом доїхав до якогось містечка поблизу кордону з Україною. Хотів перейти пішки, але там немає пішого переходу, тільки на машині, а в той момент всі тільки виїжджали з країни. Тоді до мене підійшли чоловіки спитати, як я, вони виявилися європейськими представниками Voice of America ("Голосу Америки"), ми з ними ще поспілкувалися і записали інтерв’ю на фоні кордону, а потім я зловив автобус. Він вивозив індійських студентів з України в Угорщину, а назад повертався порожнім. Він мене довіз до Ужгорода.

Виявилось, що в Ужгороді перебував автор проєкту "Від душі в душу", тому наступного дня ми з ним їздили в мілітарні магазини, шукали хоч щось, бо я в лютому повертався з Іспанії у футболці і шортах. То я купив якийсь військовий костюм, шапку, берці, рукавички, каски. Звичайно, що їх потім ніхто не використовував, тому що вони, як виявилось, не були хорошої якості. Але на той момент скуповували все, що бачили. Потім мене довезли до Хмельницького, де живе моя бабуся. Звідти я вже сів на потяг до Києва.

Запам’ятався момент, коли я приїхав на вокзал у Хмельницькому вже ввечері. Тягну свої речі, два великих пакети з касками, а потяга немає за розкладом. Я підійшов до віконечка на вокзалі, звертаюсь до інших людей у черзі: "Вибачте, можна без черги запитати, бо потяга немає". Хтось почав буркотіти, що всі тільки спитати. Тоді я кажу, що мені треба на Київ. Вони подивились на мене так, ніби в останню путь проводжають, і відступили, а якась бабуся навіть перехрестила і сказала: "З Богом". Коли приїхав потяг, то там були тільки чоловіки.

Коли я вийшов на вокзалі в Києві, вже було чутно якісь вибухи і постріли. Мене забрав колега і одразу відвіз до військової частини, тому що батько не дочекався і вже на другий день вторгнення був там. А додому я потрапив десь за місяць-півтора, коли відбили Київ, Чернігівську та Сумську області, і можна було хоч ненадовго зазирнути додому і подивитися, що там.

– Тобто ви вже за кордоном знали, що підете воювати?

– Розуміння було, бо перед виїздом до Іспанії ми проговорювали це з батьком і домовились: якщо щось почнеться, я повертаюсь і ми йдемо разом. Плюс я сам родом з Луганська, хоча з 2000-го року живу в Києві і не є переселенцем. Коли у 2014-му році почалась війна на Донбасі, мені не було ще 18 років і було проблемно піти воювати. Але був такий батальйон тероборони "Купол", він був розташований на Житомирській трасі, де була пейнтбольна база. І ми там тренувалися з хлопцями.

Я – виходець з кола футбольних хуліганів, і там було таке дуже націоналістичне середовище. Ми ходили на марші до дня народження Бандери, на 14 жовтня тощо. Тому навіть не обговорювалося, чи хтось піде воювати чи ні. Це одразу було зрозуміло. Просто був незрозумілий певний алгоритм дій, що робити. Але за кілька тижнів до вторгнення мої знайомі пішли і зареєструвались у ТрО. Тому, коли я приїхав у військову частину, це була вже організована тероборона. Батько сказав, що їм повикидали зброю з КамАЗа, але це був уже сформований і більш-менш зрозумілий підрозділ. Це була не одна з тих ТрО, що самі зорганізувалися, а Тероборона як підрозділ ЗСУ.

– Тобто певна підготовка до початку повномасштабного вторгнення в тебе була?

– Я не назвав би це підготовкою. Бойовою зброєю я до цього не користувався і навіть не знав, як розбирати автомат. Мені вже батько на місці пояснював, як його розбирати і чистити. Медичних навичок також не було. Якщо і була якась підготовка, то більшою мірою психологічна, моральна. У мене не було страху вистрілити в когось або щось таке зробити. Супертактичних навичок не було, але були зрозумілі елементарні речі: перед зброєю рухатися не можна і потрібно опускати й піднімати. Я розумів, що на нас чекає, і в цьому плані страху не було. Єдине, була фізична підготовка, бо я багато років займався спортом.

– Яким спортом ти займався?

– 8 років я займався боротьбою – самбо, дзюдо, і 4 роки – тайським боксом. У мене ніс, кулаки та щелепа переламані. Тому в плані відчуття болю і розуміння, як це терпіти, в мене проблем немає.

– Ви пішли воювати разом із батьком. А як до цього поставилися інші рідні та близькі люди?

– Ані дружини, ані дівчини в мене на той момент не було. І, з одного боку, це навіть дуже добре, бо нема нікого, хто може хвилюватися на тому ж рівні, що й мама. А з іншого – це певна підтримка, якої моментами могло не вистачати. У мами відверто не було вибору, вона розуміла, що так станеться, бо я усі ці роки був занозою. Звичайно, плакала і переживала. Ми їх з братом відправили до Хмельницького до бабусі. Але поки не гаркнули, то вони не сіли й не поїхали.

Що стосується родичів із Луганська, то у 2014-му році вони ще не були зазомбовані, не ходили голосувати і нікого там не чекали. Але коли туди повернулися через певний час і мешкали ці роки, то, зрозуміло, що їхнє світосприйняття змінилося. Коли це почалося у лютому, то ніхто нам не писав і ми особливо туди теж не стукались. Це родичі по маминій лінії, вона просто підтримувала зв’язок зі своєю мамою, але на бабусю взагалі нарікати немає сенсу, це стара людина, вона не підтримує ні те, ні інше і загалом просто хоче, щоб був мир і не вмирали люди.

Моя хрещена, мамина сестра, то вже окрема історія. В неї там є певні деформації, бо її чоловік служив у міліції, потім пішов до поліції "ЛНР", і в нас з ним виникали певні свої конфлікти. Вже через півтора місяця після початку війни хрещена спитала, як справи, ніби нічого не сталося. Я просто проігнорував. Сказав мамі, що я суто з поваги до неї не буду нічого писати. Мамі боляче, а я намагаюсь у це не заглиблюватись. Попри те, що хрещена була досить близькою людиною, я не відчуваю особливого тягаря, що обрубив це. З війною я навчився досить легко і безболісно прощатися з людьми, з якими мені не по дорозі.

Бабусям ми не казали, що я воюю, а в компанії, де я працюю, знали. Вони мені допомагають і підтримують. Із машинами допомагали, з якимись приборами. Друзі теж знали, де я і що роблю. В мене не було в них розчарування. Я знав усіх, хто точно піде воювати. Так і сталося. Лише з часом, коли фронт перемістився на схід країни, хтось повернувся до роботи, але вони активно донатять. Хтось залишився у війську. Але тих, хто залишився осторонь у цій війні, не було.

– Як і де ви зустріли свій перший великій бій?

– Щодо якихось боїв, то я всім одразу кажу, що в мене не якийсь там рейнджерський підрозділ, щоб зустрічати якісь неймовірні бої. Коли ми почали звільняти Київщину, то заходили вже на зачистку. А першими йшли штурмові підрозділи, потім Нацгвардія чи підрозділи ЗСУ, а ми були останніми, хто заходив і перевіряв, чи ніхто не загубився і не ховається. Була стрілянина, але супербоїв не було ані на Київщині, ані на Харківщині, куди потім потрапив наш підрозділ. Нас якраз кинули на Харківську визвольну операцію.

Зараз йде війна артилерії і в якісь суперстрілкові близькі бої потрапляють лише штурмові підрозділи або ті підрозділи, які перебувають на дуже гарячих ділянках, де штурмує ворог. Звісно, було на Харківщині, що "розбирали" повністю будинок, у якому ми сиділи, було до 15 прямих влучань. І гелікоптери вилітали просто над нами.

– У яких гарячих точках довелося побувати після Київщини? Я вже зрозуміла, що була Харківщина.

– На Харківщину ми приїхали ще до початку визвольної операції, тому в нас були позиції Старий та Верхній Салтів, це біля водосховища. Там ми стояли на одному березі, а на іншому вже стояли росіяни. І працювало все, що тільки можна. І безперестанку. Зранку до ночі – міномети, танки, артилерія, гелікоптери, авіація…

Коли заїжджає новий підрозділ на якісь позиції, то перші дні його криють безбожно. Це така моральна перевірка. Зрозуміло, що хочуть вбити, але ще і перевірка. Але ми досить добре готувалися до цього завдяки нашим адекватним командирам. Були заняття з тактики, медицини, топографії, радіозв’язку та інженерної справи. Тобто навіть елементарне, як правильно рити собі окоп, – це теж дуже важлива річ, як виявилось. Бо головна зброя піхоти зовсім не автомат, а лопата. І психолог до нас приїжджав у підрозділ, розмовляв. Тому на Харківщині в нас не було паніки чи чогось неочікуваного.

Ми простояли там десь два-три тижні. А коли почалась визвольна операція, то одразу поїхали. Ми проїжджали Куп’янськ, Дворічну. У Дворічній ще й під обстріл потрапили. Потім увечері звільнили Вовчанськ, а наступного ранку ми вже туди заїхали і зачистили. Ще когось там познаходили. І потім досить довго, близько двох місяців, ми стояли у Вовчанську. Грубо кажучи, на кордоні з Росією. Бо там від міста до кордону два чи три кілометри.

Коли ми заїхали у Вовчанськ, то після пів року окупації він був досить цілий. А після звільнення почали систематично обстрілювати, щоб ще й показати: поки там були росіяни, то все було тихо, а зайшла українська армія – і почався капець. Людей у місті залишилось на той момент небагато.

У середині грудня ми приїхали на ротацію, сходили у відпустки і зараз перебуваємо в Києві. Працюємо як мобільні вогневі групи під час повітряних тривог – висуваємося на дахи, працюємо проти "Шахедів". І на пунктах незламності допомагаємо з підтриманням порядку. Такі наче нескладні наряди, щоб всі мали змогу якось більше відпочити, але й без справ навіть тут не сидимо.

– Тобто до Луганщини, де ви народились, ще не дійшли?

– Тільки біля кордону з Луганщиною проїжджали. Але на кінець цього місяця приблизно очікується новий виїзд. Коли і куди саме – це ще невідомо, але не виключено, що можемо поїхати і в напрямку Кремінної й Сватового.

– Який у вас побут на фронті? У соціальних мережах викладають і бліндажі, і якісь будинки. Можливо, щось запам’яталося з тих місць, де ви мешкали? До чого було звикнути найважче?

– Мені, в принципі, не було надто складно, бо був досвід подорожування, де я жив і в наметі, і на Єлисейських полях у Парижі, і на березі океану в Португалії. Тому суворий побут не злякав. А до чого доводилось звикнути… То, мабуть, до постійних звуків. Але й до них ти звикаєш. І вже розумієш, коли треба прихилитися, коли не треба.

Я навіть брав із собою книжки і читав у вільний час. Трошки іноді заставляв себе щось писати, але через те, що тут побратими досить різних професій і не всі досить інтелектуально підковані, то були деякі питання. Так перший час, коли я повернувся з Іспанії і відразу потрапив до військової частини, то досить довго підтримував зв’язок з іноземними колегами і виходив у ефіри на американському телебаченні, наприклад, на Fox News, то мені говорили, що я пішов попіаритись. У мене не було ані бажання, ані сил пояснювати, що це необхідно для інформаційної боротьби.

І на фронті, коли писав якісь дописи, доводилось часто пояснювати, що не варто сприймати все буквально, що десь є художні прийоми перебільшення або концентрування якоїсь ситуації. Але час від часу просто змушував себе писати, тому що до мене звертались і іноземні колеги – пиши, ми використовуємо ці матеріали.

У червні в Катарі була церемонія нагородження найкращих спортивних журналістів 2021-го року, і там використали мої дописи, фотографії, розповідали історію нашої країни і мою особисту. Потім я вже їздив на конгрес у жовтні в Рим, і там використовували. І це мене якось підштовхувало писати і розповідати. І плюс вже була ломка (усміхається). Але на якісь великі статті я так і не зміг себе вмовити. Ніби треба і ніби хочеться вже, але не до цього.

– Зрозуміло, бо така ситуація, що й час знайти дуже важко.

– Ти цілий день працюєш, копаєш, щось там налагоджуєш для побуту або якась тривога, і ти сидиш на спостережних пунктах, споглядаєш. Коли є час, то поїв, і будь-яку вільну хвилину використовуєш просто, щоб поспати. Я брав дві чи три книжки, але якщо половину однієї прочитав, то це добре. Бо не можу читати з телефона, якось не сприймається. І до того ж, щоб нормально зануритись у книжку, має бути певна атмосфера, щоб ніхто не чіпав. А така атмосфера буває лише на спостережному пості, де читати не можеш, бо треба спостерігати.

Коли є інтернет, то намагаюсь щось на ютубі подивитись, щоб не випадати з інформаційного контексту, якесь або інтерв’ю, або щось більш комедійне – просто відволіктися, розслабитись. Нічого поганого у гуморі під час війни не бачу. Я вже пройшов всі ті стадії сприйняття агресії, бо хтось гуляє, а хтось – ні.

Я аналізував свою поведінку і зрозумів, що навіть якщо завтра мене демобілізують і скажуть, що можеш повертатися на нормальну роботу і займатися чим хочеш, то я не зможу повернутися. Може, якийсь час підлікуюсь, щось пороблю просто, щоб розвіятися, а потім доведеться повертатися. Тому що, по-перше, справа не закінчена, а, по-друге, після того, що там побачив і відчув, уже не зможеш спокійно жити, коли знаєш, що інші ще перебувають у тих умовах.

Я став розуміти хлопців, які воювали з 2014-го по 2022-й рік. Коли вони поверталися, їх тягнуло назад. Не через те, що вони не змогли віднайти себе в цивільному житті або не знали, чим зайнятися. Вони знали, у них були плани. Просто теж знали, що ще нічого не закінчено, знали, що там відбувається. І вони вже були підготовлені. Бо я, наприклад, не хотів би, щоб замість мене пішов воювати молодший брат. Я не стверджую, що він зламається і не витримає, але знаю, що це точно не його.

Армія – це теж максимально не моє, тому що мені складно відчувати обмеження у будь-чому. Навіть коли я влаштувався на першу постійну роботу, а не фриланс, то мені було важко, що я не можу в будь-який момент взяти і кудись поїхати за кордон, що я маю бути постійно на зв’язку.

А тут ти маєш слухатися і загалом твоє бачення, твій голос нікого не хвилює. Але чим прикольні саме підрозділи ТрО?.. Через те, що багато цивільних людей різних професій, вони не мають вузького бачення якоїсь ситуації. Тобто військовому сказали – він виконав, а цивільні починають думати, як це виконати з меншим ризиком. Намагаються знайти кращий підхід.

Якоїсь легкості перебування тут мені додає той факт, що я – людина амбітна, і якщо будь-чим займаюсь, то треба вже чогось досягнути. Те, що час від часу присвоюють якісь звання або мінімальні нагороди, не надто важливо, але додає настрою і розуміння, що ви на правильному шляху.

– До речі, що ти читаєш?

– Я брав з собою "Чоловіки з Марса, жінки – з Венери", про чоловічу і жіночу психологію. На Харківщині в підвалі знайшов старого "Кобзаря". Я його там не читав, просто забрав додому як реліквію. Зараз читаю "Пригоди бравого вояка Швейка" чеського письменника Ярослава Гашека. Досить комедійна книга, багато в чому відгукується через те, що зараз відбувається в Росії. Купив нещодавно Валерія Маркуса "Сліди на дорозі". І нарешті дібрався до цієї книги. А вдома стоїть стопка накуплених книжок, які ще не читав. Це і якісь спортивні біографії, і щось більш професійне, і книжки від Гаріка Корогодського, які він мені подарував.

– Який у тебе позивний і чому саме такий вибір?

– У мене позивний "Дунай", він у мене ще зі школи, бо прізвище Дунаєнко. Мене і у навколо футбольних колах знають як "Дунай". Тобто він зі мною все життя. У батька позивний "Марконі". Здавалося б, міг бути "Дунай-старший", але він за першою освітою закінчував новоросійську мореходку, був радіозв’язківцем, а Марконі – той, хто винайшов радіозв’язок.

– Як вдалось організувати твій виїзд на конгрес спортивних журналістів у Рим?

– Це насправді було складно суто з бюрократичного погляду. Я завжди був на зв’язку з Міжнародною асоціацією спортивних журналістів (AIPS), бо два роки поспіль завершував з відзнакою електронний коледж. У них є програма для молодих журналістів до 30 років, і коли почалась пандемія, вони адаптувалися її і перевели в онлайн, зробивши такий електронний коледж. У 2021-у році їздив до Швейцарії навчатися за їхньою програмою – там були 20 спортивних журналістів із 20 різних країн.

Мене запрошували взяти участь у їхній програмі під час чемпіонату світу-2022 з легкої атлетики в Юджині, США, але я сказав, що навряд чи це вдасться. І тоді президент AIPS сказав, що хоче, щоб я взяв участь у конгресі в жовтні. Це ще було влітку, тому я відповів: "Давайте доживемо". Але я зазначив, що треба щонайменше запит до міністра оборони. Він відправив запит на Олексія Резнікова. Мені допоміг Олександр Гливинський – президент української асоціації спортивних журналістів. Бо запит надійшов, але, зрозуміло, що він міг загубитися. Запит передали далі генералу Залужному. Бо оскільки я – військовослужбовець, то маю отримати офіційну відпустку від головнокомандувача.

На моє здивування, найскладніше було отримати дозвіл на місці, бо в той момент, коли мав виїжджати за кордон, ми вже були на бойовому виїзді у Вовчанську. Харківська визвольна операція вже пройшла, і мені потрібен був дозвіл від комбата. Тому я ходив і капав, капав. Мені відповідали, що дамо. А самого документа не було. І я його отримав вже зранку в день виїзду.

На конгресі в Римі я не був у складі нашої делегації на чолі з Олександром Гливинським і Михайлом Ревуцьким, а був як запрошений гість-спікер. Мені була відведена окрема панель у день відкриття після президенту УЄФА Александра Чеферіна.

З підготовкою мені допомогли колеги з Tribuna.ua, де я працював певний час і потім ще публікувався і зберіг гарні стосунки. Асоціація будувала мій виступ на особистій історії – від спортивного журналіста до воїна. А ми розуміли, що наша мета – наголосити на тому, що Росія країна-терорист, що вбивають спортсменів і спортивну інфраструктуру України, що Росія використовує спорт для пропаганди.

Мій виступ викликав хороший резонанс серед іноземних колег, які там були, тоді щодня були спілкування та інтерв’ю. Мені сподобалось, що там був певний ажіотаж із країн Далекого Сходу – Південна Корея, Тайвань, Японія, яка просила базу про зруйновану інфраструктуру, вбитих спортсменів. Спілкувався з представниками Близького Сходу, з європейськими колегами. Потім бачив, що повиходили статті у Німеччині, Польщі, Австрії і ще десь. Те, заради чого я туди їхав, спрацювало.

Сильно погуляти по Риму не зміг, лише одного вечора я вийшов подихати свіжим повітрям. Депресії не було, але просто було таке відчуття, що раніше фільми або книги про війну читаєш і тобі здається, що війна по всьому світу, і всі люди про це знають. А там, у Римі, люди просто сидять їдять піцу, п’ють Апероль за столиком, а ти згадуєш, як ще два дні тому їв тушонку в окопі. Звісно, контраст, але психологічної "попайки" через це особливо не було.

І навіть коли ми повернулися на передок у грудні, у мене з батьком була розмова, тим паче після того, що я був у будинку, який зруйнували під нуль. Батько казав, якщо зараз психологічно накриє, то ти не соромся і говори. Це нормально. Бо там на адреналіні ти постійно в напрузі, а тут – приїхав, розслабився і може накрити. Але поки що для мене все пройшло без наслідків. Як воно буде далі – не знаю, тому що ти ніколи не знаєш, коли воно вилізе.

– До речі, про повернення і про те, що всі гуляють. Коли ти приїжджаєш з фронту в порівняно мирне життя інших міст, у чому для тебе найбільший контраст?

– Перші рази, ще навесні та влітку, було якось незвично, відвикнув уже від цього. Було незрозуміло, коли дурну музику на колонках слухали. Хоча я не буду лицемірити – до повномасштабної війни ми також грішили не особливо патріотичною музикою. Але після 24 лютого це стало гостріше відчуватися. Потім до цього якось нормально ставився. Приїжджав і думав, що треба теж у якийсь заклад сходити, каву попити, відвідати місця, які ти любиш.

Я зрозумів, що одна з тем, про яку хочу написати наступний пост: "Куди повертатися важче: на передок чи до цивільного життя?" І зараз у цивільне життя повертатися складніше. Тому що багато питань, люди особливо не розуміють, що відбувається на фронті. Особливо коли на хайпі була ця тема про ядерну зброю. Всі через це переживають, а ти кажеш: "Який сенс переживати? Якщо це станеться, то ти вже нічого не зміниш, не зможеш якось вплинути".

Зараз моя відпустка і звільнення проходять нормально. В мене з’явилася дівчина, вона мене підтримує. Я її дуже люблю і вдячний, що вона мотивує та надихає мене вижити та повернутися заради створення сім’ї.

– Яке склалося враження про російських військових і "чмобіків"? Ми дуже часто кажемо, що вони погано навчені, погано підготовлені, а коли ти на фронті, як їх сприймаєш?

– По-різному. Чому, наприклад, дуже неправильно якось виділяти військових? Тому що, загалом це те саме суспільство, просто одягнене в іншу форму. Такі самі звички, таке саме розуміння, це той самий зріз суспільства. Зараз ідеалізують військових чи ще щось. Але якщо ти був мудаком у звичайному житті, то від того, що ти одягнув військову форму, навіть якщо ти зробив якісь геройські вчинки, мудаком ти не перестав бути.

Так само, якщо людина була вихована, освічена, то навряд чи її настільки сильно все це зламає. Так, можуть змінитися звички та якесь світосприйняття, але бидлом ти навряд чи станеш. Тому сприйняття ворога таке саме. Можемо і пожартувати, що там якісь дебіли не можуть влучити або ще щось, але всі розуміють, що це люди зі зброєю, які хочуть тебе вбити, і так само є люди, які добре навчені.

– Чого, на твій погляд, зараз не вистачає чи є необхідним ЗСУ для перемоги?

– Зброї. Думаю, це головне, це розуміють усі – і західні партнери, і цивільні. Важка зброя, наступальна, танки. Тобто людей у нас вистачає, мотивації, запалу, навіть попри якусь втому, вистачає. Хоча волонтерські ініціативи послаблюються просто через фінансове становище людей.

Я завжди люблю казати, що я людина не військова, хоча служу вже майже рік, але як мені здається, що якби нам зараз дали всю необхідну зброю в один момент, то щось би активніше пішло. Тому зброя – це основне, чого не вистачає. Людей вистачає, індивідуальних засобів захисту також. Це вже не перші дні, коли шукали каски і бронежилети. Зрозуміло, що, може, десь досі є такі випадки, але, думаю, вони вже поодинокі.

І більшість з тих, хто вже зараз повоював, розуміють, що навіть після закінчення війни вдома доведеться тримати про запас шолом, бронежилети і ще якісь примітивні речі про всяк випадок, щоб потім, як у перші дні в агонії не шукати, а вдягнув і пішов. Це вже буде нормальним.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі Obozrevatel та у Viber. Не ведіться на фейки!