"Стільки людей загинуло, а ти не впораєшся?" Легенда українського біатлону розповіла про росіянок у збірній, бійку на Олімпіаді та провокації в Парижі

Олімпійська чемпіонка та чемпіонка світу з біатлону Олена Білосюк (Підгрушна. – Ред.) не уявляє, як українські спортсмени мають змагатися з представниками країн-агресорок і на Іграх-2024 у Парижі, і на міжнародних змагань загалом. Титулована спортсменка не впевнена, що МОК готовий до можливих сутичок та провокацій. А сама біатлоністка через травму вперше за багато років зможе спостерігати за змаганнями у Франції у ролі глядача.

Відео дня

У розмові з OBOZ.UA Олена розповіла про ставлення до російських спортсменів і відмови більшості від Олімпіади-2024, боротьбу "білорусів", адекватних біатлоністок з РФ і повернення на сніг.

– Особисто я взагалі категорично проти допуску росіян – чи то під нейтральним прапором, чи під будь-яким іншим на Олімпійські ігри. Тому що це країна-агресор, і нема що їм робити на мирних заходах. Вони порушили всі правила Олімпійської хартії, почавши війну під час Олімпіади, зокрема під час Паралімпіади. А це вже прямі порушення всіх норм, законів і міжнародних домовленостей. Відповідно, про який допуск росіян можна говорити сьогодні?

Масові атаки, масові обстріли, а як згадаю понеділок, 8 липня, то аж мороз по шкірі береться. Відповідно – ніяких м*скалів! І, напевно, хоч у чомусь вони молодці, що більшість просто відмовилися від змагань у Парижі. І дай Бог, щоб взагалі жодної російської душі не було на цих Олімпійських іграх. Вони не заслуговують на це.

– А як взагалі перетинатися з росіянами на змаганнях? Бо в деяких видах їх все-таки допускають, наприклад, у боротьбі, дзюдо чи фехтуванні.

– Я цього не уявляю, але коли ми спілкувалися з моєю командою в біатлоні на цю тему, реально були люди, які казали: у нас є зброя, у нас є патрони, ми можемо просто розвернутися і стріляти в інший бік. Окей, мене посадять, але щонайменше за рахунок кількох м*скаликів я допоможу нашій перемозі. Ну десь якось воно так. І я думаю, що в інших видах спорту так само.

Чесно, я щиро співчуваю нашим українцям, яким доводиться перетинатися з ними, десь просто сидіти поруч. Тому що, як не крути, все одно це буде олімпійське селище, десь спільні столові, спільні зали, спільні тренувальні майданчики, роздягальні, душові під час змагань чи тренувань. І вони нікуди не дінуться. Тому що це будуть і представники, і якісь керівники, і тренери тощо.

У будь-який момент може бути зрив, якийсь скандал, провокація, бійка, навіть бійня якась може бути. Загалом може статися все що завгодно.

Як Міжнародний Олімпійський комітет на це підписався? Як він зможе забезпечити порядок і безпеку передусім нашим спортсменам, а також країні-агресору? Ну подивимось. Це буде зрозуміло вже тільки під час Олімпійських ігор. І тільки постфактум спортсмени зможуть розповісти, як їм там було. Я можу тільки це уявити і точно їм не заздрю в цій ситуації.

– А яке у нас ставлення до Білорусі і допуску їхніх спортсменів? Бо у нашій збірній є біатлоністи з РБ, і фактично з перших тижнів повномасштабного вторгнення за нас воює білоруський полк імені Кастуся Калиновського, а з іншого боку, Білорусь – один з небагатьох відвертих союзників РФ. Дехто роздвоюється в цьому питанні.

– Мені так само тут важко судити, тому що ті біатлоністи, які у нас були – нічого не хочу поганого сказати про цих людей, адже хтось кращий, хтось гірший, але хтось займав абсолютно нейтральну позицію, хтось був за "бацька" і навіть підписував там листи на його підтримку, а хтось був проти Лукашенка.

І є така історія, коли дівчинка не підписала листа на підтримку Лукашенка, і її мало не депортували в той самий день додому, бо вона вже стала ворогом народу. Але того дня вона виграє змагання, ось тільки не пам'ятаю, чи це був чемпіонат світу, чи етап Кубка світу, і тільки ця медаль, по суті, врятувала її життя і життя її родичів.

Відповідно, все одно в Білорусі є спортсмени, які наче протестують, але їх там одразу душать і так само перекривають кисень. А куди їм тоді діватися? В атлетів коротке спортивне життя, от вони і змагаються разом з москалями і наче намагаються вижити. Хтось закінчує, хтось продовжує, але це ні риба ні м'ясо. Ти або показуєш свою позицію і вже воюй, або вже тоді не змагайся, закінчуй і живи, як живеш, разом з напарником, з країною-агресором.

– Мені здається, що біатлону пощастило, що після повномасштабного вторгнення проти участі росіян у змаганнях повстали лідери цього виду, зокрема норвежці та шведи. Ну а про підтримку від країн Балтії і взагалі зайве щось говорити.

– Якось так вийшло буквально з перших днів війни. Першою тоді виступила Естонія. 24 лютого у нас почалось повномасштабне вторгнення, і наступний етап Кубка світу мав проходити саме в Естонії. Так вони одразу сказали: "Ні, ми росіян не допускаємо, якщо вам щось не подобається, то ми скасовуємо цей етап". Це от настільки було красномовно зроблено.

Потім наступні країни наслідували приклад Естонії, і настільки швидко відреагувала Міжнародна федерація біатлону, що я просто пишалася тим, що я в цій федерації. Це було дуже приємно. І та підтримка світових лідерів, і ці гонки з синьо-жовтими прапорцями замість свого національного прапора... Норвежці одягають синьо-жовтий прапор – це взагалі нонсенс.

Я думаю, що мало який вид спорту може таким похвалитися. Для нас це було вау. І коли ти сидиш, плачеш над телефоном, над новинами, а потім дивишся гонки з синьо-жовтими прапорами. Просто було таке враження, що етап Кубка світу проходить тільки в Україні – навкруги одні синьо-жовті прапори. Зараз ми це згадуємо з усмішкою, але тільки з болем у серці.

І зараз взагалі не йдеться про повернення двох федерацій з країн-агресорів у члени міжнародної.

– Ага, а росіяни тим часом тільки і кричать, що світовий біатлон втратив у конкуренції.

– Втратили основних допінгістів.

– За якими видами спорту плануєте слідкувати на літній Олімпіаді? Є такі, що вам більше до душі?

– Скажу, що це вперше взагалі за останні 24 роки, коли в мене є якийсь час, щоб за кимось ще стежити. І то зараз проходжу реабілітацію, десь намагаюсь тренуватися, оскільки травми поки що нікуди не хочуть дітися. І важко за кимось конкретно слідкувати.

Але принагідно хочу привітати Ярославу Магучіх з її світовим рекордом у стрибках у довжину. Ми вже давно очікували цього і під час кожного її стрибка думали: "Ну-ну-ну... Ну добре, значить наступного разу". І прекрасно, що вона це зробила перед Олімпійськими іграми. Можливо, з неї зніметься якесь додаткове навантаження. І, знову ж таки, нехай отримує максимум задоволення від Парижа і від перебування там.

Взагалі українців хочеться побачити у будь-якому виді спорту, хочеться побажати їм лише найкращого. Не те, щоб "привезіть усі медалі", адже не кожен спортсмен це може, але хочу побажати кожному атлету повірити в себе. Бо зазвичай спортсмен може зробити більше, ніж він сам думає і від себе цього очікує. Бо кожна медаль – це завжди більше, ніж він спочатку думав.

– До речі, цьогоріч було 10 років вашій золотій олімпійській нагороді Сочі-2014 в естафеті. Самі пам'ятали чи ні?

– Якщо чесно, то ні. І згадали тільки завдяки просто якомусь нашестю вболівальників, які вітали, наче у нас з дівчатами був день народження. І, звісно, ми між собою всі попереписувалися, привітали одна одну і тренера. І от тільки зараз, напевно, через 10 років розумієш, що все це історія, це з нами лишиться назавжди.

І через 20 чи 30 років це вже буде так, як от зараз ми дивимося на Валентину Цербе. А її бронзовій медалі Олімпіади-1994 уже виповнилось 30 років. Це просто якісь неймовірні цифри. І ти розумієш, наскільки швидкоплинне життя і тим паче спортивна кар'єра. Раз – і закінчилось.

– Олімпіада в Сочі – то ж для вас і всієї країни був такий важкий момент. Особливо коли треба було бігти естафету...

– Так, розстріли на Майдані. Я пам'ятаю, що якраз естафета була наступного дня після розстрілів. Це добре закарбувалося у пам'яті.

– Згадала, що тоді ви з дівчатами розповідали про якусь агресію від росіян і образливі вигуки під час і після естафетної гонки.

– Я можу говорити тільки за себе. Але стояла там група людей – не знаю, чи перепили, чи недопили, чи просто провокатори були, але кожне коло, яке я бігла повз них, то щось тай кричали, різне. І потім один з уболівальників мені розповідав, що був свідком цього, бо стояв якраз поруч з ними. І вся ця історія потім закінчилася бійкою, бо він вже боровся на трибунах за нас і показував їм, де раки зимують.

І вже коли ми виграли і проходили повз зону медіа, так само на трибунах ближче до нас спустилися якісь росіяни і теж говорили якісь там не дуже привітні речі. Намагалися провокувати, мовляв, що ви не можете прийти сюди, сфотографуватися, ще щось. І це було не доброзичливо, а з таким якимось негативом. І тоді вже охоронці заступилися за нас, забрали тих провокаторів, а ми пішли далі спілкуватися з журналістами.

– Було тоді вже відчуття, що щось воно відбувається чи насувається на нас?

– Тоді ще не було, тому що в нашому Олімпійському селищі на той час мешкали лише лижники і біатлоністи. Воно було дуже маленьке, і відповідно ми спілкувалися лише ми між собою. І політики як такої там не було, як і сторонньої інформації, обмежений інтернет. А коли з'являлася можливість, то в інтернеті ти дивишся насамперед те, що тебе цікавить. Ну і плюс у нас тоді вже був і Майдан, і все, і ми більше за цим слідкували.

До того ж на Олімпійських іграх ти максимально відключаєшся від зовнішнього світу, зосереджуєшся на собі, на своєму результаті, на дистанції, на трасі, і на тому, що ти маєш зробити. Бо для цього ти сюди і приїхав.

І тільки коли ми вже виїхали з Сочі, повернулися додому, я увімкнула телевізор, і якраз вийшов такий конкретний відеоролик про Майдан, – як він зароджувався, що було, як все відбувалося. Я просто там сиділа з розплющеними очима і відкритим ротом і думала: "Боже, як ми це взагалі все пережили?".

І добре, що я до Олімпійських ігор, до виступу, оцього всього не знала. Тобто все одно якось обмежував себе у цій інформації, бо знав, що тут важливо зробити те, до чого ти готувався чотири роки. Адже на Майдан ти зараз ніяк не можеш вплинути. І вийшло так, що ця медаль якраз вплинула максимально позитивно. Тобто це було найкраще, що ми могли зробити. І слава Богу, що це так вийшло.

Досі це згадуємо, і йде мороз шкірою. Бо важко, дійсно важко. Ми спілкувалися з дівчатами, всі слідкували за Майданом, всі плакали. Тільки ми сідаємо за стіл – обідаємо чи снідаємо, і хтось щось згадає. І тільки тренер нам допомагав зібратися: так, все забули, відключилися, не читайте, не дивіться. Він нас постійно сварив, щоб ми туди не вникали. А хочеш не хочеш, ми всі все одно дивилися.

І знали ту всю Небесну Сотню, кожне ім'я, хто, що, який, просто сидиш і плачеш над ними. І навіть коли я вже бігла в Сочі фінішне коло, коли доводилося вже боротися, я думала: "Ну як так, стільки людей загинуло, вони там борються за державу. Ти що – не справишся? Вони що, даремно помирали? Давай біжи!" І сама себе так от підганяла. І згадувала всіх цих людей, хлопців, дівчат. Ну, і слава Богу, що так вийшло і ми перемогли.

– Я знаю, що свого часу представники нашої збірної спілкувалися з російською командою, з РФ до нас переходили біатлоністки. З кимось підтримуєте зв'язок, залишився там хтось притомний?

– По-перше, у нас залишилася Надія Бєлкіна, бо вона вже в Збройних силах України і нікуди не виїжджала протягом цього часу і продовжує виступи за Україну. Оля Абрамова так само, вона, можливо, не могла напряму сказати Путін – і так далі, але вона нам писала, висловлювала свою думку, підтримувала.

Але, звісно, в неї була образа, тому що, як тільки почалася повномасштабна війна, пішла от просто пряма агресія на адресу російських дівчат. Вона каже: "Я 10 років виступала за Україну, фінішувала з українським прапором. Чому мене викинули, як якесь бридке каченя?" Просто викинули, вигнали, викреслили її зі списків, з команди. Звісно, їй було це неприємно, і так само вона була ображена.

А куди їй було діватися? У неї дитина в Москві, вона сама звідти. Україна їй не дала будинку чи квартири, через що вона не могла повністю перебратися в нашу країну. Тобто багато таких неоднозначних питань, і ми далеко не всі такі святі, як хотілося б.

Тому є адекватні, є ті, хто підтримує, є ті, хто пише. А є такі далекі, що оформлюють біженство, мовляв, я бідна-нещасненька втекла з України. Але так само вона намагається там вижити. Але все стане на свої місця рано чи пізно.

– Ми ще вас на трасі побачимо?

– Я не знаю. У мене ситуація з колінами дуже сумна, плачевна. Чи зможу я з ними справитись, я не знаю. В січні зробила операцію. Намагалась ще повернутися, але все було в такому режимі: лікуюсь, робимо терапію, я тренуюсь, потім знову – терапія, лікуюся. А коли вже стала на сніг, почалися набряки, ситуація погіршилась. Розумію, що це лікування не допомагає.

Останній варіант був зробити артроскопію. Можливо, воно б раз – і виправилося, але так не сталося. Я досі прохожу реабілітацію. І це не тренування, а, скоріше, зарядка.

– Усі ми знаємо, що професійний спорт – це не про здоров'я.

– Ми не безсмертні, ми не вічні, і великі спортсмени також ламаються.

Раніше OBOZ.UA повідомляв, що у збірну України з біатлону повернувся володар кришталевого глобусу.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!