Сексуальне насильство як один з видів зброї під час війни та акт геноциду: історія Надії Мурад, колишньої полоненої ІДІЛу

Трагічна історія іранської правозахисниці відлунює тисячам українських жінок, над якими знущалися та продовжують знущатися російські окупанти.

Відео дня

За даними Офісу генерального Прокурора, в Україні від початку повномасштабного вторгнення Росії зафіксовано 190 фактів скоєння злочинів сексуального характеру з боку військовослужбовців РФ. З них 13 — злочини щодо дітей.

Сексуальне насильство під час тривалої війни або локальних військових конфліктів – це кримінальний злочин, порушення міжнародного гуманітарного права та прав людини (Конвенція про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 року).

Загалом, сексуальні злочини – це дуже поширений метод деморалізації та пригнічення волі мирних мешканців окупованих міст та селищ України. Зрозуміло, що згвалтування та знущання мають сильний фізичний та психологічний вплив не тільки на жертв, але й на людей, які їх оточують. Родичів, друзів, односельців.

Українці, які отримали такий жахливий досвід, зазвичай хочуть просто якнайшвидше забути про пережите. Бажання давати покази або взагалі говорити про насильство будь з ким жертви не мають через душевний біль, сором або навіть самозвинувачення.

Надія Мурад, молода жінка, яку полонили ґвалтували під час війни на Близькому Сході знайшла в собі сили свідчити проти військових злочинців – бойовиків ІДІЛ, які наразі наводять жах на армії та уряди.

Вона лише закінчувала середню школу, коли її рідне селище Кочо на півночі Іраку захопила так звана Ісламська держава. Це штучне державне утворення мало хворі претензії до єзидів. Саме Кочо було місцем компактного проживання етнічної групи, до якої належала й родина Мурад.

"Більшість вважала, що все це в далекому минулому, що ми живемо в сучасному цивілізованому світі, де ніхто не буде винищувати цілий народ через його релігію. Я теж так вважала", – каже Надія.

15 серпня 2014 року назавжди залишився у пам’яті Надії. Вранці ісламісти зігнали всіх жителів селища, близько 2 тисяч осіб, у місцеву школу. Емір, ватажок бойовиків, запропонував чоловікам прийняти іслам. Ніхто з місцевих не зголосився. Бо в них є своя віра, єзидизм, що містить елементи зороастризму, християнства, юдаїзму та ісламу. Єзиди вірять в існування єдиного Бога і його семи ангелів. А іділівці вважають, що це достатній привід для знищення безневинних мирних мешканців.

"Вони завантажили всіх чоловіків у пікапи. Ми підбігли до вікон і побачили, як бойовики їх розстрілювали", – згадує Надія. Серед розстріляних було 6 братів дівчини та інші родичі.

Потім іділівці відокремили півтори сотні дівчат віком від 9 до 25 років. Всіх інших жінок, яких було визнано занадто "літніми" ісламісти вбили. Серед них була й мама Надії. Разом з іншими жінками, яких залишили живими, дівчину повезли автобусом у місто Мосул, яке розташоване на півночі Іраку.

Супроводжуючий підходив до кожної дівчини, і, начебто оцінюючи, світив мобільником у обличчя. Як розповідає Мурад, бойовик, на ім'я Абу Батат хапав та мацав дівчат за груди. На скарги жінок вони почули відповідь "Ну саме тому ми вас і взяли, ви тут саме для цього". Полонянкам не можна було говорити, ворушитися і дивитися по сторонах.

Так відбулося звернення Надії до сексуального рабства. Кілька місяців вона жила у будинку польового командира Хаджі Салмана. У цього рабовласника були дружина й дочка, і він молився по п’ять разів на день. Коли Салман ґвалтував Надію, вона увесь час кричала та кликала на допомогу, але ніхто не допоміг їй. Коли дівчина спробувала втекти, Салман побив Надію. Задля покарання її по черзі ґвалтували шестеро бойовиків.

"Єзидських дівчат терористи вважали "невірними", і, відповідно до їх тлумачення Корану, згвалтування рабині — не злочин", – пояснює Надія.

Дівчину перепродавали різним рабовласникам ще кілька разів. Останній з них якось пішов за гарним одягом для полонянки, адже невдовзі очікував на прихід нових покупців. Коли бойовик пішов, Наді вдалося вислизнути через незамкнені двері. Вона відійшла подалі та постукала у двері одного з будинків. На щастя, подружжя, яке там мешкало, взяло живу участь у долі дівчини. Завдяки цій родині Надія змогла зателефонувати братові, отримала необхідні посвідчення та паранджу. Потім добрі люди викликали таксі, і вона поїхала до брата, який очікував її на курдському блокпості. За свідченнями дівчини, її світлини були на кожному КПП. Але паранджа зробила її невпізнанною. Так Надії вдалося вибратися з території Ісламського государства.

Історія поневірянь іракської дівчинки, яка навіть не встигла закінчити школу, вражає. Кожен бойовик, кожен релігійний покидьок, емір або просто людина з автоматом, що зустрічалися на її шляху, вважали Надію власною сексуальною іграшкою. Без власного тіла, серця, душі. І, як вони вважали, вже й без голосу.

Але військові злочинці помилилися. Згодом Надії вдалося втекти. Сьогодні Мурад – посол доброї волі управління ООН з наркотиків та злочинності. Сім років тому жінку відзначили преміями Вацлава Гавела та Андрія Сахарова, а журнал Time включив її до списку 100 найвпливовіших людей світу у 2016 році. Мурад також є засновницею організації "Ініціатива Надії" (Nadia’s Initiative). Рух допомагає жінкам і дітям, які стали жертвами військових злочинців.

"Бути голосом тих, хто вижив – не моя роль. Кожен з них має право голосу. Але мені надали цю платформу, і я хочу поділитися нею з іншими", – каже Надія.

У 2018 році Мурад стала лауреатам Нобелівської премії миру. Так у комітеті премії відзначили зусилля жінки щодо припинення використання сексуального насильства як зброї війни.

"Закінчивши свою розповідь, я говорю, що кожен єзид хоче, щоб членів ІДІЛ покарали за геноцид, і що у владі присутніх врятувати беззахисних в усьому світі. Я кажу, що хочу подивитися в очі чоловікам, що ґвалтували мене і закликати їх до відповіді. І найбільше я хочу стати останньою дівчиною в світі з такою історією", – додає Надія Мурад.

Надія й досі мужньо бореться з воєнними злочинами і домагається справедливості для їхніх жертв. Її приклад надає підтримку та сили тим з нас тут, в Україні, хто досі боїться сказати правду. Відкрити всьому світу, якими насправді є "руські визволителі". Яких сексуальних знущань зазнали мешканці деокупованих територій Київщини, Харківщини та півночі України. Які катування й досі є частиною життя людей на окупованому півдні країни. Життя та доля Надії – то є наша надія. Надія на покарання для кожного з "руських братів", хто порушив закон на чужій, українській землі.