Блог | Навала мігрантів – це безпідставний страх українців
Останнім часом багато знайомих надсилають мені картинки чи відео з серії: "дивись, скоро в Україні всі будуть індусами", "араби заселять країну", "нам привезуть мільйони мігрантів", "ми втратимо обличчя", "це вже не буде наша Україна".
Я розумію, що частина людей це скидає ніби як для сміху. Мовляв, ну що ти такий серйозний, це ж мем, це ж прикол, це ж просто картинка. Але проблема в тому, що дуже часто саме так і починається нормалізація речей, які потім перестають бути жартами. Спочатку ми сміємося з "чужих", потім звикаємо бачити в них проблему, потім починаємо вірити, що вони несуть загрозу, а потім дуже дивуємося, чому суспільство, яке саме пережило колоніальне приниження, депортації, голод, війну і масову втечу людей, раптом так легко відтворює ту саму логіку щодо когось іншого.
Ксенофобія - це не тільки про людей іншої раси, іншої релігії чи іншого кольору шкіри. Ксенофобія значно ширша, дрібніша і підступніша. Вона може бути навіть до людей твоєї ж раси, твоєї ж мови, твоєї ж країни, але просто не з твоєї пісочниці. Не з твого району. Не з твого села. Не з твого кола. Не з твоєї соціальної касти.
Це те саме вічне "понаєхалі", тільки в різних упаковках.
Я колись, ще у 2017 році, писав про це великий текст, бо сам не раз чув на свою адресу від місцевих людей, що я тут "чужий" і краще би повертався туди, де народився. Причому це казали не іноземці до іноземця, не одна етнічна група до іншої, а свої до своїх. Просто людина з іншого місця, з іншою поведінкою, з іншими поглядами, з іншою швидкістю життя - уже чужа. Уже підозріла. Уже небажана.
І це, власне, дуже добре показує, що ксенофобія не завжди починається з расизму. Вона починається з примітивного страху перед тим, хто не вписується в твою звичну картину світу.
Мені часто кажуть: "Ну ти не розумієш, це ж питання безпеки, це ж питання культури, це ж питання ідентичності". Я якраз розумію. Ідентичність справді треба берегти. Культуру справді треба захищати. Державу справді треба будувати так, щоб вона не розчинялася в першому ж потоці хаосу. Але між захистом власної ідентичності та тупою ненавистю до чужого є величезна різниця. Перше потребує розуму, освіти, сили, державної політики і самоповаги. Друге потребує тільки страху, дурості і поганої фантазії.
Бо давайте чесно.
Яка навала мігрантів в Україну?
Люди, ви серйозно?
У нас мільйони власних громадян виїхали за кордон. У нас частина країни зруйнована. У нас фронт, мобілізація, ракети, дрони, міни, розбиті міста, знищена інфраструктура, демографічна яма, економічна невизначеність і держава, яка дуже часто поводиться з власними громадянами так, ніби вони не люди, а витратний матеріал. І на цьому фоні хтось реально уявляє, що сюди завтра почнеться радісна навала людей з Індії, Пакистану, Сирії чи Африки, які скажуть: "О, нарешті, країна нашої мрії"?
Ну, можливо, комусь треба трохи менше сидіти в телеграм-каналах і трохи більше дивитися у вікно.
Сьогодні головна проблема України не в тому, що до нас масово їдуть чужі. Головна проблема в тому, що звідси масово тікають свої.
Тікають не тільки від війни, хоча війна - це головна причина. Тікають від безперспективності. Від неповаги. Від хамства держави. Від відчуття, що ти тут нікому не потрібен, крім як у ролі платника податків, мобілізаційного ресурсу або статистичної одиниці в черговій презентації для міжнародних партнерів.
І от замість того, щоб говорити про те, як повернути українців, як зберегти людей, як створити нормальні умови для праці, життя, бізнесу, освіти, народження дітей, ми починаємо боятися уявних індусів, арабів і африканців, які нібито завтра захоплять наші міста.
Це дуже зручний страх, бо він нічого від нас не вимагає.
Не треба будувати суди. Не треба реформувати економіку. Не треба зменшувати корупцію. Не треба поважати власних громадян. Не треба думати, чому молодь не хоче повертатися. Не треба відповідати на питання, чому жінки з дітьми адаптуються у Варшаві, Празі, Берліні чи Відні, а не планують повертатися в українську реальність. Достатньо показати картинку з темношкірими людьми десь на вокзалі і сказати: "Ось бачите, нас замінюють".
Нас не замінюють. Ми самі себе втрачаємо.
І якщо колись Україна справді стане країною, куди захочуть приїжджати люди з інших культур, то, чесно кажучи, це буде означати не катастрофу, а певний успіх. Бо масова міграція йде не туди, де все мертве. Люди їдуть туди, де є робота, шанс, рух, майбутнє, свобода і хоча б мінімальна надія, що завтра буде краще, ніж учора.
А якщо раптом так станеться, що до нашої і так досить специфічної України приїдуть люди з інших країн, інших релігій, інших культур, то, можливо, вони просто додадуть їй ще трохи специфічності. А в нас, погодьтеся, зі специфічністю і так ніколи проблем не було.
Країна, де гуцул, одесит, слобожанець, кримський татарин, закарпатець, бессарабець, киянин, галичанин і донбасівець можуть сидіти за одним столом і все одно не до кінця розуміти, хто з них більш дивний, точно не має впасти в істерику від появи кількох людей з іншим акцентом, іншим кольором шкіри чи іншою кухнею.
Великі міста завжди створювалися не тільки "корінними". Їх створювали ті, хто приходив ззовні, кому не було що втрачати, хто починав з чистого листа, хто не був прив’язаний до місцевого "так завжди було" і "не чіпайте, бо воно якось працює". Переселенці, мігранти, чужинці, нові люди часто стають тими, хто приносить рух туди, де місцеві давно домовилися з болотом і назвали це стабільністю.
Але тут є важлива річ.
Сильна нація не боїться чужого, бо вона знає, хто вона є.
Слабка нація боїться всього, бо її ідентичність тримається не на культурі, інституціях, освіті, пам’яті і гідності, а на страху, забобонах і кухонному шовінізмі. Така нація не будує майбутнє, вона постійно охороняє свою маленьку пісочницю від усіх, хто не так виглядає, не так говорить, не там народився або не так молиться.
І мені здається, що Україні зараз точно не потрібна ще одна форма страху. Нам і так вистачає реальних загроз. Нам і так є з ким воювати. Нам і так є що втрачати.
Тому коли наступного разу хтось пришле вам черговий "смішний" мем про те, що Україну нібито заселять араби чи індуси, можна, звісно, посміятися. Але варто хоча б на секунду подумати, з чого саме ми сміємося.
Бо іноді сміх - це просто сміх.
А іноді це маленька щілина, через яку у нормальну людську голову знову заповзає дуже стара, дуже темна і дуже небезпечна дурість.
