Блог | Історія одного усиновлення: найгірше - це істерики
Тиждень, як Ума з нами вдома.
Щось я не подумала було, що то вийде, як двійнята. Ой. Або - упс)
Лише тиждень, а я так втомилась, наче триста років пройшло. І то ще в Кості відпустка! Яка скоро закінчиться.
На заміну має приїхати трошки мама і приходитиме няня. З квітня.
А я буду працювати! Чесне слово. Буду малювати, бо інакше капєц. Багато малювати.
Ще ніколи не рвалася так до роботи, як зараз))
Навіть домовилась про таку собі майстерню у пустій квартирі друзів, куди планую щодня ходити на кілька годин.
Найскладніше за цей тиждень - істерики.
Я не звикла, не знаю толком навіть, як реагувати. Трохи жалію, трохи терплю, трохи не зважаю.
Істерики з явними причинами і без. Перед сном, купанням, в боротьбі за іграшки з Іванком, часом - за мене. Але найгірше - в машині. Борони Боже кудись їхати з тою дитиною - кричить в машині так, що словами не передати.
Читайте: Це дико, не по-людськи і боляче. Не можна так з дітьми
Сьогодні їздили по справах до Львова - то був жах. Як завелася біля під'їзду, так і працювала на пару з мотором 40 хв. Іван настільки був в шоці, що вперше їхав кудись "на сухо", без циці тобто))
Складно також з засинаннями. Сьогодні вперше Ума заснула на обід. Спершу вже традиційно поплакала, потім одягнула собі якісь штани, що нарила в шафі, поверх по тих, що була вже одіта і пішла шмаркаючи в своє ліжечко. Ні, зі мною та Іванком лягати разом не хоче. Лише сама. Але поруч.
Тепер я знаю, що вона боїться бабая. Заглядала за ним вчора за фіранками, коли стемніло за вікном.
Зате більше не боїться кицьки. Уже не тікає, і навіть кілька разів торкалася пальчиком шерсті.
Любить музику і пританцьовувати. Одягатися, гуляти і їсти. Особливо банани, мандаринки, кашу якусь молочну, хліб, печеньки всякі.
Проситься на горшок і називає "мама" всіх, хто приходить до нас, навіть Матвієвих друзів.
Читайте: Жінко, дай хлопові їсти!
Ми так багато пережили за цей тиждень. Так багато всього передумалось, переговорилось, переробилось. А це лише початок. Лише старт на цьому шляху прийняття.
І знаєте, що я найважливішого зрозуміла? Що мені до "відкритого серця", як звідси до Канади пішки і назад. Роботи - неоране поле. А я то думала))
