"Я не засуджую тих, хто виїхав". Альона Омаргалієва – про сварки з Тамерланом, болюче запитання про мову від поляків і пісню, присвячену жінкам воїнів

Alena Omargalieva (Альона Омаргалієва) – українська співачка, авторка пісень та учасниця гурту TamerlanAlena. У 2022 році розпочала сольну кар'єру, презентувавши хіт "На краю", що зібрав майже 9 мільйонів переглядів на YouTube. Пісня присвячена усім жінкам, які чекають рідних з фронту.

Відео дня

У відвертому інтерв'ю OBOZ.UA Альона Омаргалієва поділилась, як їй вдається поєднувати сімейне життя і сцену, що відчуває зараз, виступаючи без чоловіка, та як переживати кризи в стосунках. На власному прикладі співачка дала поради, як українізувати українців, не викликавши при цьому спротиву, розповіла про ставлення до колег, що виїхали з України після 24 лютого 2022 року, та зміни у вітчизняному шоу-бізнесі з початком повномасштабного вторгнення.

– Дует TamerlanAlena став першим RnB гуртом в Україні. Ви знімали кліпи у США на запрошення таких світових компаній, як Universal, Hollywood Production, були популярні в Росії. А почалося все зі знайомства на сайті Однокласники. Тамерлану було близько 20 років, вам трішки більше. Як зараз пояснюєте собі той фантастичний успіх?

– Це були класні часи мирного життя. Я думаю, що ми не відчували себе такими шалено успішними, просто любили створювати музику, і нам подобалось робити це разом. Звичайно, коли ти молодий, голодний, мрієш потрапити в Америку, а ми з дитинства надихалися кліпами американських виконавців та співали в стилі RnB... В Україні це тільки все народжувалось, тому ми сприймали нормально свою популярність.

– Через війну гурт зараз на паузі, ви виступаєте як сольна співачка. Колись це була одна з ваших мрій. Чи бракує вам Тамерлана на сцені та чи є ностальгія за тими часами?

– Я з дитинства мріяла займатися музикою, тому просто вирішила продовжувати співати. Це те, що я вмію, те, що в мене виходить.

На початку війни було зовсім не до пісень, особливо чоловікам, тому що всі записувалися в ТрО, ЗСУ, вони розуміли, що треба захищати свої домівки. Ми проживаємо в Київській області, і саме в нашому напрямку пішов наступ росіян. Тож Тамерлан спочатку вивіз нас із сином, також виїхали моя мама з сестрою та дітьми, і потім наші чоловіки повернулися назад. Почали навчатися військової справи, а ми шукали, де нам можна буде спокійно розміститися.

Якийсь час жили в Польщі, де я продовжувала писати пісні. Я знаю, що багато колег були на паузі через стрес, нерви, нерозуміння, що буде завтра, а в мене навпаки – у цей час народилася пісня "На краю". Так просто вийшло. Життя розставило все на свої місця, знову ж таки, враховуючи складний час.

– Як розвивалися ваші стосунки як пари? Читала, що Тамерлан освідчився вам у новорічну ніч 2013 року та подарував книгу Януша Вишневського "Самотність у мережі". Як відреагували на такий неординарний подарунок? Адже, забігаючи наперед, закінчення книги складно назвати хепі-ендом.

– Ой, я не знаю! (сміється) Йому подобалася ця книжка, і він вирішив, думаю, просто мене подражнити. Я очікувала від нього чогось крутішого, не знаю, парфум абощо. Потім, звичайно, він подарував мені каблучку, і я вже повеселішала!

Щодо книги Януша Вишневського, чесно кажучи, не пам'ятаю, чим вона закінчилася, хоча я її прочитала. Ну значить, це вже неважливо сьогодні.

– Які найважливіші моменти могли б виділити для щасливих стосунків?

– Щасливі стосунки ніколи не бувають рівними, тому що в пар бувають кризи: криза трьох років, семи, у всіх по-різному. У нас теж не завжди все гладенько, бувають якісь сварки, непорозуміння. Просто треба замислюватися, чи потрібна тобі ця людина, чи кохаєш її насправді. Бо коли вже немає ніяких сварок, усе байдуже і люди навіть не намагаються вирішувати якісь питання або розібратися в проблемах, між собою, то, мабуть, це вже не кохання. У нас бувають ці емоційні гойдалки, але продовжується кохання, повага одне до одного. Я не можу сказати якогось єдиного рецепту, як зберегти свої стосунки, зберегти кохання. Воно або є, або його нема.

– Є щось, що найбільше дратує у вашому чоловікові?

– Звичайно, є! (сміється) Це його самовпевненість. Він часто вважає, що більш досвідчений, ніж я, попри те, що я трохи старша за нього. Вважає, що найрозумніший, але загалом у нього багато гарних рис (усміхається).

– Тамерлан був професійним спортсменом. Чи стимулював цей факт займатися спортом? Які секрети догляду у вас?

– Мабуть, більше стимулює займатися спортом мій батько. Він спортсмен-любитель, усе життя присвятив боксу. У свої 57 років перебуває в класній формі, всі дивуються, який він у мене молодий, красивий і спортивний!

На початку повномасштабного вторгнення була проблема в нашій області потрапити в магазин щось купити, це був просто треш. Я бачила, як люди худнули до невпізнанності, Тамерлан втратив 15 кілограмів. Знаєте, коли хлопці їдуть на фронт, вони можуть там їсти, чесно кажучи, що попало. Багато хто з них набирає вагу, а хтось, навпаки, худне, це все теж наш психологічний стан.

Зараз Тамерлан тренується, дотримується дієт, я ж, навпаки, лінуюсь, хоча іноді буває, налаштовую себе займатися спортом. Ось вчора забрала з "Нової пошти" гантелі (сміється), буду намагатися займатися вдома, надихати інших дівчат, які також ніяк не можуть дійти до спортзалу. Часом ходжу на пілатес, у басейн. Насправді в мене достатньо спортивна фігура, хоча з віком важче тримати себе в формі.

Тому сьогодні іноді я змушую себе покачати прес, сідниці, порозтягуватися, це те, що можу робити вдома. Зараз купила ці гантелі, проходжу повз них, дивлюсь, можливо, після нашого інтерв'ю буду займатися, хоча би пів годинки щодня (сміється), щоб робити щось правильне для свого здоров'я.

– Альоно, з власного досвіду, які б поради ви дали жінкам, які також чекають на рідних людей?

– Мій чоловік як доброволець виконує, наприклад, бойові завдання та повертається додому, тому в мене є змога бачити його частіше. Він може брати участь у розвитку Тимура, іноді допомагати провести турнір, тобто більше часу проводить з дитиною. Але навіть перебуваючи вдома, займається військовою справою, разом із побратимами намагаються наближати нашу перемогу.

Та все одно психологічно зараз дуже важко. Війна виснажує дружин, дітей та всіх, хто чекає на своїх рідних. Чоловіки можуть бути на фронті, а їхні сім'ї в тилових містах перебувають під ракетами, шахедами, які літають над головами набагато частіше, ніж раніше. Зараз якось ситуація загострена, ми розуміємо чому, адже наші стали наступати і воюють на території ворога. Для нас це плюс, бо, слухаючи свого чоловіка і військових, вважаю, що ворог розуміє тільки силу.

– Яка улюблена пісня власного виконання і чому?

– У мене багато моїх улюблених пісень. Дуже люблю співати пісню "Пригорни". Якось зустріла одну жінку, яка є моєю шанувальницею. Вона розповіла мені, що на початку повномасштабного вторгнення перебувала в Київській області разом з військовими, з якими подружилася. Також було багато волонтерів та переселенців. Так от, вони слухали мою пісню "Пригорни", надихалися, плакали. Всі пісні, які пишуть зараз, під час війни, так чи інакше пов'язані з цими часами.

Але звичайно, що знаковою для мене стала пісня "На краю", з якої почався мій сольний шлях. Я скажу, що вона стала близькою для багатьох. На YouTube вже понад восьми мільйонів переглядів, якщо не помиляюсь (станом на 1 жовтня кліп переглянули вже 8,8 мільйона разів. – Ред.). Я присвятила її всім українським жінкам, бо на той момент була в розлуці з Тамерланом, нам було важко, і саме, мабуть, у такі емоційні моменти народжуються такі пісні. Я знаю, багато хто вже, на жаль, втратив своїх чоловіків, своїх рідних. Бачу в TikTok, що жінки з кладовищ знімають відео під мою пісню...

Це дуже і дуже болісно. Мені шкода, що ми не можемо повернути наших найкращих чоловіків, наших найкращих дітей, цвіт нації. Дуже хочу, щоб ця війна закінчилася, але ніхто не може сказати, коли саме це станеться. Я завжди запитую свого чоловіка чи його побратимів, та ніхто нічого не може сказати...

Сьогодні я продовжую співати. Мені просто хочеться підтримувати наш дух у тилових містах. Бо психологічно ми виснажуємося теж дуже сильно, тому беру участь у благодійних івентах для військослужбовиць. Коли дивлюся їм в очі, дивлюся на тих жінок, які хочуть іти на фронт, низько схиляюся перед ними, в той момент думаю: що керує цими сміливими людьми? Я настільки пишаюся тим, яка в нас сильна і крута нація, які ми, українці, сильні, щирі та непереможні!

– Яких українських виконавців можна почути у вашому плейлисті?

– Я зараз, як ніколи раніше, багато з ким товаришую і спілкуюсь. У мене була колаборація з дуже класними артистами на День святого Миколая минулого року. Ми хотіли подарувати діткам свято. Були сильні обстріли, як завжди, у святкові дні. Та я запросила в колаборацію Zlata Ognevich, Анну Трінчер, Enleo, Васю Демчука (Demchuk. – Ред.), Позитива (Positiff. – Ред.), і вийшла дуже класна пісня "Святий Миколай", яку обожнюю. Маю надію, що вона щодня звучатиме на всіх наших радіостанціях на честь наших діточок, які потребують свята і в День святого Миколая хочуть отримувати подарунки.

Я не хочу, щоб у наших дітей зловісний сусід відбирав їхнє дитинство, тому ми, як артисти, намагаємось робити те, що ми можемо. І сьогодні ми дуже об'єднані, ми спілкуємось і підтримуємо одне одного. Тобто все те, мовляв, у бізнесі немає дружби, класних стосунків, мені здається, вже трішки відходить на задній план, тому дуже радію таким колабораціям і що сьогодні артисти відкриті.

– Яка ваша думка про колег, які виїхали та "вболівають" за Батьківщину з більш безпечних місць?

– Я не хочу нікого засуджувати, розумію, що це вибір кожної людини. Ми всі психологічно по-різному налаштовані. Не хочу займатися осудом людей, бо в кожного свої таргани в голові.

Я перебуваю тут і сьогодні в Україні, повернулися з Тимуром з-за кордону через три місяці, ніколи не розглядали життя в іншій країні. Тут я народжувала дитину в 2014 році, це також був нелегкий час, починалася війна на Донбасі, а в мене материнство. Та намагалася якось із цим жити і розвиватися надалі. Взагалі ми, українці, дуже багато чого переживаємо за ці більш ніж 10 років, не знаю, як справляємось. Я кажу, що мозок – це така хитра штука, яка захищає наші бар'єри, щоб ми не збожеволіли. Але маю надію, що люди, які виїхали за кордон, принаймні донатять і допомагають нашим військовим.

– Яким пригадуєте життя в Польщі і чому, власне, обрали цю країну?

– Тому що це найближча країна до нас, я розуміла, що мені потрібно буде бачитися з чоловіком. Якби ми поїхали далі, то було б важче пересуватися, а так могли вирішувати якісь домашні питання. До того ж Польща дуже сильно нам допомагала на початку, і я вдячна полякам.

Я пригадую, як на Великдень дарували нашим дітям подарунки, цукерки, як допомагали з різними екскурсіями, щоб трішки розрадити. Було багато дітей з Маріуполя, де відбувалися страшні події, я бачила, як вони жахалися від кожного стуку дверима чи будь-якого шуму, були нервові, напружені та в сильному стресі. Наші з сестрою діти були ще більш-менш спокійні, ми якось намагалися їх заспокоювати в дорозі, що все добре.

Спочатку ми перебували кілька тижнів на заході України, а вже потім виїхали до Польщі. Наші чоловіки дуже хвилювалися, щоб війна не пішла далі, але слава Богу, вдалося вигнали окупанта, і влітку ми змогли повернутися додому. Я була щаслива, що повернулася, і вдячна нашим чоловікам, військовим і волонтерам.

– Як змінилося ваше життя та оточення за останні два з половиною роки?

– Я скажу, що мої близькі та друзі зі мною. Знаю, що багато хто хвилюється там, маю на увазі сусідню країну, але вони мовчать, тому що бояться. Я вже казала в одному інтерв'ю, що їхня держава одразу з такими розбирається, дуже швидко, на жаль.

Ті, хто хотів щось казати, не хотів жити в Росії – вже виїхали. Я вдячна всім, хто може відкрито говорити, поширювати інформацію про те, що Росія – це країна-терорист і вона продовжує вбивати наших дітей. Ви знаєте, останнім часом у нас кожен день – трагедія за трагедією, це дуже важко приймати. Але ми продовжуємо якось жити, прокидаємося після вибухів, засинаємо під ранок, потім через три години кудись йдемо, намагаємося працювати, співати, усміхатися. Мені хочеться дарувати позитив сьогодні, тому що новини дуже страшні.

– На початку повномасштабного вторгнення ви з Тамерланом ще спілкувалися російською. У який момент перейшли на українську мову? Чия була ініціатива та які поради дали б, щоб українізувати українців, при цьому не викликавши спротиву?

– Коли ми приїхали до Польщі, то чули лише польську мову. Там не спілкуються ні російською, ні українською, а своєю, рідною. Поляки запитували мене, для них це було важливо: "Чому ви говорите російською? Ви ж українці!" Тобто це ж нормально, коли, наприклад, у Франції розмовляють французькою, в Італії – італійською.

До мене лише зараз прийшло розуміння того, що Росія вже дуже давно планувала цю війну, не десять років тому, а, мабуть, двадцять. Є люди, які про це говорили, та до нас не приходило те усвідомлення, і пропаганда працювала дуже давно, мовляв, ми були брати і сестри, тому й продовжували співати російською мовою, навіть після 2014 року. У 2022 році, коли вже росіяни напали на Україну, ми так трішки почали думати: а ми зовсім не брати, ми взагалі-то українці, добре знаємо нашу мову, якої росіяни не розуміють.

Коли я приїхала з Польщі до України, побачила черги по пальне на заправках, з цим були проблеми, коли почула, як мій чоловік спілкується українською, то це було для мене взагалі! Тому що всі знають, що Тамерлан з Одеси, і я мало зустрічала там людей, які б розмовляли українською. Це була, в принципі, норма в Україні, але зараз маємо своїм обов'язком популяризувати українську мову.

Я зрозуміла, що вона в мене непогана, і треба більше оточувати себе українським. Моя дитина ще з садочка розмовляє українською. Коли я навчалася в школі, в мене був російський клас. Тобто ми зараз більш свідомі, і щоб українізуватися, треба оточувати себе мовою. Як каже мій педагог з англійської: "Якщо хочеш вивчити англійську, оточуй себе нею, дивися фільми, слухай пісні, розбирай тексти".

Слава Богу, українська мова в нас у крові, тому мені не дуже складно. Хоча іноді я ще думаю, чесно, звичка ще є, коли швидко хочеш щось сказати, а буває, навпаки, забуваєш вже слово російською (усміхається).

– Так, і це дуже круто, дякую вам!

– Знаєте, мені вже навіть ріжуть вухо інтерв'ю, які давала російською, якось незвично себе чути. Навіть не віриться, адже це був великий відрізок життя, і пісні, які любили українці, ми співали російською. Але я бачу відгуки людей і розумію, що ми можемо популяризувати українську мову, і нехай її теж вивчають сусідні держави! Українці – талановита нація, вони можуть робити круту музику своєю рідною мовою!

– Як виховуєте сина і яким би хотіли, щоб запам'ятав своє дитинство? Як пояснюєте йому війну? Ходите в укриття? Як взагалі переживаєте тривоги, які останнім часом дуже часті і тривалі?

– Так, ворог "привітав" нас із першим навчальним днем, дуже важкий ранок був. О п'ятій ранку вибухи, в нас двоповерховий будинок, на жаль, немає укриття, ми просто біжимо ховатися під сходами. Я збираю всю постільну білизну, і ми там спимо, дитина одразу поруч зі мною засинає. Насправді дуже-дуже тяжко це переживати, з ким не спілкуюсь, діти страшенно бояться, навіть просто звуку тривоги, і це сумно.

Пояснювати дитині, що таке війна, вже не потрібно. Тимур встановив на телефоні програму, відслідковує тривоги, а в школі є укриття, у разі чого всі біжать туди.

Десять років ми як батьки намагаємося створювати для нього класне дитинство – він займається футболом у своїй улюбленій школі, де навчається у п'ятому класі, в нього з'явились нові предмети, йому дуже цікаво. Я сподіваюсь, всі наші діти запам'ятають війну і що росіянин їм не друг, це однозначно. Вони вже більші патріоти, ніж наше покоління, бо ми ще до 2014-го ніби були дружні. Але наші діти будуть інакше на все це дивитися, більш ретельно вивчати історію. Чесно кажучи, я закінчила дев'ять класів і дуже мало пам'ятаю зі шкільної програми. Я цього не приховую і не соромлюся, бо в мене все було заточено на спів.

Зараз я дуже хочу, щоб закінчилася війна і наші діти в майбутньому не воювали, не знали, що це таке. Як мати я переживаю, бо ми бачимо, що поки не зрозуміло, коли вона закінчиться.

– У мене нещодавно було інтерв'ю з вчителькою. Ми обговорювали те, що учні і вчителі на перервах та в позакласний час повернулися до спілкування російською мовою. На прикладі школи вашого сина що могли б сказати з цього приводу?

– Я так розумію, багато батьків досі не заморочуються з приводу мови. Моя бабуся, яка пережила голодомор, після Другої світової війни вивчала німецьку мову, їх зобов'язували, щоб розуміти мову окупанта. Це мені чомусь запам'яталось на все життя.

Коли чую, що Тимур переходить на російську, запитую його: "Чому ти спілкуєшся російською, якщо поруч із тобою люди, які спілкуються українською мовою?". Він одразу переключається, для нього це не проблема. Так, є якась стара звичка, тому що ми теж із Тамерланом іноді грішимо. Насправді на це потрібен час і усвідомлення. Також мене оточують люди, які принципово не переходять, але є родичі, які ще продовжують говорити російською.

Все залежить від батьків та оточення. Там, де навчається зараз Тимур, всі спілкуються українською мовою. Я не чула, щоб хтось із батьків чи класний керівник говорили російською. Багато дітей із Донеччини, Харківщини, Одещини переїхали до Києва, їм треба намагатися розмовляти українською мовою. У мене є знайомі, які також намагаються. І це дуже круто, бо вони навіть не думали, що колись будуть говорити українською.

– Альоно, чого найбільше боїтеся в житті?

– Найбільше в житті я боюся війни, але, на жаль, вона вже сталася з нами. Боюся ракет, боюся, щоб ніхто не хворів у сім'ї. А якщо казати про якусь банальщину, то змій, павуків, ящірок – усе це для мене страшно! (сміється).

– Ви можете назвати себе щасливою людиною?

– Сто відсотків. Кожного ранку я прокидаюсь і дякую, що жива, зараз у мене сльози виступають...

Я дякую, що в мене все добре, що можу продовжувати співати, що є моя улюблена справа, завдяки якій можу висловлювати свою думку, допомагати психологічно людям. Я точно знаю, що музика лікує, і завжди наводжу такий приклад: у нас зараз війна, і, уявіть, вимикається все – музика, радіо, телебачення, наше з вами інтерв'ю, абсолютно все! Як би ми жили на такій землі?

Тому я вважаю, що наша з вами справа – це якесь світло, якась надія, яку ми можемо з вами дарувати і обговорювати ці страшні теми, які відбуваються. І інші люди будуть розуміти, що ми, артисти, інтерв'юери, не десь на Марсі живемо, а так само переживаємо. Я вірю і сподіваюсь, що це теж трохи допомагає людям розуміти, що ми єдині і все це переживемо! Бо в нас такі сміливі люди, які щодня рятують інших, одразу поспішають на допомогу, адже найголовніше – це зберігати одне одного.

Зараз багато трагедій, і люди можуть не розуміти, чому відбуваються благодійні концерти, чому артисти взагалі співають, усміхаються. Це ж не означає, що нам дуже весело, бо насправді ми всі працюємо на перемогу в Україні. Я вірю в Бога і хочу сказати, що сьогодні я – щаслива людина. Також вдячна людям, що слухають мою музику, залишають відгуки, значить, їм не все одно, отже, комусь це потрібно. І для мене це головне (усміхається).

Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю з дружиною лідера групи "Машина времени" Андрія Макаревича Ейнат Кляйн – про війну в Україні, знакові слова Голди Меїр і те, за що поважає Андрія Макаревича.

А ще на OBOZ.UA інтерв'ю із зірковою фотографкою Аліною Рост – про фотосесію Зеленських для Vogue, знакові слова Подкопаєвої і те, як поміняла США на село в Україні.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!