"Вона ще не винесла тобі мозок?" Єгор Гордєєв про таємницю Руслани Писанки, скандал із Людмилою Барбір та прорахунки Влада Ями

Ведучий телеканалу "1+1" Україна" Єгор Гордєєв першим оголосив з телеекранів 24 лютого 2022 року про повномасштабне вторгнення росіян на нашу територію. В інтерв’ю OBOZ.UA журналіст згадав емоції, що відчував у ті хвилини, а також зізнався, які висновки зробив для себе, коли через якийсь час у його будинок у Києві поцілив ворожий дрон.

Відео дня

Єгор Гордєєв, який багато років працює ведучим "Сніданку з 1+1", розсекретив цікаві подробиці закулісся програми, а також розповів про стосунки з відомими телеведучими проєкту "Твій день", який очолював.

– Багато хто почув шокуючу звістку про те, що почалася війна, з ефіру "Сніданку", де ви першим оголосили про вторгнення. Як згадуєте ті хвилини?

– Це була 6:10, плюс-мінус. Я просто увімкнув абсолютно робочу історію. Розумів, що це зараз не час концентруватися на власних почуттях, тому що рефлексують люди по той бік екрану. Мільйони людей не знають, що відбувається, а мені потрібно було дати їм інформацію. Це як лікар приходить в операційну, де має відбутися складна операція. Головне для нього в цей час – абсолютно холодний розум. І думаю, що нам із командою вдалося рівно витримати емоції, тому що досі чую подяки від людей, які кажуть: якби не ми, зробили би купу абсолютно нелогічних вчинків у той важкий день.

– Днями "Сніданок з 1+1" відсвяткував чергову річницю. 27 років ефіру – це рекорд?

– Це не світовий рекорд, зрозуміла справа. У США та Європі є програми, які довше тривали в ефірі. Але в нас і країна достатньо молода. Тому, в принципі, "Сніданок з 1+1" – це найстаріший ранковий бренд українського мовлення. До цього ж взагалі не було ранкового мовлення. Повтори кінофільмів, якихось новин – от таке пропонувалося глядачам. І ранкове мовлення стало вибухом, зокрема й тому, що ведучі почали говорити нормальною мовою. Вести ефір не як диктори, а як люди.

Я дуже добре пам'ятаю ті перші ефіри, хоч був зовсім юний. Тому ці 27 років – це історія України. Абсолютно нова естетика, новий вид розмови. "Сніданок з 1+1" – це не програма, а вид спілкування. І ця річниця – 27… Ми не святкуємо її, ми насамперед дякуємо глядачам за довіру протягом цих років. Навіть зробили збір історій. Люди розповідали, як багато років тому збиралися під "Сніданок" до школи, а нині – в університет. А ще дивляться нас цілими поколіннями. Також зізнавалися, що у різні періоди життя програма була поруч і стала знаком, що навіть якщо все змінюється, то є речі стабільні. Нам приємно, що саме "Сніданок" називають острівком стабільності, який допомагає зараз триматися.

– Як сім років в ефірі цієї програми (Гордєєв працює в "Сніданку" з 2017 року. – Ред.) змінили вас особисто?

– Я страшенно змінився. Згадую, психотерапевт Олег Чабан, який часто виступає експертом у наших програмах, якось підмітив: "У вас низький ризик на захворювання Альцгеймера. Тому що дуже швидко перемикаєтеся: тут серйозна розмова з міністром, далі – танці в ефірі, потім приготування якоїсь страви, згодом – знову серйозна історія". Такі калейдоскопічні ефіри змушують ставати дуже сильно адаптованим до світу, змінюватися, бути мобільнішим.

– В одному з інтерв'ю ви сказали, що в роботі радше гравець-одинак. Як довго відбувалося притирання характерів з Нелею Шовкопляс, з якою в парі ведете ефіри?

– У цьому контексті я згадую розмову з нашим тодішнім керівником Олександром Роднянським, коли він розповідав про тандем Безулик та Яневського, які були першими ведучими "Сніданку". Здавалося, що вони не люблять одне одного, що в них купа конфліктів. І частково так і було. Вони люди з трошки різних світів, але притиралися і йшли на спілкування. Але в цьому і є перевага. Ми з Нелею взагалі з різних світів. І за досвідом, і за світосприйняттям. Тому зрозуміло, що звикали одне до одного довго, та й досі притираємося. Але вже стільки років минуло. Є взаємоповага, любов, прийняття – а це стрижень. Ми ніколи не станемо однаковими, і в цьому, думаю, є якась цікавість для глядачів.

– Навесні 2021 року ви очолили програму "Твій день", останній ефір якої вийшов у день російського вторгнення. Важко було прийняти новину про те, що омріяний проєкт має призупинити існування?

– Знаєте, ми дуже багато здоров'я і душі вклали в цю історію. Проєкт розвивався. І його закриття – це радше не про рішення каналу, а про наших російських "братів". Після вторгнення фізично не було необхідної кількості людей, а значить, змоги продовжувати роботу. А щодо відчуттів, про які запитали: коли є емоція сильнішого характеру (а війна є саме такою), то це більше, ніж будь-який проєкт, нехай навіть дорогий і близький серцю.

Щоправда, зізнаюся, свого часу ми не допрощалися з цією програмою. Тому в одному з ефірів "Сніданку", десь через рік, організували онлайн-зустріч – Стася Ровінська вже була у Нью-Йорку, Руся Писанка лікувалася у Німеччині… І я пам'ятаю, що той ефір емоційно "порвав" нас усіх. Мені було важко ще й тому, що єдиний з усіх знав, що насправді відбувається з Русланою. Вона не виказувала цього ніяк.

– В інтерв'ю нашому виданню чоловік Руслани Писанки розповідав, що практично ніхто з їхнього оточення не знав про її діагноз. Ви один з небагатьох, кому було відомо правду. Як думаєте, чому Руслана вам довірилася?

– Ви знаєте, я дуже хотів би називати себе другом Руслани, але не буду на цьому паразитувати. Знаю лише, що багато чого їй не договорив. Не наважився розповісти про свій дитячий спогад про неї. Коли мені було п'ять, вона приходила до моїх бабусі і дідуся в гості, бо товаришувала з моїм дядьком. Я її чомусь злякався страшенно.

Мені було дуже легко працювати з Русею. В коридорах часто перепитували колеги: "Вона ще не винесла тобі мозок?" Ну а як? Вона ж діва! Так, звісно, вона була зіркою. І могла, мабуть, справді комусь колись винести мозок, але це ставалося тоді, коли розуміла, що щось відбувається непрофесійно, неадекватно, нелогічно, або вона не відчуває хімію, яка для неї важлива. Але це не наша історія. Руслана була одним з найкращих наших гравців, вона з напівподиху розуміла задачі, добре зналася на тому, як що працює на телебаченні.

Я молодший за неї на років надцять, але це не було жодним чином якоюсь перепоною для того, щоб ми співпрацювали як продюсер та ведуча. Вона дуже командний гравець. Ми купу всього не встигли, на жаль – не допили, не договорили, не проговорили… Я знав правду про хворобу Руслани ще й тому, що міг трошки допомогти їм з чоловіком логістично під час перебування в Німеччині. Тому, власне, Руся мені і розповіла все. Але я дуже розумію і поважаю її бажання тримати це в таємниці навіть від близьких.

– Тому що звикла виглядати сильною?

– Слухайте, Руслана не з тих людей, хто прагнув якось виглядати. Справа в іншому. Ми про це не говорили, але, знаєте, нерідко оточення по-різному сприймає твоє горе. Інколи як своє і, самі того не бажаючи, висмоктують з тебе купу енергії. І якщо ці сили потрібні як ніколи тобі самій, то краще не говорити. Тому, думаю, вона прийняла дуже мудре і правильне рішення. Руся – діва, це правда. Вона до останнього, навіть коли виходила в ефір на дві хвилини вже з лікарняної палати, готувалася. І мало хто знав, які це були пекельні приготування, як їй було важко це робити фізично. Але вона робила і дарувала радість, свято, оптимізм.

Якось вона сказала, що є люди, які не можуть проєктувати енергію, а є ті, хто здатен це робити. От вона була такою. Маленький приклад: зйомка, на майданчику троє ведучих, але нічого не в'яжеться. Не можу пояснити – сценарно та редакторськи все грамотно, але не склеюється, немає хімії, не працює. І тоді кажу: "Русь, а спробуй просто вийти і різко зайти в кадр". Вона це робить і все налагоджується, розумієте? Вона весь час продовжувала працювати над собою, вдосконалювала свою українську, дуже ретельно її вчила. Їй було важко швидко говорити – так віртуозно, як робила це російською. Але от тої магічної енергії в ній було більше, ніж потрібно будь-якій людині.

Зізнаюся вам, що коли ми працювали над програмою, в мене виникла ідея повернути на екрани дуже відомих колись зірок. Не буду називати їхніх прізвищ, бо більшість відмовились. А Руслана, яка свого часу просто прогриміла на всю Україну з прогнозом погоди, на наше щастя, погодилася. Знаєте, я вважаю, що у нас втрачено велике, талановите покоління абсолютно яскравих людей, які ще читали книжки, а не дивилися лише TikTok. Які вміли говорити, були на екрані переконливими та непересічними. Їх якийсь час не показували по телебаченню, вони не працювали в кіно. Тому що змінився тренд, а вони відмовилися робити те, на чому тоді єдине можна було заробити гроші. Я просто хотів, щоб ми дали цим людям нову силу. Думаю, що з Русланою це вийшло. І впевнений, що, якби не сталася трагедія, вона стала б суперзіркою нашого телебачення.

– Про що була ваша остання розмова?

– Ой, скажу вам так: знаючи про важкість хвороби, я розумів, що, в принципі, будь-яка розмова наша може бути останньою. Кожен телефонний дзвінок сприймав як останню можливість поговорити. І я все життя пам'ятатиму дуже непростий день, коли спочатку зателефонувала Стася Ровінська, яка сказала, що вирішила з чоловіком все-таки їхати в Америку заради дітей. А через пів години подзвонила Руся і зізналася, що з нею, та попросила певної допомоги. І тоді я зрозумів, які великі зміни з нами відбулися. З початком повномасштабної війни навіть не було часу про це подумати. А от в такі дні, коли у тебе як в кіно, розлітаються вщент пазли, розумієш, наскільки глобальні зміни сталися.

– Правда, що ви відмовляли Стасю залишати Україну?

– Ви знаєте, це взагалі не моя історія – когось від чогось відмовляти. Як можна таке робити, коли вирішується не твоя, а чужа доля? Окрім того, я вам скажу абсолютно відверто, що мені здається, у Стасі може скластися дуже цікава кар'єра у Нью-Йорку. Я дивлюсь на неї, вона мені абсолютно нью-йоркська дівчина, дуже вписується у те місто. І, не виключно, нас чекають несподівані відкриття щодо Стасі. Тим паче, що вона така ще молода, до речі, коли прийшла до нас, була наймолодшою телеведучою на каналі.

– А от такі теплі стосунки з підлеглими – це не шкодило вам у роботі?

– Я, як керівник, теж зростав з усіма, теж вчився. І мушу сказати, що робоча комунікація була в нас різною, не завжди такі собі усі-пусі. Інколи мені вдавалося бути м'яким, в якихось випадках – ні. Треба розуміти, що таку велику махіну (а ми ставили собі завдання стати найкрутішою денною програмою) не можна будувати лише на родинності. Можливо, навіть якісь образи на мене були, не знаю. Але постійно повторював: є особисте, а є робоче – треба розділяти. І інколи це було важко, бо працювали на неймовірному енергетичному нерві.

У команду прийшли люди з різним досвідом, їм треба притиратися одне з одним, з нами, комусь взагалі – з новими ролями у своєму житті. Бувало, що декому не вдавалося, на жаль. Але загалом наша робота була побудована на абсолютній любові і взаємоповазі. Я навіть зараз, коли інколи заходжу в редакцію, в якій вже працює інша програма, інші люди, відчуваю енергію, яку ми колись наколотили. Ми просто купу себе віддали цьому проєкту – редактори, продюсери, журналісти, ведучі. І ця енергія там живе досі.

– А як ви поставилися до рішення ще одного ведучого "Твого дня" Влада Ями виїхати з початком війни до США?

– Думаю, моє ставлення до цього має менше всього цікавити. Важливо, як до цього ставиться сам Влад. Це його життя, він зробив свій вибір. А реакція суспільства теж зрозуміла. Я думаю, що Влад не до кінця зіставляє якісь моменти, прогнозує реакції аудиторії. Можливо, тому що задовго жив у якісь своїй бульбашці. І в програмі "Твій день", до речі, йому з цієї бульбашки довелося теж виходити. Це було важко, стало величезним травматичним випробуванням. Я думаю, що зараз це випробування продовжується, тільки вже не в прямому ефірі, а в реальному житті.

Зараз ми з Владом не спілкуємося. Я якось списувався з ним, запитував, чи необхідна якась допомога батькам у Запоріжжі – оце і все. Влад же зник з програми не з війною, а трохи раніше. А на його місце прийшов Костя Грубич – на мій погляд, унікальний персонаж українського телебачення. Ми дуже хотіли поповнити програму душевною емпатією, щоб збалансувати проєкт. І Костя добре впорався з цим. Однак він на той час мав перерву в роботі з прямими ефірами, та й сам час змінився. І глядач – також. Тому Костя теж мав змінюватися – шукати якісь цікаві ноти, при цьому не гублячи себе. І думаю, він вже почав відчувати цей смак пошуку, і тут йому обірвали крила – програма закрилася.

– Прямий ефір – це постійна імпровізація, а тому мають місце часом несподіванки, технічні негаразди. А як ви ставитесь до нещодавно історії з Людмилою Барбір, яка вилаялася під час трансляції, думаючи, що камера вимкнена?

– Я дуже довго сміявся. А як інакше реагувати? А потім радів, коли на підтримку Людмили запустили флешмоб "Всі ми трошки Люда". Ясно, що ніхто навмисно не буде використовувати нецензурну лексику в прямому ефірі. Але ж ми теж живі люди, і може вирватися, тому що на нас теж летять ракети, теж у чомусь розчаровуємося, теж десь не встигаємо. "Сніданок з 1+1", "Твій день", "Твій вечір" – це програми, які завжди чесно комунікували з людьми. Ми не проєкти, ми люди. Знаєте, є ведучі, які так працюють, що здається, що вони не їдять, не п'ють – в монументі якомусь. Їх привозять у студію, а потім на якомусь гелікоптері забирають. Це абсолютно не про нас. І мені дуже радісно, що аудиторія так відреагувала – абсолютно по-людськи. Дуже мало негативних коментарів було. Мені було дуже тепло і приємно.

– Знаєте, вас вже важко уявити без чотирилапого друга, лабрадора Джума, який і в рекламі "плюсів" знімається, і інколи працює з вами в студії. Цікаво, що пес має доньку, яка дісталася в подарунок одним із глядачів "Сніданку". Відслідковуєте її долю?

– Час від часу листуємося. Ідея розповісти про Синьку в ефірі виникла випадково: я в редакції бовкнув, що Джум скоро стане татом, і одну собачку віддадуть нам, а що робити з цуценям – не знаю. А хтось запропонував: давайте зробимо історію з глядачами. А чому ні? Я розказав в ефірі, що ми подаруємо песика тій родині, яка напише, чому саме з нею має жити ця чотирилапа. Цікаво, що лише у перші 10 хвилин появи публікації в соцмережі глядачі буквально засипали нас історіями, залишивши понад 200 повідомлень. А потім я кілька днів перечитував більше тисячі дописів, щоб обрати щеняті родину. Наша глядачка Олена, яка стала власницею доньки Джума, написала, що її сину 13 років, він дуже замкнений, має труднощі з комунікацією, невпевнений у собі. Я частково себе впізнав у ньому в дитинстві. А зараз Олена зізнається, що абсолютно не впізнає сина. Добра справа з цієї історії вийшла.

– Прогортуючи ваші соцмережі, звернула увагу, що дуже легко ставитеся до хейту. "Сходіть до барбера і зробіть стильний лук", – пише "небайдужа" підписниця під вашим фото. "Пішов", – спокійно відповідаєте.

– Ну слухайте, "сходіть до барбера" – це не найгірше, що я чув на свою адресу. За стільки років на телебаченні інколи таке читаєш, що волосся дибки. Господи, звідки люди це беруть? І як примудряються загортати слова в таку токсичну обгортку? Але коли ти починаєш до себе ставитись у роботі як до персонажа, а не як до людини, то все це сприймається не так болісно. От ця жіночка мені пише, але ж особисто мене не знає. Звертається до образу, який сама собі намалювала, спостерігаючи за мною в телевізорі. Тому з мого боку було б дивно ображатися чи різко відповідати їй.

Мало того, кожному з нас настільки зараз потрібна підтримка, так мало людей ходить до психологів, а уразливість стає дедалі більшою, що якщо ця глядачка виплеснула якусь свою злість – і їй стало легше, то дай Бог. Будемо вважати, що це теж частина моєї роботи. Єдине, що страшенно не терплю, коли починають множити невігластво. Неосвіченість не переношу абсолютно і поводжуся з такими коментаторами жорстко.

– І наостанок хочу запитати: який висновок ви для себе зробили, коли восени 2022 року в будинок, де ви мешкаєте, поцілив дрон?

– Ця історія мене навчила, що треба трошки накопичувати гроші. Навіть коли ухвалюєш рішення задонатити майже все, що у тебе було спочатку великої війни, щось треба все-таки залишати. Щоб банально було за що поміняти вікна у квартирі, а не чекати зарплатні. От якось так. А чого ще навчитися? Коли ти так довго живеш у цьому і невідомо скільки ще будеш жити. Мусиш якось адаптуватися, ясна справа. Хтось з першого дня на кожну тривогу реагує панічними атаками, а хтось прилаштувався. Я вирішив, що моє психічне здоров'я вкрай важливе. А якщо буду кожного разу панікувати – а раптом щось, а раптом як, – то в мене просто поїде дах. Тому продовжую жити, як жив. Ну а що робити? Я думаю, що в такій ситуації мільйони людей в Україні зараз. Мільйони. І мені точно в цьому сенсі не найгірше за всіх.

– Що ви порадите людям, які вимушено зараз мають починати все спочатку?

– Сил, терпіння і слухати себе. Не втрачати контроль над собою, своєї енергії. Мені здається, що зараз час щирої розмови з самим собою – що насправді цікаво, чого хочеться. А ще – можливість спробувати те, що ми за різних обставин раніше не робили. Це складний час і разом з тим – цікавий. Головне – не загубити себе, свої точки опори. Тому що ми так підірвали організм, що можемо проґавити момент, коли прийде важливе рішення, а сил на це не вистачить.

Що допомагає особисто мені? Дуже прості штуки. Пройшовся після ефіру містом – і вже легше. Поставив нову платівку вдома – і настрій змінюється. Обов’язково зранку – горнятко кави. Я можу навіть запізнюватися на роботу, на зустріч, але витрачу п'ять хвилин, щоб зварити каву, випити її й піти далі. Відсутність цього мене розбалансовує. Якщо колись такі прості радощі міг спокійно ігнорувати, то зараз ні – це вкрай важливо для мене.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з телеведучим Костянтином Грубичем: про телеведучих-втікачів, колишню дружбу з Данилком та причини шаленої популярності Марченко.

А ще на OBOZ.UA інтерв’ю з акторкою Наталією Сумською – про відразу до промов про "два-три тижні", театральний бум під час війни та любов до громадського транспорту.

І бесіда з актором В’ячеславом Довженком – про запізнілі кроки влади та скандал із прізвищем Зеленський у своїй виставі.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!