"Уявити таке неможливо". Актор-воїн Максим Девізоров про побратимів зі списку Forbes, двох братів на війні та несподіване розлучення

Актор Максим Девізоров – найбільш відомий за ролями у кінороботах "Мирний 21", "Перші ластівки", "Новенька", "Найкращі вихідні". Став на захист країни з перших днів повномасштабного вторгнення. Пройшов Донецький та Харківський напрямок у складі 103-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ. Нині перебуває у Відділі Комунікацій Командування Сил ТРО ЗСУ, де разом із командою створює документальні фільми, сюжети новин про війну. Потроху повертається до професії – розвиває проєкт "Театр Ветеранів", грає в столичному Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра.

Відео дня

В інтерв’ю OBOZ.UA Максим Девізоров зізнався, як його змінила війна, пояснив, чому розпався його шлюб з акторкою Світланою Гордієнко, з якою побрався вже після повномасштабного вторгнення. А також розповів про двох братів, які теж захищають країну зі зброєю в руках.

– Максиме, як ви потрапили до ЗСУ? Чи мали військовий досвід?

– Військову підготовку мав мінімальну – в рамках підготовки до фільму "Мирний 21". Трішки строєвої, роботи зі зброєю. У київському військоматі, до якого приписаний, я був вже наступного дня після початку повномасштабного вторгнення. Але, враховуючи, яка кількість людей хотіла долучитися до збройних сил, мені сказали, що в пріоритеті ті, хто мають бойовий досвід. Тому довелося шукати кращої долі на заході України.

Через якийсь час ми з друзями поїхали до Львова проводжати за кордон наших дівчат. Мене прийняли на військовий облік там. Пам’ятаю, вже проходив завершальний етап оформлення, було багато чоловіків, думаю: "Як добре, така єдність!" Підходить військовий і запитує: "Хто хоче їхати на війну?" Але чомусь тільки я один підняв руку. Потім чую в черзі, що хтось вже довідочку приніс, що не може воювати… Хоча більше все ж таки було тих, хто приїхав ставати на облік, багато добровольців. Але конкретно в той момент сталася от така ситуація.

– В одному з інтерв’ю ви розповідали, що рішенню йти на війну вплинула загибель під час боїв за Київську область вашого колеги та друга Паші Лі.

– Пашка – це найсвітліша людина, яку я знав. Він на такому вайбі жив – гедоніст, естет, неймовірний добряк. На майданчик приносив печиво, яке сам випікав, називав його "пашалішкі". Всю знімальну групу пригощав. Про його загибель я дізнався з інтернету – ми їхали в машині до Львова. Ще якийсь час жевріла надія, що це неправда. А потім знайомі підтвердили, що дійсно сталася ця трагедія. Час від часу я в Facebook переписуюся з його мамою. Просить, щоб беріг себе, благословляє мене. На жаль, мені не вдалося потрапити на прем'єру документального фільму, який нещодавно зняли про Пашку. Дуже хочу поїхати до нього на кладовище – він похований у селищі Ворохта Івано-Франківської області.

– У вас такий незвичний позивний – "Кіндер". Чому саме так вирішили назватися?

– Було кілька причин для цього. Я мріяв про родину, про те, щоб у мене з'явилася дитина – про пацана думав, але був би дуже радий і дівчинці. Друга причина: коли виїхали на Донеччину, спершу нас розквартирували в дитячому садочку. Ну і третє – це відомий факт про мене: я дуже люблю солодке, тому вибір позивного був очевидним. І я не прогадав (сміється). На свята волонтери та друзі постійно передавали мені солодощі, найчастіше – саме кіндери. А потім, коли почався другий, третій сезон в армії, вирішив, що треба щось змінювати, і тепер у мене позивний "Максанді". Це назва морозива з "Макдональдса" і плюс асоціації з моїм іменем.

– Як ваші рідні відреагували на ваше рішення?

– Мама поставилася з розумінням. А потім пішли і мої брати. Рідний брат Валентин потрапив у морську піхоту, а двоюрідний Денис – у Третю штурмову бригаду. Звичайно, дуже сильно хвилюються – і мама, і її сестра, моя тітка. Мама дуже любить серіал "Друзі", і, коли була можливість та зв'язок, відправляв їй коротенькі смішні відео звідти, щоб якось трошки розважити. Інколи повторювався, і вона мені відповідала: "Це не рахується". Вона в мене велика молодчина. За професією – хімік, однак ніколи не боялася кардинально змінювати життя. Нині трохи легше, я маю змогу її часто бачити, хлопці воюють. Брат Денис зараз перебуває в госпіталі, переніс операцію. Я його запрошував на виставу до нас у театр. Сподіваюся, що Новий рік ми зустрінемо всі разом. Якщо Валентину таки вдасться приїхати – це буде справжнє новорічне диво для всіх нас.

– Якими були ваші новорічні свята, коли перебували на війні?

– Проходили в тісному колі побратимів, у бліндажах. Якось якраз були на позиції. До нас не приходив ні Санта-Клаус, ні Святий Миколай, але були в гостях дронщики, які показували новорічні феєрверки – полювали на ворожий танк, який успішно вдалося знищити. Своєрідний вайб, але мені сподобалося – палало знатно.

– Як вас змінила війна? Ваш колега, очільник Театру Франка, а в минулому – міністр культури Євген Нищук, що пішов на фронт солдатом, казав нам в інтерв’ю, що мусив звикати до того, що треба заховати в собі управлінські амбіції. А Олександр Печериця, актор цього ж театру, що перебував у ЗСУ півтора року, згадував, що гостро відчував втрату особистої свободи.

– Я досить гнучкий, особливо якщо це стосується питання роботи в колективі. До того ж мені дуже пощастило з командиром та побратимами. Ми завжди були готові підставити один одному плече, разом вирішували завдання, які нам давали. Перші тижні, коли повернувся до Києва, було навіть неспокійно через те, що немає ні виходів арти, ні приходів. Там це вже настільки стало нормою, що відчував себе тривожно, коли не чуєш цього. Але довелося звикати до бісівських повітряних тривог – от така разюча відмінність.

Зізнаюся відверто: на початку служби я переживав, як би не втратити свою якусь дитячу безпосередність – схильність до гри, жартів, бо це все дуже допомагає в професії. І мені здається, я не позбувся цього. А разом з тим набув потужного досвіду – чув багато історій, був свідком дуже нетипових ситуацій, які сильно вплинули на світосприйняття.

– Що найважчим було для вас на війні?

– Напевно, як для кожного воїна – втрачати побратимів. Коли таке трапляється, це дуже підкошує. В моменти відчаю навіть думаєш, що нехай вже з тобою станеться щось страшне, аби тільки більше не оплакувати друзів. Але ненависті до ворогів я не маю, мені не властива ця емоція. Злість – це є.

– Так сталося, що одною з перших ваших робіт у кіно стала участь у російському серіалі "Після школи". Ви їздили працювати до Москви?

– Це було ще в підлітковому віці – в 2012 році. Зйомки проходили не в Росії, а в естонському Талліні. Команда складалася здебільшого з росіян. Але і місцеві продакшни були задіяні. Цікаво, що моїм партнером по картині був Олег Скрипка. Він грав вуличного музиканта на прізвисько Кетчуп. А мій герой хотів стати таким собі новим Куртом Кобейном – жити під мостом, заробляти грою. Олег грав наставника мого персонажа, вчив його грати на гітарі. Ми багато спілкувалися поза знімальним майданчиком. Я дуже рано почав зніматися. Спочатку в рекламі разом з рідним братом, згодом була повнометражна картина з Ірмою Вітовською, але, по-моєму, цей проєкт так і не вийшов. Мені тоді було, здається, років вісім.

– Разом із побратимами ви нещодавно заснували в Києві проєкт "Театр Ветеранів". Розкажи про нього.

– Це спільний проєкт "ТРО Медіа" та "Театру Драматургів". Тут наші воїни отримують необхідну базу навичок для створення якісної драматургії на базі власного досвіду, переживань та відчуттів. У червні ми розпочали навчання, в жовтні пройшов фестиваль перших п'єс. І зараз у столичному Театрі на лівому березі вже відбулася прем'єра вистави "Військова мама", яка створена в рамках проєкту. Її автор – ветеранка, бойова медикиня Аліна Сарнацька. Вистава про вибір, біль та людяність під час війни. Про те, як окопи стають домом, вибухи – буденною музикою, а гумор – бронею, яка допомагає тримати дух. А поставив цю виставу теж військовослужбовець – Олександр Ткачук, з котрим зараз разом служимо. Серед акторів – як професіонали, так і ветерани, діючі військовослужбовці.

Зараз ми готуємося до другого набору. Бажаючих спробувати свої сили у створенні драматургії виявилося дуже багато. Хлопцям і дівчатам потрібен цей інструмент, щоб ділитися переживаннями в колі тих, хто розуміє, що таке побувати на війні. У кожного військовослужбовця своя історія. Наприклад, майор Микола Левкун втратив обидві ноги у 2017 році, однак зумів з честю втримати на рейках життя свою долю. Ба більше, після протезування в Німеччині став чемпіоном Міжнародного турніру з парабобслею на олімпійському треку. Ми з ним познайомилися на Ukrainian Fashion Week, де він брав участь як модель в одному з показів. Я запросив його в "Театр Ветеранів". Каже, що подобається, максимально комфортно відчуває себе на сцені.

– Ми з вами розмовляємо на прем’єрному показі картини "Потяг у 31 грудня", яка стартує в кінотеатрах вже 1 січня. У фільмі ви граєте військовослужбовця.

– Коли автори картини дізналися, що я в Києві, запросили на кастинг. Спочатку мене пропонували на роль нареченого, який теж військовослужбовець. Але через обмеження по службі я мав дуже мало вільного часу – максимум на кілька знімальних змін, а та робота потребувала більш тривалого процесу, тому затвердили на іншого військового. За пару нічних змін зняли все, що потрібно. Фільм, який ми сьогодні побачили, мені сподобався. Я люблю, коли жарти дійсно смішні, а щільність гумору в цій картині приємно вразила. Видно, що сценаристи та творці добряче кайфонули, працюючи над стрічкою.

– Були у вашому творчому житті ролі, від яких відмовлялися?

– Звісно. Наприклад, через низьку якість сценарію або не відгукнувся персонаж. Проте я ніколи не шкодував про це, бо, коли бачив результат, розумів, що вчинив правильно. Але бувало і навпаки – кілька проєктів, де я бачив себе в якійсь ролі, прикидав, як би я це міг зіграти, не склалися з різних причин. Але це не робота всього життя, як, скажімо, сталося з Віллом Смітом, якому пропонували зіграти Нео в культовій "Матриці", і через багато років він щиро зізнався, що шкодує, що не попрацював у цій картині. Або Метт Деймон, що відмовився від головної ролі в "Аватарі", теж потім розповідав, що жалкує про це. Мовляв, ніколи вже не зніметься у фільмі, який заробив один мільярд доларів (сміється).

Якось тато, подивившись одну з картин за моєї участі, порадив більше в такому не грати. Це був проєкт на кшталт "Реальної містики", де реконструювалися якісь побутові злочини. Тато ходив до церкви і сказав, що йому ці історії не подобаються і він би не хотів, щоб його син брав участь у такому.

– Коли не стало через хворобу вашого тата, ви, як розповідали в одному з інтерв'ю, вже через кілька днів після поховання мали вийти на знімальний майданчик. Чому нікому не сказали про втрату?

– Ну така в мене натура інтровертна. Потрібен був час, щоб прийняти цю реальність. А якісь слова жалісливі – вони б мене тільки ще більше пригнічували. Коли я відчув, що даю собі раду, то вже ділився з найближчим оточенням своїм болем.

– В травні 2022 року ви одружилися з акторкою Світланою Гордієнко, а в липні цього року стало відомо, що ви вже не подружня пара. В чому причина?

– Я скажу одним реченнням, і більше ми не будемо про це говорити, добре? Просто не та людина зустрілся на моєму шляху. Гниле яблуко. Ось і вся причина. Стосунків ми наразі не підтримуємо ніяких – це для мене не має сенсу.

– Це не перший ваш шлюб. Був ще один, ймовірно, студентське кохання?

– Так, ще був студентський шлюб.

– А зараз ваше серце вільне чи ви в стосунках?

– Вільне.

– Перед тим, як відповісти, ви витримали паузу.

– Ні, не через те. Я просто намагався, поки ви запитували, швидко з'їсти цукерку.

– Слухайте, ви маєте такий шикарний вигляд і постійно лупите солодке! В чому секрет?

– Це роки тренувань (сміється). Щоденно-щоденно.

– Хочу ще запитати про таке: на ваш погляд, артистам місце на війні?

– А я не можу сказати, що актори та представники інших професій зі світу кіновиробництва якось осторонь залишилися від того, що відбувається в країні. Великий відсоток – у війську. Культура є надважливим чинником для збереження нації. Тому потрібно давати змогу і театрам, і іншим культурним установам функціонувати належним чином. Але разом із тим – творчим людям місце на фронті, так само, як і будівельникам, водіям, бізнесменам. У нас у роті було троє акторів з львівського Театру Заньковецької. Були люди зі списку Forbes. У кожного різний дохід, різні життєві принципи та досвід. Але ми всі працювали на одне – захист наших родин.

– Ви підтримуєте з ними зв'язки? Яка доля цих людей?

– Хтось залишився в бригаді, хтось перевівся, когось – списали з віком. Ми підтримуємо зв'язок, вітаємо зі святами одне одного. Якраз двоє моїх близьких друзів спеціально приїхали до мене в Київ під час відпустки. Я їх запросив на прем'єрний показ, ми разом дивилися "Потяг у 31 грудня".

– А чи є хтось серед цих друзів, якого візьмете за кума, коли народиться той хлопчик, про якого мрієте?

– Є претендент на цю роботу (сміється). На весіллі мій побратим був свідком. Зараз каже: "Я ж із таким наміром погоджувався, що далі стану хрещеним, а ставка не зайшла. Ти тепер винен мені!"

– Минулого грудня ви отримали від Володимира Зеленського орден "За заслуги" ІІІ ступеня. Як ви взагалі ставитеся до нагород?

– Ну такі відзнаки даються за гідні вчинки. І, думаю, родини бійців пишаються їхньою мужністю. А для самого військового це нічого не змінює, по великому рахунку. Як жартують на війні, "пільг немає, є лише статус". Коли я отримав посвідчення учасника бойових дій, що підтверджує статус ветерана війни, зізнаюся, переповнювали двоякі відчуття. Моєму одному брату 26, іншому – 24. Ми всі ветерани. Ще кілька років тому уявити таке було просто неможливо. Навіть в фантазіях такий розвиток подій ми не вигадали б.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю зі співаком Мирославом Кувалдіним, що перебуває на війні – про дорослих синів, маму-росіянку та колег-зрадниць.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!