"Відчула на собі, як росіяни ставляться до українців". Олена Шоптенко – про життя у Відні, поради Зеленського та службу Дікусара у ЗСУ

Олена Шоптенко – відома хореографка, переможниця телепроєкту "Танці з зірками", двократна чемпіонка світу з бальних танців. А також українка, яка з початку повномасштабного вторгнення знайшла тимчасовий прихисток із сином у австрійському Відні.

Відео дня

В інтерв’ю OBOZ.UA одна з найвідоміших українських танцівниць поділилася подробицями свого життя під час війни, розповіла про реабілітацію після складної операції та зізналася, як пережила дуже непростий період у своєму житті.

– У своїх інтерв’ю ви розповідали, що ніколи не думали жити за кордоном, але так вимушено сталося, що на початку вторгнення виїхали з сином до Австрії. Розкажіть, до чого так і не звикли там?

– Скажу точно, що те, до чого мені треба було звикати довго, – це швидкість життя австрійців. Мені здавалося, що все тут проходить занадто повільно. Настільки, що просто неможливо. Навіть подумки розмірковувала: ну як так можна? А зараз, коли вже адаптувалася, думаю так: можна витрачати свій час, щоб роздратовуватися, а можна просто прийняти все як факт. І навчитися з цим жити. Ну, окей, ти будеш чекати посилку не день, а чотири. Але завдяки такому графіку більше плануватимеш заздалегідь. І таким чином ти поступово адаптуєшся до життя без прискорення.

Ми ж знаємо ментальну особливість українців: усе бігом, існування в режимі багатозадачності. А зараз я відчуваю, що моє життя стало спокійнішим. Завдяки плануванню, я маю більше часу для сина, а також – можливість озирнутися не тільки навколо, а й усередину себе. На якусь навіть базову, необхідну рефлексію просто ніколи не лишалося часу.

Я перестала непокоїтися через якісь незначні речі, тим паче, що зараз підкреслено подвійним червоним те, що насправді варте хвилювань. Раніше, варто сказати, планування давалося мені важко. Як усім нам, потрібно було все на вчора. І, чесно, все ще не розумію, як можна купувати, наприклад, квитки кудись за пів року. Я не впевнена, що буде через два місяці. І навіть при цьому так цікаво: коли домовляюся просто про зустріч із кимось, стараюся це зробити вже мінімум за два тижні. Знайомі так дивуються. Бо раніше це робилося за один-два дні. Ця така розміреність – це, звичайно, плюс, але, зізнаюся відверто, мені все ж таки хотілося б швидшого життя – це трошки не мій темп.

Ще з плюсів: мені дуже імпонує, як тут ставляться до дитячого розвитку. У Відні багато активностей для дітей – це взагалі дуже дружнє місто для сімей. Фестивалі, майстер-класи та всілякі інші заходи. Причому навколо чимало такого, що потрібно робити своїми руками, як у нас кажуть – ремесла. Ще на кожному такого роду заході відбуваються презентації служб – поліції, швидкої допомоги. Дітям розповідають, що і як працює. І так до цих служб немає остраху. Мені дуже подобається ця відкритість.

Однак, повертаючись до запитання, до чого я досі не звикла, – це люди, мені не близький тутешній менталітет. Насправді австрійці чудові. Я думаю, справа лише в тому, що вони – не українці. А ти ніде не вдома, крім своєї країни.

– Вашому сину Олексію шість років. Він пішов до школи? Як вибирали навчальний заклад?

– У принципі, умови тут такі, як і в нас: можеш вибирати зі шкіл, які закріплені за місцем проживання. Важливий плюс – освіта безкоштовна, вона гарного рівня. Й інакша, ніж наша. Наприклад, мені школа сина – зовсім не схожа на навчальний заклад, де я вчилася. Тут діти мають свободу самовираження, свободу вибору. Йдуть до школи не тому, що треба, а тому, що їм там цікаво. Саме приміщення – різнобарвне, не схоже на сірі будівлі мого дитинства.

Тут дитині прагнуть продовжити дитинство. Завдання вчителя – поступово навчити дітей вчитися, цікавитися, мислити. І ніяких надзавдань. Коли я пішла до свого першого класу, мама зразу ж віддала мене додатково на танці та на курси англійської мови. Завантажила по повній. Але я все ж таки шукаю золоту середину. І вважаю, що, наприклад, спорт дійсно потрібен – бо це виховання характеру та розуміння того, що без зусиль нічого не вийде. Англійська мова обов’язкова, і що раніше – то краще.

– Пів року тому через нещасний випадок ви отримали травму, пережили складну операцію в Австрії, довго проходили реабілітацію. Таке вперше у вашому житті?

– У мене були травми, але так, щоб з операцією, – такого не було. Те, що трапилося, стало для мене великим потрясінням. Бо мої ноги – це моя професія, а танець – моє життя. Але все йде по плану. Хоча мені насправді ні з чим порівнювати, бо не маю досвіду. Але те, що каже лікар, вселяє оптимізм. Динаміка добра. Щоправда, мені інколи здається, що все проходить якось повільно, але це, можливо, тому, що звикла ніколи до кінця не відновлюватися, а одразу бігти далі по життю.

До слова, колись "заробила" діастаз м’язів живота. Бо через три тижні після пологів погодилася працювати у новому проєкті. Тепер, звісно, я вже набагато обережніше поводжуся зі своїм тілом. Бо старша, мудріша, більш свідома. Не форсувала події, хоча дуже хотілося (усміхається). Але заспокоювала себе, що все має йти так, як іде. Мала відновитися настільки, щоб більше не повертатися до цього питання.

– З вашого досвіду, чи відрізняється українська та закордонна медицина?

– Я належу до тих людей, які кажуть, що за кордоном вона неочікувано гірша, ніж у нас. Наприклад, у тебе немає змоги мати додатковий контакт із лікарем. Мій син за цей час, що ми тут перебуваємо, багато хворів. Ми тут уже все пройшли, тому знаю, про що кажу. А з іншого боку, треба обов’язково брати до уваги факт, що ми часто порівнюємо нашу медицину, але приватну, з тутешньою соціальною. Розумієте? Ми теж усі часом не дуже задоволені нашими поліклініками – чергами, ставленням персоналу.

І от якщо порівнювати такі наші медзаклади й тутешні соціальної медицини, я б сказала, що це небо і земля. А приватна медицина на хорошому рівні – і у нас, і у них. Однак шукати тут треба не клініку, а хорошого медика. І мені пощастило: коли отримала травму, завдяки рекомендаціям, познайомилася з гарним лікарем. З ним немає дистанційності, як тут заведено, ми завжди на зв’язку, коли потрібно. Почуваюся в цьому сенсі у безпеці. Хоча з українським спеціалістом також на зв’язку.

– Як часто ви зараз буваєте в Україні та чи привозили додому сина?

– Олексій в Україні з початку великої війни ще не був. Разом із сином ми приїдемо, як тільки дитині буде безпечно, бо я поїхала з України виключно заради нього. Сама я буваю вдома десь кожні два-три місяці. Через травму, звісно, деякий час не була вдома – дуже скучила. І ось нарешті нещодавно побувала у Києві, Львові та ще й потрапила у Карпати. Це була дуже тепла та плідна поїздка. А найголовніше те, що мені вдалося нарешті зрушити з місця свої плани щодо танцювальної терапії, яку зараз сумлінно вивчаю. Не хочу поки багато говорити, але нами зацікавилася одна міжнародна організація, і наразі готуємо пілотний проєкт для допомоги українцям.

Ще я провела майстер-класи у Львові: у прихистку "Твоя Опора", який займається переселенцями, які змушені покинути домівки через війну, та в центрі протезування й реабілітації Superhumans Centre. Я впевнена, що танець і рух лікують. І я радію, що можу бути в цьому корисною. Також у мене ще один культурний проєкт очікується, яким неймовірно горю. Якщо все вийде – це буде справжній тріумф!

– А залишитися надовго за кордоном – не виникали часом такі думки?

– Знаєте, я й так живу зараз на дві країни. Хоча довгий час навмисне нічого не запускала в Австрії, щоб не давати собі шанс починати свою справу в Європі. Я не розуміла: навіщо це мені? Але сталося, як сталося: ми продовжуємо бути тут, тому не можна сидіти склавши руки. Живу фізично у Відні, душею – в Києві, роблю все можливе для того, щоб українська культура і мистецтво лунали на весь світ. Я розвиваюся, отримую тут досвід, який потім привезу в Україну. І думаю, що багато українців, які зараз перебувають не вдома, думають так само. А як буде далі, не знаю, ніхто не знає. Я вже втомилася про це думати. Тому роблю все, що можу зараз, допомагаю чим можу. І розривати зв'язок з Україною ніколи не буду. І не хочу.

– Як Олексій звикав до іншої країни?

– Спочатку було досить важко, як усім дітям, які приїхали. Інша мова, чуже середовище. Він не розуміє, його не розуміють. Ну і будемо казати так, як є: ми, мами, теж перебували в розгубленому стані, що, звісно, впливало на дітей. Наразі з погляду розвитку в Олексія відбувся дуже потужний стрибок. По-перше, мова: він заговорив німецькою. Однак ми всіляко зберігаємо українську. Олексій, ще не пішовши до школи, вмів читати українською, і я цим дуже пишаюся! Також хочу, щоб він почав вивчати англійську, бо не секрет, що мови – дуже важливі. Вони розвивають мозок і роблять життя значно простішим.

Я вивчала англійську з дитинства, вільно нею розмовляю. Навчалася і німецької – це мені дуже тут допомогло. Хочу, щоб так було і з сином, бо бачу, які плюси це принесло мені. Що стосується культури, то тут зараз сформувалося потужне українське ком'юніті. Ми ходимо на заняття в український центр розвитку. Багато читаємо українські книжки та казки, які привожу з Києва.

Місцева культура – інакша. Знаєте, в якісь моменти я навіть почала трохи хвилюватися. Думала: моя дитина зростатиме не на тому, на чому я в його віці. Зовсім інші мультики, казки. А потім прийшло розуміння: а чому це погано? Я ж виросла на "Ну, погоди!" та подібній кепській радянщині. А тут теж не наше, але воно цікаве – за суттю і своїм підходом. Наприклад, тут дуже популярний казковий персонаж – головний герой книги, яка перекладається українською "Я є я".

У цієї тваринки довгі вуха, продовгувате тіло й маленькі ніжки. І от він підходить до коней і запитує: "Дивіться, в мене довгий хвіст. Я з вами?". А йому кажуть: "Хвіст – так, але все інше – ні. Ти не наш". І так скрізь йому кажуть, що він ніби схожий, але не один з них. І от цей персонаж іде вулицею, роздумуючи: "Не схожий на котів, собак та інших тварин. То на кого я схожий?" І робить висновок: "На себе самого, бо я – є я". Розумієте, наскільки цей підхід у вихованні людини відрізняється від радянського?

На жаль, коли я росла, українська культура не була потужною. Я виховувалася в російськомовній родині, батьки – з Сибіру. Українську вивчала лише в школі. Але легко спілкувалася українською ще до того, як сталося повномасштабне вторгнення. А для того, щоб мати гарну вимову, спеціально займалася з викладачем.

– В одному з інтерв’ю ви розповідали, що дехто з вимушених переселенців непокоїться: коли повернеться додому, будуть засуджувати, що свого часу виїхали. Чому?

– Я сама стикалася з таким у коментарях. Писали не мені, але я бачила подібні звинувачення на сторінках інших. Про те, що люди, які поїхали за кордон, – зрадники. Я не розумію, чому хтось може думати, що українець за кордоном перестає бути українцем? Тут, в Австрії, вже всі зрозуміли, що ми – це освічена, працьовита нація. Українці починають відкривати свої справи, демонструвати світові наші продукти. Я також робила й робитиму надалі тут значущі культурні івенти, які спрямовані на вибудову розуміння Європою, наскільки різнобічно розвинена й талановита наша нація. Кожен з нас – українець, незалежно від того, де він перебуває.

– Вже у той час, коли ви перебували у вимушеній еміграції, у вас були домовленості про участь у "Танцях з зірками" в Німеччині. Чому не склалося?

– Ще раніше, до кастингу, мене покликали на фінал попереднього сезону телешоу як запрошену гостю. Я прийняла пропозицію, бо в той час, коли велика війна тільки почалася, шукала будь-яку можливість нагадати світу про нас. А пізніше мене запросили на кастинг нового сезону. Але я не поїхала на проби. Мені не було страшно – ні. Просто на той час я не була готова, передусім – морально. Розуміла, що у такий важкий час більше потрібна собі та своїй дитині. І знаєте, це перший раз у житті, коли не погодилася прийняти черговий виклик. Я просто розуміла, що це було б занадто. Такого роду проєкти вимагають повної самовіддачі, потрібно три-чотири місяці просто жити на зйомках. Ці місяці я не готова була забрати у сина.

– Шукаючи інформацію про вашу участь у перших українських "Танцях", яка принесла вам перемогу в парі з Володимиром Зеленським, із подивом дізналася, що ви мали танцювати з тележурналістом Анатолієм Борсюком – це правда?

– Так, мене хотіли поставити в пару з Анатолієм, а потім змінили думку. Чому так сталося, я не знаю. Коли прийшла на кастинг "Танців з зірками", мені було 17 років. Через вік до мене проявлялося трохи скептичне ставлення продюсерів. Не вірили в те, що така юна дівчина може навчити танцювати когось. Але, коли до мене на пробне заняття прийшов Володимир Зеленський, ми поспілкувалися, запитання знялися. Я завжди була націлена на результат, а тоді – особливо. Він мене слухав, ніякого спротиву не було. А це головне. І ще я завжди, протягом всього сезону, відчувала від нього велику вдячність.

І в мене було те саме до нього, бо насправді я дуже багато в нього навчилася. Дуже добре пам’ятаю, як він мені говорив, що насправді змусити людей плакати набагато складніше, ніж сміятися. З того часу завжди, коли готую постановки, роблю ставку на те, що драматичні зробити буде важче, ніж гумористичні. З часів "Танців" ми бачилися з паном Володимиром дуже давно. Я навіть не згадаю, коли саме.

– Ваш колишній чоловік, хореограф Дмитро Дікусар зараз захищає Україну на фронті. Чи підтримуєте з ним зв'язок?

– Так, я час від часу цікавлюся, як у нього справи. І він – також. Але не скажу, що часто спілкуємося. Більше дізнаюся навіть не від нього, а від його найближчого друга, який розмовляє з ним частіше. Дай Бог, щоб у Дмитра все було добре. Знаєте, я не здивована, що він пішов добровольцем на фронт. У нього завжди було загострене відчуття справедливості. Я думаю, що він зараз абсолютно на своєму місці.

– Як ставитеся до колеги Влада Ями, який на початку повномасштабного вторгнення виїхав до США?

– Ви знаєте, ми спілкувалися виключно в межах проєктів, в яких брали участь. А з приводу його від’їзду скажу таке: кожен робить свій вибір. Критикувати чи засуджувати – це не моє. Треба гідно жити своє життя – така моя позиція.

– Свого часу багато хто з ваших колег працював у Росії, вам пропонували там проєкти?

– Я працювала один сезон на російських "Танцях з зірками". Це було ще до 2014 року. І ненавиджу цей період, навіть згадувати боляче. В мене було одночасно два проєкти: один в Україні, другий – там. І між ними була просто разюча різниця. І з того часу я сказала собі, що більше ніколи не погоджуся на таке. Такої пихатості ніде більше в житті не бачила. Я тоді зрозуміла для себе на все життя, що мені не просто не подобається та країна, я не можу перебувати поряд із цими людьми. Не розумію, як людина зі здоровою психікою може там виживати? У мене про той період тільки найгірші спогади.

Я дуже добре відчула на собі, як ставляться деякі росіяни до українців... У мене була така огида до того, що там відбувалося. Пообіцяла собі: більше ніколи. В мене там не з’явилося ніяких друзів, але мені цього і не хотілося. Я все це постаралася забути, як страшний сон. Погодьтеся, ми самі вибираємо, де працювати, з ким спілкуватися. Я волію обирати зайнятість і оточення з точки зору цінностей. Мені потрібно, щоб ми дивилися в одному напрямі – з людиною чи проєктом.

– У Відні, де ви зараз мешкаєте, живе чимало росіян? Як вони поводяться?

– На моєму досвіді, досить спокійно. А ті, хто прожив тут багато років, помітила, що, спілкуючись, ніби просять вибачення. Коли до мене звертаються російською мовою, відповідаю – українською. Вони прекрасно розуміють.

Також читайте на OBOZ.UA, куди зникла і як живе найсексуальніша блондинка 90-х – співачка Астрая.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки.