"Сором на все життя". Фіма Константиновський – про колег, що нещодавно переїхали до РФ, зустріч із Путіним та блискавичне схуднення на 30 кг

Фіма Константиновський – актор та гуморист, раніше відомий як учасник "Ліги сміху". Зараз його знають як телеведучого романтичного шоу "Кохання на виживання", згодом – ігрової телепрограми "Поле", а нині артист став ведучим телепрограми Нового каналу "Вік на Вік".

Відео дня

В інтерв’ю OBOZ.UA Фіма Константиновський згадав московський період свого творчого життя, коли їздив до Росії грати в КВК, пояснивши, чому вважає нині це шоу пропагандистською машиною. А також розповів про своє буття під час війни та привідкрив сторінки з особистого життя.

– Фімо, на Новому каналі запустили нове шоу "Вік на Вік" – про різницю поколінь. У першому випуску знялися Педани – Олександр і його донька Лера, в інших, які вже готові до запуску, – не менш відомі українці. Скажіть, а хто з зіркових гостей вам найбільше сподобався?

– Мене приємно дивує наша молодь. Особливо ті, кого я не знав до шоу "Вік на Вік". Зазвичай перед стартом мені присилають перелік гостей, які братимуть участь у зйомках. Звісно, я готуюся, гуглю цікавинки про наших учасників, аби підготувати наперед якісь жарти. Але все одно за короткий час повноцінно скласти картинку про людину нереально. Зізнаюся, про деяких чую різні думки, які не підтверджуються, на щастя. У процесі роботи з’ясовується, що всі герої – абсолютно адекватні люди. Навіть ті, хто на екрані здається трохи пихатим чи нещирим, у житті – дуже класний. Усі грають за правилами, справді зацікавлені програмою, прагнуть перемогти й поводитися гідно. Вмикайте Новий канал щосереди о 20:00 та переконайтеся самі.

А зірок, які представляли старше покоління у "Вік на Вік", знаю майже всіх. Ми перетинаємося на заходах чи якихось приватних корпоративах, де я виступаю ведучим. Якщо говорити про найбільш показовий випуск, то назву той, де знялися Павло Зібров і Кенді Суперстар. Окрім того, що він стопроцентно запам’ятається глядачам, бо дуже емоційний, ще й дасть гарне розуміння, про що саме наш проєкт.

– Так сталося, що з початку повномасштабного вторгнення ви повернулися з Києва до рідного Дніпра й майже рік прожили там вдвох із татом. Розкажіть про цей час.

– Це був один із найкращих періодів мого життя, попри всі жахіття навколо. Насправді це дуже цікава історія. Життя з татом мені нагадувало спіноф якогось серіалу, коли минув час, а нам показують, як змінилися головні герої. Не всі, бо мама з братом, якому на початку повномасштабного вторгнення було 16 років, виїхали за кордон. І ми залишилися з батьком удвох.

Звісно, моментами було страшно, але так хоча б ми не були самі. Я навіть думав таке: раптом щось станеться погане, то вбʼє нас двох одразу. Не дуже позитивно звучить, але кожен українець мене зрозуміє – ми всі живемо нині в такий непростий час. Згадую, що тоді, на початку великої війни, я відкрив у собі абсолютно нові відчуття, коли зрозумів, що маю перейматися за батька. Наприклад, постійно будив його, коли оголошували повітряні тривоги. Бо без нагадувань він відмовлявся це робити. Він і перед 24 лютого (2022 року. – Ред.) казав, що нічого не станеться. Тому я вже не довіряв його інтуїції. Коли будив тата, він незмінно відповідав: "Та все буде добре! Не буди, сплю". Та я все одно піднімав його, і ми йшли разом до сховища.

Ще пригадую історію. Слід сказати, що мій тато доволі неемоційний чоловік, він не розкривається навіть близьким. Інколи мама жартує, що сумнівається, чи любить він її, хоча вона – найцінніша людина для нього в усьому світі. Просто він не звик демонструвати почуття. Так от, коли я вирішив повертатися в Дніпро, мені здавалося, що роблю дуже героїчний вчинок. Тоді справді ніхто не знав, як далеко зайдуть російські окупанти. Деякі наші військові казали, що немає жодних гарантій, що вони не прорвуться у Дніпро після Донецької області. Під’їжджаючи до нашого будинку, зателефонував і сказав татові: "Через 10 хвилин буду". Мені здавалося, що він неймовірно зрадіє, але почув у відповідь: "Купи колу". І все! Не було: "Синку, я такий радий, що ти будеш поруч". Цей момент мені дуже запамʼятався, бо думав, що роблю щось нереальне, йду на ризик заради батька (усміхається).

– Ви розповідали, що на початку великої війни вам переказували гроші відомі росіяни для потреб біженців. Зараз ви спілкуєтеся з кимось із них?

– Ні, не спілкуюся. Варто зазначити, що це був лише один росіянин. Ми познайомилися задовго до повномасштабної, не раз перетиналися на іграх у КВК. Але не буду розкривати його імʼя, аби не підставляти. На той момент мені дуже допомогли гроші, які він дав, бо я почав опікуватися дітьми-біженцями одного з дніпровських шелтерів. Він хотів допомогти фінансово (і треба сказати, що це була чимала сума – 10 тисяч доларів), а від цього було тупо відмовлятися. Усе до копійчини я витратив на шелтер. До речі, після 24 лютого 2022 року цей товариш виїхав із Росії, та з часом повернувся. Я розчарувався у цьому його вчинку і зрозумів, що більше з ним не контактуватиму. Тому ми припинили писати один одному.

– Свого часу ви їздили до Росії грати в КВК. Чи писали друзям, якщо вони там залишилися, на початку вторгнення? Може, пропонували комусь допомогу з виїздом?

– Такого точно нікому не пропонував. Є знайомі українці, теж коміки, які ось нещодавно переїхали в Росію. Не буду вдаватися в деталі – неприємно про це говорити. Писав деяким із них лише з одним питанням: "Як так?" Усе, більше нічого не додавав. Мені відповідали, але там не було жодних аргументів. Просто люди зробили вибір у бік сорому на все життя. Може, ще якихось грошей і в деяких випадках – слави. Однак Росія – це ж не країна. Там усе штучне. Жодне досягнення, особливо якщо ти родом з України, але досі працюєш там, не можна вважати успіхом. Бо головне, що ти упустив: залишаєшся в недокраїні. Були в мене знайомі, які запевняли, що виїдуть згодом, проте виявилися базіками.

Взагалі я серйозно ставлюся до слова "друзі". Хоч грав у КВК досить довго, багатьох не міг так назвати. Були люди, з якими добре спілкувалися і кому писав особисто після початку вторгнення. Трапилася прикра історія, повʼязана з білоруською командою. Черговий випуск КВК вийшов за кілька днів після 24 лютого (2022 року – Ред.). Там пролунав жарт від учасників білоруської команди: "А де російська армія?" – "Вона на гастролях". Тоді не витримав і написав одному з коміків, не добираючи слів.

Чи сумую я зараз за КВК? Насправді це був класний період для саморозвитку. Це не означає, що мені був цікавий сам проєкт, ні. Головне те, як набираєшся скілів і що виносиш з ігор. Бо можна було просто прийти й пограти в команді, це ж груповий вид творчості. Але, наприклад, у нас був Ігор Ласточкін (який, до речі, нещодавно мобілізувався й пішов до війська, за що йому величезний респект). З одного боку, ти можеш нічого не робити, бо знаєш, що він вийде на сцену й розірве зал жартами. А з іншого, якщо хочеш рухатися далі, то треба працювати над собою.

Був час, коли я думав, що ніколи не зможу написати гідний жарт. Та коли, наприклад, зі 100 номерів десь прозвучав мій один, дуже пишався! Думав: "Овва! Мій жарт зайшов. Я майже як тато. Таки трошки батько!" (батько Константиновського теж свого часу грав, також він автор неофіційного гімну КВК "Вітер змін". – Ред.). Тож КВК насамперед про те, як розвиваєшся ти. Не можу сказати, що ця гра крута, бо те, що відбувалося там останнім часом, – повний сором. Я маю на увазі не самі випуски – я їх не дивився, але бачив склад людей, які сидять у журі. І розумів, що КВК перетворилося на політичну пропаганду.

– В одному з інтерв’ю ви розповідали, що виступали на одному з випусків КВК, у залі якого був присутній Путін.

– Я бачив його ще в 2013 році. Можете вірити або ж ні, але тоді відчував себе абсолютно чужим у Росії. Ми приїжджали туди лише для того, щоб пограти в КВК. І якби ігри знімали в іншому місті, а не Москві, не шкодували би про це. В мене ніколи навіть думки не було залишитися там працювати надовго. Це країна з жахливими людьми. Хоч зараз ми бачимо їх справжніми, але мені вони і тоді були такими. Якось злісно й негативно ставилися навіть одне до одного. Що тоді казати про їхнє ставлення до нас? Зізнаюся, з часом я почав вигадувати на тему: "Чи міг би я вбити Путіна?" Та хто його знає. Може, і міг би. Але це фантазії.

– У своїх інтерв’ю ви розповідаєте, що виросли в місті, яке було на той час русифікованим. Тим часом у вас чудова українська. Яким був шлях до неї?

– Це все завдяки тому, що в мене була класна репетиторка Мирослава Кім. Ще перед одним із сезонів "Кохання на виживання", який став другим для мене в ролі ведучого, я навчався правильно і красиво спілкуватися українською. Мирослава дала мені класну базу. Не якусь літературну українську, а саме розмовну. А ще їй вдалося знайти підхід до мене, бо я важкий учень у плані дисципліни. Її в мене просто немає (усміхається). Найкраща методика – брати мене на слабо. У мене так було і з англійською. Усі навколо торочили, що я не вивчу. А я взяв і зробив це! А українську я любив завжди. Але через те, що розмовляв з дитинства російською, був упевнений, що в мене не вийде жартувати нею так само швидко, спонтанно. Виявилося, що вся справа в практиці.

– Певна річ, що ви стежите за колегами в гумористичному жанрі. І вам відомі скандали, що вибухали через інколи недоречні жарти. Ви не боїтеся в якийсь момент потрапити під шквал критики як гуморист? Як перевіряєте свої жарти?

– Я не маю спеціального майданчика, де міг би перевіряти жарти. Завжди видаю їх прямо на зйомці, але в мене не так багато імпровізаційних шоу, в яких немає монтажу. Тому існує лише маленька ймовірність того, що таки потраплю в скандал. Принаймні в це хочеться вірити (усміхається). Так, жарти часом бувають недоречними – це специфіка жанру. Але я ніколи не жартую, аби свідомо когось образити. Ось як у "Вік на Вік", де мені дали повну свободу як у веденні, так і в правилах. Там я тролив зірок, але дуже по-доброму, ніхто не ображався.

– Ще одна сторінка вашого творчого життя – проєкт "Ліга сміху". Одним із суддів у цій програмі був гуморист Антон Лірник, який, як відомо, з часом виїхав до РФ, будував там кар’єру, однак з початком вторгнення емігрував у Туреччину, зараз живе в Іспанії. Як вам здається, він залишив Росію, тому що вболіває за Україну, чи розумів, що там роботи для нього не буде?

– Відверто кажучи, мені байдуже, що відбувається з Антоном Лірником. Хоч до великої війни я часто перетинався з ним і в нас були спільні проєкти. Однак за ці три роки жодного разу не думав про нього. Що він за чоловік? Я вважаю, що це людина, яка намагалася всидіти на двох стільцях. У нього немає конкретної позиції. Та й творчого польоту. Мені завжди здавалося, що його головна мета в творчості – це гроші. Він хотів заробляти – це єдине, що його хвилювало, на мій погляд. Звісно, гроші в творчості відіграють неабияку роль. Та коли вони стають основним стимулом, то з цього нічого гарного не вийде.

– Ваш хороший товариш – гуморист Віктор Розовий. Після тяжкого поранення на фронті він небагато повідомляє про себе в соцмережах. Як проходить його реабілітація?

– Коли Вітя отримав поранення і проходив лікування в Києві, ми бачилися з ним часто. Я приїжджав, спілкувався з ним і підіймав настрій. Гостював у нього, коли це було необхідно. Зараз йому легше, тому він не має частої потреби бачитися. Тому зустрічаємося вже не так часто. Чесно кажучи, ми з Вітею ніколи не були близькими друзями, радше колегами по гумору. Якщо десь побачимось у проєктах, то поспілкуємось і пожартуємо, звісно. З приводу його стану здоров’я, якщо Вітя матиме бажання, то сам дасть інтервʼю і все розповість.

– За допомогою свого Telegram-каналу "Збір закритий" ви збираєте чималі кошти для ЗСУ. Часом з допомогою дуже цікавих "плюшок". Наприклад, провести цілий день із вами в Києві обійдеться потенційному благодійнику в 40 тисяч гривень. Цікаво, хтось викупив цей лот? Які були ще незвичайні?

– Дивіться, є два різні проєкти: сайт Donate Menu, який створив мій найкращий друг Даня Білий, і Telegram-канал "Збір закритий", що заснував і веду я. Даня разом зі своїм товаришем Костею розробив донатне меню, де можна придбати різні послуги в популярних українців і цим задонатити війську – саме про це ви запитуєте. Зі мною там є на вибір: провести сніданок, поспілкуватися 30 хвилин у Zoom, поспівати в караоке.

А в "Збір закритий" ми з підписниками щодня збираємо і закриваємо збори. Присягаюся, не згадаю, чим ще таким у житті займався так довго та регулярно. Якщо порахувати, то за весь час, відколи заснував Telegram-канал, ми зібрали вже більше 12 мільйонів гривень. У мене є мета дня, яку щодня оголошую на каналі. І всі кидають, хто скільки може. Ми закрили безліч зборів! Однак не секрет, що люди дуже втомилися. Раніше на каналі було 600 підписників, завдяки яким міг зібрати 30 тисяч гривень за день. А зараз на каналі майже дві тисячі, які донатять 15 тисяч гривень за день. Та й то, якщо я замучу всіх повідомленнями й нагадуваннями.

Наша цільова аудиторія – це збори, куди не вистачає зовсім небагато. Людям хочеться допомогти тоді, коли вони бачать фінішну пряму. Я називаю їх "донатними збоченцями" (усміхається). Адже буває так, що вони не відгукуються до останнього та роблять фінальний донат, коли в мене вже не вистачає нервів (сміється).

– Дозвольте трохи розпитати вас про особисте. У березні минулого року стало відомо, що ви розлучилися зі своєю дружиною Владою. З теперішньою обраницею Лізою познайомилися в Tinder. Розкажіть про цей досвід: у вас були якісь застереження? Що порадите людям, які зараз перебувають у пошуках своєї половинки?

– Чесно, я боявся реєструватися в Tinder! Після розриву з колишньою друзі вмовляли мене встановити його, аби бути відкритим до стосунків. Але незважаючи на публічну професію, я не дуже впевнений у собі. Підійти познайомитися в барі чи на вулиці – це точно не про мене. Буду поводитись як малолітка якийсь: стояти та добирати слова. Сказати незнайомій дівчині: "Що ти, сама тут гуляєш?" Ніколи! (усміхається).

У переписці я розказував Лізі, що знімаюся в "Лізі сміху". І коли зрозумів, що вона взагалі не в темі, мене це так підкупило! Коли знайомишся з людиною, яка про тебе майже нічого не знає, ви обидва починаєте, виходить, з чистого аркуша. А з порад – усе просто: не кваптеся, не створюйте ілюзій на перших побаченнях, будьте самі собою. У мене такий принцип по життю, до речі. І на зйомках мені завжди кажуть: "Будь самим собою". Це справді працює.

– Ще одна цікава історія про вас: у юності вам вдалося схуднути за чотири місяці майже на 30 кілограмів. Як це відбувалося? І які у вас зараз секрети підтримання гарної фізичної форми?

– Мушу попередити: мій спосіб точно не є прикладом для тих, хто хоче скинути вагу. В 19 років я важив понад 100 кілограмів. Вирішив позбутися зайвих. Я дуже азартний, тому в мене б не вистачило терпіння худнути на три кілограми щомісяця. Тому проводив кілька днів без їжі, потім їв невеличкими порціями і повторював процедуру. Це зараз я розумію, що робив неправильно, але такою була моя історія.

Зараз у мене немає секретів схуднення. Обожнюю їсти! Але намагаюся худнути та приводити себе в форму перед зйомками, аби впевненіше почуватися в кадрі. Також на знімальні дні прошу залишати в гримерці різні корисності: овочі, батончики, енергетики без цукру. А потім шкодую про це. Бо щоразу озираюся на зйомках, а їсти нічого! (сміється).

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з акторкою Наталкою Денисенко – про листування з чоловіком у ЗСУ, хейт у соцмережах та хитрі пропозиції росіян.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!