"Більше не відчуваю агресії, мені байдуже". Наталка Денисенко – про переписку з чоловіком у ЗСУ, хейт у соцмережах та хитрі пропозиції росіян

Наталка Денисенко – популярна українська артистка кіно та театру, акторка дубляжу, дикторка та телеведуча. Дружина не менш відомого актора Андрія Федінчика, який з початку повномасштабного вторгнення перебуває у лавах ЗСУ. Подружжя має сина Андрія.

Відео дня

В інтерв’ю OBOZ.UA Наталка Денисенко розповіла, як війна змінила її світогляд і змусила переосмислити все життя; визнала, що усвідомила справжню цінність української мови й культури лише після вторгнення, і щиро зізналася, як часом реагує на хейт у соцмережах. А також розповіла про свою нову кінороботу – з 31 березня на Новому каналі стартує шостий сезон "Будиночок на щастя", де Наталка Денисенко зіграла одну з ролей.

– Наталко, відомий факт, що в серіалі "Будиночок на щастя" головна роль, яку пізніше зіграла Галина Безрук, була вашою, однак ви не змогли зіграти. Шкодували про це?

– Насправді були моменти, коли я шкодувала. Спочатку режисер та автор ідеї цієї картини Сергій Атрощенко справді бачив мене в цій ролі. Ба більше, у проєкті працювала чудова команда акторів, сама роль – цікава, та й співпраця з Сергієм – це завжди прекрасний досвід. Тому, звісно, я відчувала певне розчарування. Однак загалом не шкодую, адже причина моєї відмови особиста – я була вагітна. Зйомки мали розпочатися саме в той період, і їх не можна було відкласти, бо події в серіалі, як відомо, відбуваються в сільській місцевості, що вимагало відповідних погодних умов. У той час я була цілковито занурена в очікування дитини, і це стало для мене пріоритетом.

Тепер у мене є чудовий син Андрійко, і я точно знаю, що сім'я для мене важливіша за будь-яку роль. Зрештою, все склалося так, як і мало бути. І навіть у серіалі я все-таки з’явилася: Сергій сказав, що створив цю роль спеціально для мене, назвав героїню Наталкою й зазначив, що це я в паралельному всесвіті.

– Розкажіть про свою роль. Яка Наталка буде тут?

– У п’ятому сезоні Наталка була яскравою, експресивною, незвичайною і дуже смішною – справжньою жінкою-вогнем. У шостому сезоні її характер залишиться таким же вибуховим, хоча в деяких моментах ще більш виразним. Зокрема, буде сцена, де Наталка з’явиться в самій лише білизні. Я обожнюю такі зйомки – у білизні, купальниках чи навіть оголеною. Це дає мені змогу почуватися вільно й комфортно, адже я люблю своє тіло й пишаюся ним. Моя природна форма – це справжній подарунок, і я вдячна своєму тілу за те, що воно дозволяє мені працювати так, як хочу. Тож у новому сезоні Наталка залишиться яскравою, експресивною та знову здивує глядачів своєю сміливістю.

– Зважаючи на пресрелізи, нині у вас чимало зйомок та ролей в антрепризних виставах. Хто допомагає з сином?

– Так, у мене справді багато роботи, і з сином мені допомагає мама – просто унікальна жінка. Вона не лише бабуся для Андрійка, а й моя особиста няня, помічниця та найбільша підтримка. Коли повертаюся з гастролей зовсім знесилена, вона вже приготувала сніданок, випрала речі, зробила все, про що я навіть не встигла подумати. Моя мама – свята жінка, безмежно вдячна Богу за те, що саме вона моя мама. Вона завжди була поруч: підтримувала мене в школі, під час вступу в університет і пізніше, коли вже я стала мамою. Коли народився Андрійко, вона сама приїхала і сказала: "Буду тобі допомагати, бо розумію, як це непросто". Спочатку я відмовлялася, намагаючись впоратися сама, але зараз дуже радію, що вона поруч. Ніхто не допоможе мені так, як мама.

– Чи правда, що вже під час війни ви отримали пропозицію знятися від російського режисера?

– Щодо пропозицій під час війни – так, були запити від російських режисерів, причому надходили вони англійською мовою – такий хитрий, прихований хід. Але я просто проігнорувала їх, тому тут навіть нічого коментувати.

– Ваші тато й мама мешкають у Чернігові. Якими були їхні перші місяці повномасштабного вторгнення?

– Мої батьки пережили неймовірний стрес. Вони жили в центрі, і все, що летіло по місту, рухалося просто біля їхнього будинку. Змушені були ховатися в підвалах. У той час мама захворіла, але ліків не було, адже в місто нічого не завозили. Їм дивом вдалося виїхати – і зробили це буквально перед тим, як росіяни підірвали автомобільний міст через Десну, який сполучав місто з Києвом. Саме ним рухалися евакуаційні рейси. Я неймовірно вдячна долі, що батьки встигли прорватися. Вони стояли в черзі близько 4-5 годин, аби залишити місто. Це був колосальний стрес і для них, і для мене.

Я щаслива, що все минулося, але, на жаль, наслідки пережитого досі даються взнаки. Мої батьки досі відчувають сильний стрес через обстріли. Вибухи були дуже близько, і вони чули їх безперервно протягом тривалого часу. Під страшними обстрілами вони перебували майже тиждень – це залишило глибокий слід у їхніх спогадах.

– Як вони живуть зараз? Чи буває ваш тато в рідному селі, яке розташоване просто на кордоні з Росією?

– Зараз моя мама мешкає більшу частину часу зі мною, і я часто жартую, що в мене "підживає". Водночас вона регулярно їздить до Чернігова. Тато там. І так, він продовжує відвідувати своє село, яке розташоване неподалік Чернігова, на кордоні з Росією та Білоруссю. Попри постійні обстріли, він не може залишити свою домівку. Там у нього пасіка, бджоли – це невід'ємна частина його життя, і він просто не уявляє себе без цього всього. Знаєте, тато завжди мені каже, що все буде добре. І я вірю в це. Маю відчуття, що так і буде.

– В одному зі своїх інтерв’ю ви зізналися: "До вторгнення я не думала, що така патріотка". Чому так сказали?

– Напевно, тому, що до війни я сприймала Україну як щось само собою зрозуміле. У нас є своя мова, прапор, культура – і це все було просто частиною життя. Я, як і багато хто, не цінувала того, що маю. Я спілкувалася російською, і хоча українська завжди здавалася мені дуже близькою, не сприймала її як справжню цінність. Вишиванки, наша культура, пісні – так, це було гарно, але не по-справжньому важливо для мене. А потім все дуже змінилося. Коли у тебе щось намагаються відібрати, тоді усвідомлюєш, наскільки це важливо. І тепер, після всього пережитого, я розумію, наскільки це неоціненно. Навіть вдячна цій жахливій війні за те, що вона відкрила мені очі на справжню вартість нашої культури, мови і самого життя.

– Чи мали ви друзів-акторів у РФ? Писали їм?

– Так, на початку я справді писала деяким колегам досить емоційні повідомлення – з агресією, розпачем, намагаючись щось донести. Але з часом зрозуміла, що це шлях у нікуди. Зараз мені байдуже на тих людей – я просто викреслила їх зі свого життя і більше про них не думаю.

– Як війна змінила вашого чоловіка? Як часто вам вдається бачитися?

– Я відчуваю до нього тотальну повагу. Він завжди був сильною людиною, але війна відкрила в ньому ще більше витримки, мужності та мудрості. Захоплююся тим, як він тримається, як знаходить у собі сили бути опорою для інших навіть у найважчі моменти. Ми не так часто бачимося, як хотілося б, але я ціную кожну зустріч.

– Чи з’явилися у вашій родині якісь нові сімейні ритуали?

– Так, безперечно. Під час війни особливо починаєш цінувати прості моменти, які раніше здавалися буденними. Ми не телефонуємо одне одному – мій чоловік ніколи не любив довгих розмов по телефону. Зазвичай це аудіоповідомлення або відео. Наприклад, я записую щось про нашого сина Андрійка – як у нього справи, що його цікавить, які в нього нові відкриття. У відповідь чоловік теж надсилає відео або голосове повідомлення. У цих коротких зверненнях немає зайвих слів, але є головне – турбота, тепло й відчуття, що ми все одно поруч, навіть на відстані.

– Нещодавно ваш чоловік відсвяткував день народження. Як минуло свято?

– Я не ділилася тим, як ми відсвяткували день народження, бо поважаю його бажання зберігати приватність. Це був звичайний сімейний вечір з моїми батьками – без гучного застілля чи якихось інших моментів, про які варто було б розповідати. У соцмережах я привітала його ніжним дописом.

– Правда, що ви йому сказали, мовляв, якщо не відповість на ваше повідомлення зі служби хоча б один раз, то поїдете його шукати? Ви справді так зробите?

– Я впевнена, що кожна жінка, у якої чоловік на фронті, мене зрозуміє. Коли раптово зникає зв’язок, всередині щось ніби стискається – це відчуття тривоги, яке неможливо ні приглушити, ні переключитися на щось інше. У такі моменти розум відступає на другий план, і ти готова зробити все, аби дізнатися, що з твоєю рідною людиною все гаразд. Для мене як жінки це природна реакція, коли хвилююся.

– Наталко, не секрет, що під час війни через емоційну виснаженість ми всі стали дуже вразливими. Тим часом соцмережі заполонили хейтерські коментарі, непрохані поради, "жовті" заголовки, що теж є певним чином результатом неймовірного знесилення. Як ви ставитеся до такого роду критики?

– Я розумію, чому на мене часто спрямовують хейт, особливо коли ділюся своїм життям – показую себе, свою фігуру, роботу, моменти радості. Я спокійно до цього ставлюся, тому що знаю: за цією агресією приховується величезний біль. Вся ця ненависть народжується з внутрішнього сум’яття, коли людина не розуміє, чому їй доводиться так страждати. Я сама через це проходила – через критичні думки, злість і навіть ненависть. Колись я могла різко висловлюватись або писати неприємні речі російським колегам на початку вторгнення – ми про це згадували в розмові. Але згодом зрозуміла, що це лише верхівка айсберга мого болю, за яким ховається значно глибший. І щоб жити в гармонії зі світом, насамперед потрібно знайти мир у власному серці. Якщо в ньому панують добро, щастя, радість за інших і любов, тоді цей внутрішній спокій поширюється й на оточення. Розумію, що це нелегко, бо багато людей ще живуть із почуттям злості й ненависті. Я сама була в такому стані, але тепер можу сказати, що ці емоції мене вже не стосуються.

Щодо хейту в соцмережах, я ставлюся до цього спокійно. Мені пригадується експеримент американських науковців: вони помістили собак у клітку, били їх струмом, і з часом ці собаки почали нападати один на одного, не розуміючи, звідки йде біль. Це чудово ілюструє, чому люди часом зриваються на інших: вони не бачать справжньої причини свого болю.

– Кілька місяців тому ви придбали нове авто, про що розповіли в соцмережах, викликавши, окрім схвальних відгуків, засуджуючі, мовляв нині не час для такого контенту. Зокрема, Лора Созаєва, ексдружина співака Віктора Павліка, назвала цей допис "поганим смаком і моветоном".

– Чесно кажучи, я навіть не знала про це. Але, знаєте, як каже одна з моїх продюсерок: "Наталко, якщо тебе обговорюють – це привід для вдячності, бо на енергетичному рівні це очищення". Я справді щиро вдячна всім, хто витрачає свій час на обговорення мене – ви допомагаєте очистити мою карму.

Окрім того, хейту через машину було небагато. І я дуже вдячна за це своїм підписникам – усвідомленим, щирим людям. Це величезне щастя – мати таке оточення. Хейтери хай пишуть що завгодно, але я завжди можу зрештою просто заблокувати їх і не дозволити надалі псувати мені настрій. Моє правило – оточувати себе лише позитивом і світлими людьми.

Насправді я розумію, чому люди не завжди можуть радіти чужим успіхам. Відомий енерголог Олександр Палієнко пояснює це так: коли ми не реалізовуємо власний потенціал, то всередині накопичується роздратування, яке часто проявляється через заздрість і бажання критикувати. Але в цьому є й хороша новина! Якщо людина здатна відчувати заздрість – це означає, що в ній ще жива потреба радіти, мріяти, досягати власних цілей. Просто вона поки що не дозволяє собі це зробити. І замість того, щоб працювати над власним щастям, обирає обговорювати інших. Я ставлюся до таких ситуацій спокійно. Адже кожен сам обирає, на що витрачати свою енергію: на створення чогось світлого у власному житті чи на обговорення чужого.

– Нещодавно в широкий прокат вийшов фільм "Коли ти вийдеш заміж?", де ви зіграли головну роль. На прем’єрі картини ви зізналися, що деякі сцени зі своєю участю не узгоджували з чоловіком, зокрема появу в кадрі топлес. Як він відреагував на це, побачивши фільм?

– Мій чоловік відреагував із розумінням, адже сам є актором і добре знає специфіку кінозйомок. Він розуміє, що деякі рішення ухвалюються спонтанно просто на майданчику, тому я не мала нагоди попередньо обговорити це з ним. На прем’єрі сказала, що як жінка маю право самостійно вирішувати, як себе проявляти в соціумі. Ми живемо в сучасному світі, де кожна з нас має право на самовираження, і це абсолютно нормально. Я розумію, коли чоловік хоче захистити свою партнерку від зайвої уваги, і мені теж подобається це відчуття турботи та безпеки у стосунках. Але контролювати чи забороняти жінці виражати себе – це неприпустимо.

Якщо жінці хочеться публікувати красиві фото чи відео в білизні – це її вибір, і жоден чоловік не має права її обмежувати. Це не питання моралі, це право кожної людини. Якби ми жили в мусульманській країні або я сповідувала цю релігію, то, можливо, не могла б собі такого дозволити. Але в цьому випадку це моя позиція, і я вважаю, що маю право на вибір і самовираження.

Щодо сцени у фільмі – це була спонтанна ідея режисера. Олексій запропонував її під час зйомок, і я відразу погодилась, оскільки ця сцена мала глибокий художній сенс. У кадрі ми не просто показали оголення – це був елемент мистецтва. Над ліжком героїні висіла "Дрезденська Венера", і ця деталь була важливою для сюжету, адже моя героїня Ксенія добре розуміється на мистецтві, це її професія. Олексій запропонував саме такий візуальний хід, і це виглядало дуже естетично, тому я погодилася.

– Наталко, ще кілька років тому ви розмовляли в родині російською. Як зараз спілкуєтеся?

– Насправді я люблю спілкуватися суржиком. Іноді в моїй мові з'являються навіть білорусизми – так часто говорила моя бабуся, а також російські та українські слова. Проте в побуті, з друзями та з сином спілкуюся лише українською. Від початку повномасштабного вторгнення я свідомо вирішила перейти на українську в усіх сферах життя й дотримуюсь цього принципу.

З українцями, які спілкуються російською, я принципово не переходжу на російську, бо всі добре розуміємо українську. Вважаю, що всім варто переходити на українську мову, бо вона справді красива та цінна. Розумію, що для декого це може бути складно, але важливо, щоб мотивом було не лише те, що російська – це мова ворога. Хочу, щоб люди переходили на українську, тому що це наше справжнє багатство, яке варто плекати та нести з гордістю.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з режисером "Довбуша" Олесем Саніним – про сценарії України у війні, особисті втрати на фронті та колег, що підігрують росіянам.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!