"Для мене це Батьківщина на продаж". Олесь Санін – про сценарії України у війні, особисті втрати на фронті та колег, що підігрують росіянам

Кінорежисер Олесь Санін – автор дуже успішних картин "Мамай" та "Поводир". А також гучної масштабної історичної драми "Довбуш", яка мала вийти на широкі екрани ще в 2021 році, однак через пандемію та повномасштабне російське вторгнення з’явилася в прокаті значно пізніше, що, на думку кінознавців, лише надало їй актуальних інтонацій.

Відео дня

В інтерв’ю ОBOZ.UA Олесь Санін розповів, як готувався до великої війни, чим жив три важкі останні роки та що робитиме після перемоги. Режисер зізнався, як переживає особисту втрату своєї родини на фронті, та пояснив, чому ніколи не пробачить агресивним сусідам, які переступили все людське.

– Наша розмова відбувається 24 лютого – в одну з найважчих дат в історії України. Як ви згадуєте цей день три роки тому?

– Я зустрів повномасштабне вторгнення в Івано-Франківську. Поїхав туди записувати голоси музикантів для фільму "Довбуш". На той час я вже закінчив повністю монтаж картини і починав роботу з постпродакшном і звуком. Коли виїжджав з дому буквально на кілька днів, повідомив рідним, щоб були готові. У дітей були зібрані тривожні валізки, я залив усі каністри, що мав, бензином. Готувався до вторгнення, бо мені постійно телефонували друзі, була інформація про 25 лютого, потім – про 24. У ніч на 24 лютого не спав зовсім. О третій годині почали приходити перші повідомлення про вторгнення. Зібрав речі. У Франківську тим часом злетіли літаки. Я знав цей специфічний звук з дитинства – виріс біля військового аеродрому в Луцьку. Тим часом з'явилося звернення Путіна. Впала перша ракета десь поруч, прилетіло на аеродром.

Спустився на рецепшн готелю, віддав ключі і помчав на вокзал. На вулицях все було забите людьми, транспортом. Поки біг, купив собі у застосунку квиток на Київ, поїзд мав вирушати, по-моєму, хвилин за сорок. Вдалося викупити лише місце на верхній полиці, однак, на мій подив, вагон виявився практично порожнім. У купе, куди зайшов, стояли чиїсь лижі, сноуборд – пасажирів не було. Фактично нас їхало у вагоні четверо чи п’ятеро разом із провідницею. Всі залишали Київ, у столицю майже ніхто не їхав.

Я повернувся додому, ми всі, родичі, зібралися в одному домі. Далі почалися зустрічі з друзями, ТЦК – як у всіх. Моя родина мешкає в передмісті. За днів п’ять поруч з нашим житлом розташувалася зенітна артустановка, командир сказав, що якщо є хтось в будинку, треба виїжджати, бо можемо стати мішенню. Я вивіз сім’ю до мами в Луцьк. А потім якийсь час їздив туди-сюди, перевозив людей на захід. Бував в Івано-Франківську, мій товариш Ростислав Держапільський (керівник Івано-Франківського академічного обласного музично-драматичного театру імені Івана Франка. – Ред.) перетворив свій заклад фактично на базу Червоного Хреста.

Коли відійшли ворожі війська від Києва, додому повернулася допомагати старша дочка. Дружина з молодшими (в Олеся Саніна – четверо дітей. – Ред.) ще якийсь час перебували в Луцьку. Пізніше зателефонував товариш із Польщі. Сказав, що в нього є вільний будинок. Вони поїхали на якийсь час туди. Згодом всі повернулися, наразі родина разом.

– В одному інтерв'ю ви розповідали, що готувалися до вторгнення, дослухалися не лише до інформації ззовні, а й відчували на якому підсвідомому рівні дату початку війни.

– Так, я дуже чутливий, але тут немає нічого дивного, бо це ознаки будь-якої людини, яка займається творчістю. Ти відчуваєш, що відбувається навколо людей, зчитуєш їхні почуття. Страхи, якісь дивні передбачення, розмови – це все на тебе впливає. А далі збирається, опрацьовується. І витворюється в музиці, текстах, кадрах, історіях. Це суто на професії, тому я не бачу нічого екстраординарного в цій чутливості.

У мене було складно зі сном. Спостерігалися навіть фантомні історії, якісь видіння на рівні запахів. Мій двоюрідний дідусь був єгерем, запах мертвої плоті мені відомий з дитинства, я з того часу не дуже люблю полювання. І от ці запахи напередодні вторгнення постійно мене переслідували. Було передчуття якогось страшного розриву. До речі, з теперішнім оцим Трампом – щось також відчувалося, треба сказати.

– А що ви скажете про це? Що відбувається?

– Нас тривалий час мучило відчуття величезної напруги: що ж буде далі? Війна не має кінця і краю. Ми просимо – нам не дають, кажуть триматися, а виходу немає. З'являються дуже важкі думки, на які відповіді немає. І завжди в такій ситуації починається сценарій, який ти намагаєшся зовсім не брати в голову, бо він є фатальним. Ти думаєш: ні, такого не може бути! Ми ж сподіваємося тільки на цей прапор, на цих людей, вони нас врятують. А відбувається зовсім навпаки. От те, що відбувається зараз, схоже на це. Але в мене немає відчуття фатальності. Я переконаний, що ми вистоїмо.

– На що зараз у цій надії опиратися?

– На нас самих, не впадати у слабкість. Зрозуміло, що наш оцей національний трішечки інфантилізм присутній все одно. Ми самі собі доказуємо на Майданах, виходимо, придумуємо мрію, в якій країні хочемо жити. А потім чекаємо, що хтось інший прийде, врятує, дасть майбутнє нашим дітям. А так не буває! Кожен бореться за себе в цьому світі сам. У контексті заяв Трампа мені згадується відомий єврейський вислів: "Дякую Господу, що взяв грошима". Це щодо ситуації з цими уявними, міфологічними копалинами. Але я думаю, що все там ще дуже сильно поміняється.

Так, як зараз поводиться Трамп, – це ж практично якийсь комедійний антигерой з мультика. Ну правда ж! Просто персонаж із якогось нереального життя. Але він скоро зі своїми друзями з Марсу повернеться до реальності зі світу ейфорії. Можливо, не до кінця, але зміни відбудуться. А для нас усе, що сталося, – це серйозний урок: ніхто не допоможе тобі, крім тебе самого. Я кіно ж про це ціле зняв. Історія про Довбуша – це розповідь зокрема і про те, що ніхто не прийде захищати твою землю, крім тебе. І коли ти робиш крок, виявляється, що поруч є люди, які підставляють плечі, і тільки так ти можеш досягнути того, що хочеш.

– А скільки разів ви особисто бачили фільм "Довбуш"?

– Багато, бо ніхто, крім тебе, не скаже, де погано, де добре. Зараз возимо картину військовим. Працюємо з Генштабом, з частинами, шпиталями. Часом компанією, з акторами, а буває, їду сам. У мене з собою маленький набір: ноутбук, проектор з хорошою якістю картинки та звуку. Приїжджаю, показую. Часто це відбувається у форматі фільм про фільм. Показую шматочки картини, відповідаю на запитання. Віджеєм таким собі став (усміхається).

Люди дивляться картину, а я на них – на їхнє сприйняття, емоції. І це, зізнаюся, дивним чином зараз стимулює мене працювати, робити щось далі. Я нарешті почав розуміти, відчувати публіку (сміється). Справді-справді! Бо раніше як було: ти варишся всередині знімальної групи. Це теж великий зріз суспільства, але все одно це люди одного цеху, контексту, спільної смакової платформи. А зараз я багато спілкуюся з бійцями – з дуже великих міст і маленьких райцентрів. На фронті ж люди з абсолютно різних частин України. З дуже виснаженою духовною, душевною системою, тому в них усе просто: подобається чи ні. Якісь підлещування – цього немає. Підтримують, значить, ти правий. Ні – треба шукати щось інакше.

– З актором Олексієм Гнатковським, який потужно прозвучав у цій картині (артист зіграв брата головного героя, народного месника Олекси Довбуша. – Ред.), ви друзі?

– Ми дуже близькі друзі. Олексій активно займається зборами для фронту, я, де можу, допомагаю. Збираємо гроші на все, що можна – дрони, турнікети, реби, зокрема і з допомогою фільму "Довбуш". Щось координую, десь виступаю. Був вже великий тур по Франції, планується Канада і США. Ну Канада буде точно, США – побачимо (усміхається). У мене, до речі, якось була онлайн-зустріч із показом фільму для американських військових. Мене це тоді так тішило. А зараз думаю: де ці всі люди? Що вони думають?

– А скажіть, було зрозуміло з Гнатковським на пробах, що він так розкриється у фільмі?

– Знаєте, таке ніколи до кінця не видно. Але в мене практично всі актори працювали або на межі можливостей, або далі за ними. Для Олексія це був дебют у кіно, він ніколи до цього не знімався. Напевно, дуже хотів зіграти старшого брата Олексу, я так думаю. А може, й ні. Я від нього просив, вимагав інших якостей, він ретельно готувався, переживав. Казав: "Олесю, я ніколи не знімався". "Я тебе візьму за руки, проведу по цьому лабіринту, не переживай", – відповідав я. Та навіть Стріла (актор Сергій Стрельников, який зіграв у картині Олексу Довбуша. – Ред.), який технічно має великий досвід, говорив у деяких сценах: "У мене такого ще не було". Це була велика робота для всіх нас. У мене навіть опришків грали топові українські актори. Із великим досвідом, знаннями, званнями – і всі працювали натхненно.

– Як з'явилися в картині футбольні зірки Артем Федецький та Артем Мілевський, а також співачка Катерина Павленко, які не мають ніякого стосунку до кіно?

– Катя з'явилася тому, що мені була потрібна її фантастична енергія для ролі відьми. З містикою, якоюсь потойбічною історією – у неї все це є. А футболісти – я їх добре знаю обох. І Мілю, і Федецького – особливо. У нас дружба, ми ще з дитинства зналися, обидва з Луцька. Коли почав знімати кіно, зателефонував – все зійшлося. Цікаво, що всіх, про кого ви запитали, фактично впізнати в фільмі неможливо. Казав: "Міля, я тебе буду знімати, але ти не будеш на себе схожий, зовсім інший". "О, клас", – відповідав.

– Прочитала в одному з ваших інтерв’ю, що ви довго вмовляли Стаса Боклана зіграти головну роль у картині "Поводир". Чому не погоджувався?

– Я знаю Стаса дуже давно, якось ми навіть у кіно знімалися разом. Він із того покоління дуже талановитих акторів, в яких усередині купа незіграних ролей, невикористаний величезний потенціал через оті прокляті 90-ті роки, коли нічого не знімалося. Хтось по базарах стояв, хтось валютою займався – будь-чим, але не творчістю.

Коли я йому запропонував попрацювати разом, чесно зізнався: "Я боюся, в мене страх". Але таки погодився. Інколи казав: "Почуваю себе студентом, який не знає, куди йти". Це було ще те випробування для нього. Йому ж здавалося, що він вже йде з гори, бо, дякувати Богу, на той час встиг зіграти чимало, а я його змусив знову перти на гору той камінь. Але сподіваюсь, що йому сподобалося (усміхається). Стас дуже дисциплінований, багато працював над роллю, ми весь час розмовляли. Коротше кажучи, дуже хороший актор і чудова людина.

Наразі ми спілкуємося. На початку вторгнення він присилав мені свої вірші. Він же ще ж і поет, причому хороший. Я знав раніше, що він пише коротенькі, дуже злобні, іноді з матюками віршики, зазвичай для акторських капусників. А це почав слати про Путіна, війну і так далі. Мені здається, що у "Поводирі" він зіграв одну зі своєї ролей, про які мріяв.

– Здається, чи не найкращу.

– Актор ніколи цього не знає. Йому бачиться, що кожен фільм, за який береться, буде найкращим. Хоча, знаєте, буває дуже по-різному. Інколи кажуть: "Не знаю, як ти там змонтуєш, що буде, не буде. Текст вивчу, де скажеш – усміхатимусь. Голосно, тихо, швидше, помаліше – все, що хочеш. Бабки на стіл – і я гратиму". Бувають і такі історії. Але час, який ми провели разом зі Стасом, думаю, був корисним і для нього, і для мене.

А який вийшов фільм, яка вийшла роль – це все розсудить тільки глядач, історія і час. Для мене, до речі, досі загадка, чому і зараз дивляться "Поводиря". Та взагалі мої фільми. Бо часто кіно – це ж такий продукт, який швидко старіє. Ти сподіваєшся, що зробиш нетлінку (ой, не люблю це слово), але мало в кого виходить. Бо це не робиться з одного бажання: от у мене вийде на віки. Головне, як сприйме глядач, наскільки ця історія, яку придумав і розказав, сильна.

– На одному з мистецьких заходів ви нещодавно озвучили інформацію, що багато хто з акторів, каскадерів, кінотехніків, художників, операторів, що працювали над фільмом "Довбуш", нині боронять країну на фронті. Розкажіть про це.

– Справа в тому, що не про всіх же і знаєш. Закінчився фільм, попрощалися, вони пішли робити наступне кіно, а я монтувати картину. От недавно зустрів, випадково абсолютно, каскадерів, які у нас знімалися. Їхали на передислокацію. Побачилися, поговорили.

Маємо вже і втрати серед своїх на фронті. З останніх – актор Яків Ткаченко. Коли почалося вторгнення, він одразу пішов у себе в Дніпрі в бригаду тероборони. Потім – став у стрій кулеметником. Отримав дуже важке поранення в шию. Лікувався, знов повернувся на фронт, хоча мав всі можливості комісуватися. І за власним здоров’ям, і через маму, яка дуже хворіла. Фактично перебувала в критичному стані.

Я бачився з ним під час великої війни на кількох показах "Довбуша" в Дніпрі. Прийшов у військовій формі – справжній герой. Мене запитали з залу про наступний фільм. Сказав, що мрію зняти про Івана Сірка. Він підійшов потім і так скромно: "Мене спробуєш?" Кажу: "Що тебе пробувати, друже? Звичайно, будемо працювати". Потім ми ще листувалися. Він мені якось скаржився, що не його хочуть відправляти воювати, бо артист: "Якщо мене не візьмуть у Третю штурмову, я тебе можу попросити за мене бригаду Довбуша (68 окрема єгерська бригада імені Олекси Довбуша. – Ред.)?"

– Це ця бригада, яка взяла собі таке ім’я після виходу вашого фільму?

– Так вони вирішили. Навіть знакові фрази з картини на їхніх шевронах написані. Я з ними багатьма підтримую стосунки. Мені писали, що там служать і ті, хто знімався у фільмі. У нас було багато масових сцен – працювали і студенти військової академії, і багато реконструкторів, і пластунів. Вони зараз є і в цій бригаді.

Яків Ткаченко таки потрапив у Третю штурмову. Перебуваючи там, і загинув. Цікаво, що він мав заповіт, який розіслав друзям. Написав, що не хоче ніякої могили: "Мрію, щоб мене кремували, а попіл розвіяли над моїм Дніпром". Він був дуже глибокою людиною. Знаєте, є актори, які дуже мало читають, а бувають – зовсім інші. В нього було абсолютно неординарне ставлення до життя, добивався завжди правди. Коли почав зніматися в кіно, стало зрозуміло, що не грає, а живе персонажами. По ньому просто неможливо було зрозуміти, що це артист. Вони ж мають бути такими трішки пихатими, носитися з собою. А він – абсолютно не такий. Казали знайомі: "Ти дивися, нормальний чоловік". От саме такі люди стають справжніми акторами. Такого типу артистів я зустрічав, може, тільки Леся Сердюка.

– Вони навіть схожі зовнішньо.

– Це вид людей, у яких зібралася, як то кажуть, вся мудрість – земна та людська. Які дуже мало говорять, але всередині там неймовірна чоловіча енергія. Сильна, козацька. Таких називають: сіль землі. От таким був Яків Ткаченко. Входив до когорти сучасних українських акторів зовсім іншого типу – надзвичайно цікавих, серйозних.

– Так трагічно сталося, що війна зачепила вас особисто (на фронті загинув наречений старшої дочки Олеся Саніна, американський доброволець Крістофер Джеймс Кемпбелл. – Ред.). Час лікує?

– Мені здається, що ні. Я про це пам'ятаю кожен день. Дочку мою теж не лікує. Кожного разу, коли ти робиш якісь вчинки, думаєш: вони такі, щоб смерть героїв була не дарма? І це не стосується чогось пафосного, йдеться навіть про маленькі якісь речі. І кожен день згадуєш. Буквально, я прохожу по двору, ось дрова, які разом з ним складав. А тут ми вдвох крутили гайки. А там він мені казав: "От ваша дочка, я такої ніколи більше не зустріну і не буду знати". Потім: "Я українську мову хочу спеціально вивчити, щоб освідчитися їй і сказати вам про це".

– Як, на ваш погляд, коли все закінчиться, як нам далі жити?

– Жити з честю.

– Я хотіла запитати: жити поряд з такими сусідами?

– Так само: жити з честю. Кожну секунду давати їм розуміти, що вони колись переступили людське, і в нас прощення немає. Я не готовий ні миритися, ні прощатися, ні визнавати, ні слухати. В мене немає ніякого на це бажання. І не знаю, чи щось або хтось зможе це поміняти.

– На одній із кінопрезентацій у коментарі нашому виданню ви припустили, що українського кіно зараз буде все менше. Чому?

– Найголовніша причина – війна. Але треба сказати, що українське кіно перестало фінансуватися належним чином ще до повномасштабного вторгнення. У нас були великі комунікаційні складнощі з керівництвом, яке взялося керувати кінопроцесом. Але українці – неймовірно талановиті. Знімають на телефони, нашоломними камерами. Активно йдуть на співпрацю з закордонними кіноцентрами. Світ вже почав бачити наших акторів – перемога на BAFTA картини, де зіграв головну роль Олександр Рудинський, тому яскраве підтвердження. Ми виживемо. Процес буде складний, але не думаю, що зовсім перерветься. З’явиться чимало гарних картин, але разом з тим – і не дуже хороших. Є фільми, які знімаються серцем, а є такі, над якими працюють лише заради грошей чи слави. Або навіть іншого – змінити фокус сприйняття цієї війни. Свідомо чи підсвідомо – це вже інша справа.

– У контексті цього розкажіть, прошу, більше про таку історію: в одному інтерв'ю ви коротко сказали, що вас вербували росіяни, як і вашого колегу Сергія Лозницю, який називає себе українцем, однак час від часу публічно захищає російську культуру.

– Ну, поки що не завербували (сміється). Як це зазвичай відбувається? На фестивалях до вас підходять поважні учасники, кажуть, що вони представники закордонних кіноорганізацій. Перше, що дивує: як чудово вони володіють російською. Тим часом ці нові знайомі розказують про якихось спільних друзів, кажуть, що вони давно стежать за вашою творчістю, пропонують співпрацю. Що завгодно – купити твій фільм, профінансувати наступний. Тобі ніхто не каже в лоб: зрадь свою Батьківщину. Тобі дають пропозиції – мистецькі, цікаві, хороші. Отак це відбувається.

– З Лозницею так сталося, як думаєте?

– Я про нього взагалі не думаю. І нічого не хочу стверджувати, хоча він теж був на тих самих фестивалях. Знаю, що йому нині складно, він живе в іншій країні – емігрант, без роботи. Ймовірно, тому час від часу змінює національність, в угоду тому, хто дає гроші. Він то білорус, то росіянин, то українець. Хоча він дуже обдарований, технічно робить чудові картини. Але для мене це – батьківщина на продаж. Він робить це, прекрасно все усвідомлюючи. Мені розповідав: "Отам лежать гроші, а от там – ні". Я добре з ним знайомий. Ми колись були в одному колі спілкування. Але вже давно не підтримуємо контактів. Чи подам йому руку під час зустрічі? Не знаю, до цього часу в нас не було нагоди бачитися.

Тим часом хочу вас запевнити, що коли війна закінчиться, вирине багато людей, які будуть приходити, розповідати, як вони кістьми лягли, що Україна перемогла. Ті, що вчора із Леніним готові були нести колоду, сьогодні виявляється, що з Ющенком кропили джмелів. Та ми і зараз вже це все бачимо, правда ж? Нам вже розповідають, що Київ захищав батальйон оборони Монако. Або інша картинка: випещений такий кабанчик розповідає російському журналісту, який він великий патріот, сидячи в Іспанії.

– Це ви про Потапа?

– Та не тільки він! Люди, що не мають совісті, – вони такі незалежно від війни, просто трагедія, можливо, більше це підсвічує. Що нам робити? Відповім так. Геніальний український актор Іван Миколайчук, коли збирав друзів разом, виголошував тост: "Головне, хлопці, не скурвитись самим".

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з народною артисткою України Тамарою Яценко – про домагання в театрі, життя в Росії та молодшого на 10 років чоловіка.

А ще інтерв’ю з гумористом Віктором Гевком – про подарунок від Зеленського за $69 тисяч, кумів серед відомих гумористів і життя у США.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!