Відео дня
Фейгін: у Росії почався громадянський конфлікт еліт, потрібна остання "гирка", щоб режим рухнув. Інтерв'ю
Начальник Головного управління розвідки Міноборони України Кирило Буданов заявив, що путінська Росія опинилася на межі громадянської війни. Головним тригером для цього може стати програш у війні проти України. Ця війна з "колонією, що зарвалася" не стала легкою прогулянкою, і тепер перед режимом і самим ініціатором цієї авантюри – президентом РФ Володимиром Путіним – ставлять неприємні запитання: хто винен, що робити і де гроші?
Сьогодні громадянський конфлікт розпочався у російських елітах, адже путінська війна фінансується не за рахунок "якихось міфічних грошей", а за рахунок грабування росіян та "перерозподілу коштів" олігархів. Для того, щоб у РФ почалася громадянська війна, є дві умови: незадоволена армія та незадоволені національні автономії. Щоб глобальний процес було запущено, потрібна лише "остання гирка". Таку думку в ексклюзивному інтерв'ю OBOZREVATEL висловив російський правозахисник Марк Фейгін.
– Начальник української військової розвідки Кирило Буданов заявив, що після невдалої спроби держперевороту за участю ПВК "Вагнер" Росія опинилася на межі громадянської війни. Чи погоджуєтесь ви з такими оцінками? Чи це можливо з тих чи інших причин? Чи то завдяки тому, що російські олігархи почнуть підтримувати якісь рухи, чи то через невдачі у війні в Україні.
– Другий варіант як тригер набагато важливіший. Поразка у війні є передумовою громадянського конфлікту у країні. Принаймні таке знала російська історія. Ми бачили, як це відбувалося наприкінці 1910-х – на початку 1920-х років, коли частково поразка у Першій світовій війні, підписання капітулянтського Брестського миру та прихід до влади більшовиків на хвилі подій 1917 року призвів до громадянської війни.
Це історична передумова, яка свідчить про те, що будь-яка великороська постімперія тяжко переживає поразку у війні та ще й, як вважалося, із заздалегідь слабким ворогом. Вони думали, що вся ця війна буде веселою прогулянкою. Щодо Першої світової війни були такі самі настрої, як зараз – що Антанта, до якої входила Росія, розгромить Німеччину дуже швидко, буквально за тижні. Так само вирішили розправитися з колонією, що "зарвалася" – Україною, як це було заведено вважати в Кремлі.
Близькість поразки породжує цей конфлікт. І тут стандартні російські запитання – хто винний і що робити. І третє – скільки це коштує. Це також частково примикає до цієї історії.
Зараз усе побудовано на тому, хто винен і чому це сталося. Цей громадянський конфлікт наразі відбувається всередині еліти, бо суспільних проявів ми не бачимо. Вогнища опору, широке підпілля, якісь народи захотіли відокремитись – цього поки що немає. Але всередині еліт розкол іде. Як інакше трактувати виступ Пригожина?
Зрозуміло, що під зовнішніми розмовами про "марш справедливості" ховаються саме запитання: хто винен і скільки це коштує, де гроші. Втім це вираження безумовного невдоволення результатами війни, тому що елітами в жертву витрати принесено, але результату не отримано.
У чому цей результат? Якби взяли Київ за три дні – країну обклали санкціями, але хоча б відрізали шматок європейської держави розміром більше Франції. Але якщо ви цього не досягли, заради чого все це? Для чого це продовжувати? Тому що шансів відіграти все взагалі немає жодних. А якщо йдеться про те, щоб утримати захоплені на цей момент території, 18%, то ця мета теж виглядає примарною, бо для цього треба, щоб Україна припинила чинити опір. А вона не припиняє. І ці питання мучать.
У таких випадках ти або шукаєш компроміс, або шукаєш нові ресурси для того, щоб досягти своєї мети. Питання які. У чому шукатиме ресурси Москва? На мою думку, крім внутрішніх ресурсів – пограбування власної еліти, – у неї інших можливостей немає. Вести війну нескінченно? Те, що війна ведеться на якісь міфічні гроші, які отримують звідкись, – це казки для дурнів. Вона ведеться, зокрема, за допомогою пограбування та перерозподілу коштів від тих, хто може їх заплатити, до тих, хто може їх витратити.
І це викликає ще більший опір усередині еліт. Ми чули всі ці злиті розмови. Настрій для громадянської війни є. Але готовності ми до ладу не бачимо. Навіть цей дурень Пригожин не довів до кінця нічого. Рушити, збити літак і кілька вертольотів – це не громадянська війна.
Парадокс у тому, щоб громадянський конфлікт розгорнувся, треба залучити населення. Як? Потрібно, щоб те населення, яке зараз перебуває на фронті, кого призвали, зажадало припинення війни, дезертирувало, вимагало сатисфакції за завдані втрати, каліцтва, матеріальні витрати тощо. Тобто перше – незадоволені солдатські маси.
Друге – національні республіки. Вони повинні проявити себе і сказати: знаєте що, ви продовжуйте воювати, а ми йдемо від цієї історії. Це дуже важливо, тому що 80% населення Росії – це представники титульної культури, як би росіяни, а 20% – це національні околиці. Північний Кавказ, Татарстан, Башкортостан та інші. Плюс деякі російські території фізично вигоріли. Наприклад, Калінінград – він який? Так, це не національна окрема спільнота, але вона й географічно окремо. Є й інші схожі регіони, які перебувають у непростому геополітичному становищі, наприклад Карелія.
Тобто другий чинник – це національна самосвідомість та відцентрові сили у національних елітах автономій.
І третє – це невдоволення. Воно, звісно, стимулюється згори. Наприклад, є олігарх, має заводи, сотні тисяч людей, які працюють. Як ви вважаєте, він може створити ситуацію, за якої ці люди вивалять надвір, перекриють магістралі, сядуть на рейки, захоплять адміністрації? Звісно, може. Не виплатив зарплату – я вас запевняю, вони всі попруть.
Стабільність суспільства багато в чому тримається і на цих ключових постатях, які можуть створити напругу в чутливих галузях, яка виллється у страйки, протести та все що завгодно. Порушити цю стабільну комунікацію між роботодавцем та працівником цілком можливо.
Яка передумова буде для цього? Якщо всередині найвищого ешелону влади це станеться. "Давайте припинимо війну". – "Ні, ми не припинятимемо". – "А навіщо нам воювати далі?" Ось цей діалог, зрештою, може призвести до того, про що говорить Буданов.
Можливо, він має більше конкретної інформації, може, якісь записи розмов тощо, може, американці йому щось передали. У мене її нема, я не розвідка. Але я відчуваю настрої, я аналізую те, що відбувається навколо.
Але ми не можемо говорити про терміни – що ще потрібно, якою має бути остання гирка на цих терезах, щоб усе це запрацювало. Що має стати цією гиркою? Крим та його деокупація? Ескалація ядерного конфлікту? Це поки що питання відкрите. Має бути щось, що доб'є еліту і вона вимагатиме негайно всю цю історію згортати.
– Ви згадали про ескалацію ядерного конфлікту. А на що, власне, здатний Путін спробувати утримати свою владу? Що він міг би зробити сьогодні? Організувати якийсь новий військовий союз чи активніше використовувати вже наявні союзи? Наприклад, стало відомо про приєднання до ШОС Ірану.
– По суті військова допомога Росії з Ірану і так іде. Дрони, які запускаються збройними силами РФ по Україні, – це іранські дрони. Що натомість отримує Іран – з цього приводу є суперечлива інформація. Чи допомагає Москва ядерною програмою Ірану, я не знаю. Мабуть, так.
Якийсь військово-політичний союз складається, але я б не сказав, що це вирішальний аргумент. Це ж не союз із Китаєм, а союз із Іраном, більш периферійний. Тим більше, що Китай цей процес намагається контролювати, відстежувати, щоб він не призвів до того, щоб у цій історії постраждали китайські інтереси.
А у Китаю тут цілком конкретні інтереси, наприклад, щоб ядерна ескалація не призвела до поширення ядерної зброї на Південно-Східну Азію, щоб ядерну зброю не отримала Японія, Південна Корея і навіть Тайвань. Тоді про перспективу інтеграції Тайваню можна забути назавжди.
Але я не думаю, що військові союзи власними силами можуть допомогти Путіну в досягненні його мети. Тому що уявити собі іранські сили, що воюють в Україні... Це вам не Сирія, вони довго не проіснують. Там також не ідіоти сидять. Вони не беруть участі у конфліктах, де їх можуть розібрати на молекули.
Тому такий союз не може привести до безпосереднього залучення до війни. На це не наважився навіть Лукашенко, а що вже говорити про якихось далеких військових союзників.
Єдине, що може використати Путін, – це переляк Заходу, шантаж, який може призвести до того, що Захід почне вмовляти Київ піти на переговори та погодитися з якимись територіальними поступками. На це Москва робить ставку, і вона не шкодує сил для цього, вона ескалує ситуацію, зокрема з розміщенням ядерної зброї в Білорусі. Це крок саме у цей бік. Це спроба тиску на НАТО, західних союзників України.
Чи приведе це до результату чи ні? Зараз ми не можемо відповісти, тому що Україна ніколи не погодиться на територіальні поступки в обмін на мир, знаючи ціну такому миру і знаючи, що поле бою надто рясно полите кров'ю, щоб погодитись на такі поступки просто зараз.
Одна річ, коли російські війська стоять під Києвом, та інша річ, коли йде контрнаступ. І навіть якщо він йде повільно, він все одно йде. З чого це Україні в її становищі зараз погоджуватися на територіальні поступки? Наприклад, залишити Росії Мелітополь чи Маріуполь. А може, за місяць його заберуть назад. Так, ціною великих втрат, але Україна не має жодної мотивації просто так здавати території.
Тому я схильний думати, що поки що Заходу це не вдасться. Він пропонує такі речі не тому, що так уже ненавидить Україну і хоче, щоб вона була розчленована. Захід боїться, що Путін шарахне ядерною ракетою, влаштує термоядерну війну. Решта – похідні від цієї великої глобальної проблеми.
Вони оцінюють свої ризики. Наприклад, Байден заявив, що Путін може застосувати ядерну зброю, він дебіл. Вони ж думають про своє населення, вони не хочуть стати попелом. Тож Захід поки що побоюється.