Медреформа від Радуцького: українців можуть змусити платити за "безкоштовну медицину"?

9 хвилин
36,9 т.
Медреформа від Радуцького: українців можуть змусити платити за 'безкоштовну медицину'?

У середині грудня 2021 року на голосування у Верховній Раді було поставлено цікавий законопроєкт, який, за запевненням авторів, має суттєво покращити медичне обслуговування для українців. Ініціатори законопроєкту № 6306 на чолі з головою Комітету Верховної Ради України з питань здоров'я нації, медичної допомоги та медичного страхування Михайлом Радуцьким та колишньою заступницею Уляни Супрун Ольгою Стефанишиною запевняли, що внесення змін до низки чинних законів, передбачене їхнім законопроєктом, дозволить українцям отримувати якісні медичні послуги, допоможе контролювати, чи за призначенням витрачаються на лікування громадян державні кошти, і дасть змогу ефективніше працювати Національній службі здоров’я України.

Аби переконати колег по парламенту підтримати пропоновані зміни, окремі ініціатори законопроєкту навіть вдавалися до відвертого шантажу: мовляв, не підтримаєте цей законопроєкт – позбавите лікарів нових підвищених зарплат, які їм із 1 січня обіцяв президент Зеленський, а українців із цукровим діабетом – інсуліну.

Втім, схоже, серед народних обранців є не тільки ті, хто лише слухає доповідачів, а й ті, хто читає тексти проєктів перед тим, як за них голосувати. Нардепи, що брали слово під час обговорення законопроєкту, нещадно розкритикували пропоновані ним новації. Бо переконані: за красивою обгорткою благих намірів приховано де-факто намагання змусити українців фінансувати систему охорони здоров’я не тільки опосередковано (через бюджет), а й прямо – з власної кишені, у вигляді оплати отриманих у державних та комунальних лікарнях послуг. Окрім того, законопроєкт містить низку положень, які в кінцевому підсумку можуть призвести до скорочення кількості медичних закладів.

Відео дня

Тоді, у грудні, аргументи противників "реформи" виявилися переконливішими за аргументи її прихильників: парламентарі не підтримали законопроєкт № 6306, відправивши його на доопрацювання. А 26 січня 2022 року комітет на чолі з Радуцьким розглянув уже "доопрацьовану" версію законопроєкту авторства Радуцького – і знову рекомендував Верховній Раді за нього проголосувати. При тому, що найсуперечливіші пропозиції просто "перекочували" з першого варіанта проєкту закону до доопрацьованої його версії.

Що ж не так із реформаторськими планами Радуцького і Ко і чим вони можуть загрожувати українцям – розбирався OBOZREVATEL.

У пояснювальній записці до допрацьованого законопроєкту № 6306 зазначено: "Законопроєкт покликаний підвищити ефективність діяльності Національної служби здоров’я України (далі – НСЗУ) та медичного обслуговування населення і запобігти ризикам порушення прав громадян на медичну допомогу, передбачену законодавством України". Мета – дуже правильна, своєчасна і навіть благородна. Інша річ – що згаданий законопроєкт не наближає Україну до досягнення цієї мети. Причому, ні в першій, ні в "доопрацьованій" версії.

Українці платитимуть за "безкоштовну медицину"?

Серед новацій, які містила перша версія законопроєкту і які обурили професійну спільноту, було, зокрема, фактичне виключення з гарантованих державою громадянам послуг третинної медичної допомоги. Під виглядом турботи про забезпечення можливості для медичних інститутів займатися наукою, вивченням захворювань та нових підходів у їхньому лікуванні українців де-факто збираються позбавити можливості отримувати в таких високоспеціалізованих закладах медичну допомогу. Іншими словами, маєш серйозне захворювання і потребуєш консультації знаного професора чи обстеження на дороговартісному обладнанні, якого немає в районній лікарні, – йди в приватну клініку.

Ба більше: законотворці пропонують українцям також почати платити за послуги і в державних та комунальних медичних закладах. Поки – не за всі, лише за ті, які держава не оплачує в межах програми медичних гарантій. Перелік платних послуг та конкретні "прайси" на них кожна лікарня встановлюватиме самостійно.

"Заклади охорони здоров’я державної та комунальної форм власності можуть надавати послуги з медичного обслуговування, які не покриваються програмою медичних гарантій із медичного обслуговування населення, та в інших випадках, встановлених законодавством, за плату від юридичних і фізичних осіб. Плата за такі послуги з медичного обслуговування встановлюється закладами охорони здоров’я самостійно", – пропонують внести доповнення в законодавство щодо охорони здоров’я реформатори.

"Фінансування буде здійснюватися не тільки державою, не тільки місцевими бюджетами, а ще й людьми. По суті, це співфінансування. Цивілізовані країни мають страхову медицину, тож людина не витягує з кишені гроші і не платить за охорону здоров’я. Якщо ж ви зараз підтримуєте це – ви голосуєте за те, щоб люди платили за охорону здоров’я. За те, щоб лікувати своїх дітей, своїх батьків. Ви підтримуєте знищення 3-го рівня системи охорони здоров’я, там, де спеціалізовані туберкульозні, психіатричні лікарні, де медична наука", – емоційно реагувала на пропозиції законопроєкту під час його обговорення в грудні Юлія Тимошенко.

Однак ці пропозиції законодавчих змін лишилися й у доопрацьованому законопроєкті.

При цьому, скільки і за що саме українцям доведеться платити – невідомо. Адже в Україні не існує переліку послуг, які громадянин гарантовано і абсолютно безкоштовно може отримати в державних чи комунальних медзакладах. Перелік того, за що точно доведеться заплатити (як то косметологічні послуги чи протезування зубів, переривання вагітності чи лікування безпліддя, медичні огляди чи лікування венеричних хвороб та алкоголізму) – Кабміном затверджений. Чіткий список медичних послуг, отримання яких гарантується і фінансується державою, – ні.

Чинне законодавство передбачає лише, що держава гарантує громадянам безкоштовну первинну, екстрену, спеціалізовану та паліативну допомогу – формулювання, що дозволяють аж надто широке трактування. Тож виглядає так, що, не маючи грошей на фінансування програм медичних гарантій у повному обсязі, держава перекладає обов’язок фінансувати охорону здоров’я на громадян. Причому – на всіх, включно з малозабезпеченими сім’ями, дітьми і пенсіонерами.

Про негативні наслідки подібних законодавчих змін застерегли, зокрема, у Головному науково-експертному управлінні ВРУ, яке вивчало згаданий законопроєкт. На відміну від медичного комітету, там ідею вважають небезпечною, адже вона "створює ризики значної комерціалізації медичної допомоги". А відтак – і робить її недоступною для значної частини громадян.

"Згідно з Конституцією України, громадяни мають право на безоплатне лікування: державне або страхове. Про перше ми вже давно забули. Інше – так і не змогли забезпечувати. Примушувати людей бути співплатниками медичних послуг неприпустимо. Бо в них є конституційне право отримати медичну допомогу", – критикував пропоновану норму народний депутат Нестор Шуфрич ще під час першого голосування. Він, як і Тимошенко, не був почутий.

Кабмін рулить, на місцях – оплачують?

Ще одним серйозним нововведенням законопроєкту є суттєве розширення повноважень Кабінету міністрів України в організації надання медичної допомоги населенню. Автори пропонують віддати Кабміну право встановлювати переліки базових напрямів стаціонарної медичної допомоги, які надаватиме медичний заклад, визначати межі госпітальних округів та госпітальних кластерів "на основі потреб населення у медичній допомозі та забезпеченні її комплексного надання". Якими критеріями при цьому керуватиметься уряд – законотворці не уточнюють. Що, згідно з висновками Головного науково-експертного управління, "створює ризики погіршення рівня доступності медичного обслуговування населення".

Органам місцевого самоврядування в законопроєкті пропонується залишити обов’язок фінансувати медзаклади на своїй території і право створювати, закривати чи перепрофілювати медичні заклади з урахуванням планів розвитку госпітальних округів. Фактично їх ставлять перед вибором: або фінансувати, або закривати лікарні.

До чого може призвести подібна ситуація, під час обговорення законопроєкту перед голосуванням 15 грудня говорила нардепка Лариса Білозір.

"Під гарною назвою кластеризації госпітальних округів маємо оптимізацію, скорочення і об’єднання лікарень. Що це означає? Що ми виводимо це з-під закону і віддаємо Кабміну. А я бачила вже це моделювання. Моделювання кластеризації по Вінницькій області – це навіть не десять опорних лікарень! На моєму окрузі лишається всього одна лікарня – і то не та. А ті, які дійсно надають послуги і дійсно працюють, через погано вибрані критерії – випадають", – стверджує нардепка.

Наглядові ради при лікарнях: і швець, і кравець…

Примушуючи українців "співфінансувати" систему охорони здоров’я і де-факто зменшуючи доступність отримання медичних послуг для громадян – Радуцький та інші співавтори законопроєкту навішують на лікарні додаткову статтю витрат. Донині в законодавстві була прописана можливість створювати при медзакладах спостережні ради. Як правило, до них входили волонтери та благодійники, які допомагали лікарням, на які в держави хронічно бракує грошей, купувати необхідне обладнання чи медикаменти. Радуцький і Ко пропонують замінити спостережні ради на наглядові. Відтак лікарні змушені будуть платити членам цих наглядових рад зарплати. Та й порядок їх формування, згідно з законодавством, відрізняється.

При цьому, нові наглядові ради пропонується наділити надширокими повноваженнями. Вони координуватимуть питання забезпечення прав та гарантій безпеки пацієнтів, наглядатимуть за виконанням вимог законодавства при медичному обслуговуванні і навіть опікуватимуться фінансово-господарською діяльністю медичного закладу. Фактично йдеться про те, що наглядові ради поєднають повноваження омбудсменів, КРУ, БЕБ. Навіщо створювати нові органи з такими широкими повноваженнями, що дублюють вже наявні структури, навіщо витрачати гроші на їхнє утримання і чи вистачить у них компетенцій, аби і правильність встановлених діагнозів визначати, і фінансові зловживання виявляти, – питання відкрите.

"Маршрути пацієнтів" розроблятиме МОЗ, а українців поставлять у черги

Ще одна тривожна новація законопроєкту – зобов’язання Міністерства охорони здоров’я затвердити "Порядок надання медичної допомоги за видами, профілями, захворюваннями чи станами, а також умовами та формами надання такої допомоги, порядок ведення черги пацієнтів". Автори законопроєкту не уточнюють, чи має МОЗ кадровий потенціал для розробки та затвердження такої кількості додаткових нормативних документів. І головне – не пояснюють обґрунтованості й доцільності такого кроку.

Адже якщо говорити, наприклад, про порядок звернення за медичними показами до закладів охорони здоров’я – нині "маршрути пацієнта", тобто конкретний дороговказ, з якими проблемами і куди саме людина може звернутися в своєму місті/районі/області, створюються на місцях, залежно від специфіки регіону. Навіщо відбирати в них цю можливість і змушувати МОЗ розробляти відповідну карту централізовано – зрозуміти важко. Як і оцінити, наскільки на практиці це може погіршити медичне обслуговування українців.

Особливо – у комплексі з анонсованим "порядком ведення черги пацієнтів". Що саме закодували під цим словосполученням ініціатори законопроєкту – достеменно невідомо. Однак можна припустити, що йдеться про остаточне узаконення ситуації, коли черги на обстеження чи консультацію у вузькопрофільного фахівця українці будуть чекати місяцями. Або змушені будуть шукати можливості пройти обстеження чи проконсультуватися деінде. Наприклад, у приватній клініці – за чималі гроші.

Одужання за графіком МОЗ

Окремої уваги заслуговує також питання паліативної медицини. Законопроєктом передбачено, що обсяги надання паліативної допомоги, зокрема те, скільки днів може провести в лікарні жертва ДТП, людина після трансплантації чи онкохворий пацієнт, визначатиме не лікар, виходячи з реальної ситуації, показань та фактичного стану пацієнта, а – чиновники в МОЗ. Як врахувати при цьому всі можливі чинники включно з індивідуальними особливостями відновлення організму після різних травм, хвороб чи операцій – автори не уточнюють. Як не пояснюють вони і те, що ж робити пацієнтам, які не встигнуть вилікуватися за відведені МОЗом строки – і будуть позбавлені можливості завершити лікування.

Безумовно, в законопроєкті можна знайти і правильні, "здорові" ініціативи. Складно знайти щось погане у намірах, приміром, створити електронний реєстр громадян, що страждають на орфанні захворювання – з метою ефективніше їм допомагати. Хоча створення реєстру і без законопроєкту Радуцького є обов’язком НСЗУ, його розробка і впровадження для роботи з пацієнтами передбачені урядовим планом заходів, прийнятим ще рік тому. Та й в ідеї покласти витрати на лікування, скажімо, жертви ДТП на її винуватця – теж є певна логіка.

Однак загалом пропозиції законодавчих змін, які містяться в згаданому законопроєкті, справляють гнітюче враження. Комерціалізація державних та комунальних лікарень, створення передумов для скорочення системи медичних закладів, решта перелічених (і навіть не згаданих) новацій – не покращать, а навпаки ускладнять отримання українцями дійсно якісної і своєчасної медичної допомоги.

Як би там не було, виглядає так, що на руку ухвалення цього законопроєкту хіба приватним медичним закладам (включно з мережею, з якої свого часу пан Радуцький і прийшов у велику політику), куди принаймні частина українців тікатиме від вкотре реформованої державної медицини. Та тим представникам держави, які за наслідки власної некомпетентності, управлінських провалів та відсутності державницького мислення хочуть змусити платити українців.

Платити як у переносному, так і в прямому сенсі.