Російсько-українські війни: історія та сучасність

Теза про братерство українського і російського народів довгий час був одним з найпопулярніших з незапам'ятних часів. І навіть зараз, в розпал кризи, він не сходить зі сторінок ЗМІ - причому, з обох сторін. Російські соціологи переконливо доводять, що їхні співгромадяни просто таки душі не сподіваються в "молодшого брата" - що, правда, не заважає їм майже одностайно підтримувати експансіоністкую політику Кремля. А українські політики та громадські діячі не менше гаряче звертаються до своїх російських візаві: "Що ж ви робите?! Ми ж з вами брати - а ваші ворожі дії в один момент порушить багатовікову дружбу".

Однак, насправді, ця сама "багатовікова дружба" безперервно-безхмарним було хіба що протягом досить невеликих періодів. Найтривалішим з яких було трохи менше півтора століть після останнього зруйнування Запорізької Січі в 1775 році - і початком громадянської війни 1917-21 років. А так, з часів, коли з'явилися перші літописні відомості про Київської Русі і до наших днів, історія взаємин українців і росіян просто таки рясніє фактами часом досить кривавих протистоянь.

Справедливості заради варто помітити, що в ті далекі часи про російською та українською етносі можна говорити чисто умовно - вони стали зароджуватися лише в середині минулого тисячоліття, після розпаду стародавньої Русі після монголо-татарської навали на Північно-Східну і Південно-Західну частини. Які зрештою і трансформувалися в Росію і Україну. Так що про "українсько-російських війнах" в описувані періоди можна говорити лише в сенсі того, що в них брало участь населення територій сучасної України та Росії.

Одними з найперших в цьому ряду, безумовно, стали війни Києво-Новгородські. Так вже вийшло, що сини київських князів, яким судилося стати улюбленцями Фортуни, ставилися своїми батьками саме на Новгородський "стіл". А звідти вже, заручившись підтримкою ополчення цього давньоруського міста, починали переможні походи за "стіл" Київський. Стаючи після перемоги великого князя. Так завоював собі в 70-х роках 10 століття трон Володимир, в 988 році хрестив Русь, а після його смерті в 1015 році - вже його син, Ярослав Мудрий.

Втім, незважаючи на всю мудрість, цей неабиякий політик так і не зважився ввести чіткі правила престолонаслідування - до старшого сина в роду. В результаті чого ті чи інші князівства "очолювалися по ротації" - братами. Що призводило до безлічі кровопролитних конфліктів між претендентами на владу. А ситуація на Русі - на територіях сучасної та України, і Росії найбільше нагадувала сумний афоризм Джона Гоббса: "Суспільство - це війна всіх проти всіх". Новгородці воювали з Києвом, Київ - з Черніговом, Галич - з Переяславом - тощо.

В якості окремого прикладу, мабуть, варто зупинитися хіба що на особистості Ростово-Суздальського князя Юрія Долгорукого - того самого, що в 1047 році започаткував Москву. А навколо цієї дати плюс-мінус 10-12 років розгорнулися події щодо забезпечення його "хотелок" на Київське князювання. "Мати міст руських" кілька разів брався військами амбітного князя (з подальшим здирством) - зрештою, Юрій таки зробився Великим Князем. Правда, пробув у цьому званні недовго - в 1059 році будучи отруєний місцевими незадоволеними боярами.

Війни Росії з Україною в складі Литовської Князівства

Наступний етап протистояння між "умовно росіянами" і "умовно українськими" землями почався з захопленням останніх в середині 14 століття войовничим Литовським князівством. Яке воювало з Північно-Східними руськими князівствами, м'яко кажучи, ну дуже часто - і, звичайно ж, із залученням воїнів - уродженців земель Південно-Західної Русі. Докладну розмову про ці конфліктах зажадав б цілої книги - наведемо лише самі основні дати. 1363, 1368, 1370, 1372, 1375, 1386, 1394, 1399, 1402, 1405, 1408 ...

Після це боку, правда, дещо заспокоїлися - і дотримувалися укладений світ аж до 1487. А потім знову зчепилися відразу на 7 років - до 1494. Війна 1500-1503 років закінчилася переходом під московський контроль Чернігова. Загалом у 16 ??столітті Московська держава і Литва мали між собою 5 великих воєн загальною тривалістю близько 20 років - не рахуючи дрібних сутичок.

Українські козаки в походах на Москву

17 століття в історії "небратерське" україно-російських відносин ознаменувався тим, що українці в них, нарешті, виступили не знеособлено, як просто якийсь відсоток бійців в арміях Литви або Речі Посполитої, а саме як окремий народ. В основному воювали козаки - яких у Москві називали "черкасами".

Вперше вони почали походи до Росії в 1605 році - з початком "Смутного часу", викликаного смертю царя Бориса Годунова і появою лже-сина Івана Грозного "царевича" Димитрія. У своєму поході за московський трон, увінчалася повним успіхом, Самозванця підтримувало цілих 12 тисяч запорізьких козаків. Правда, інтереси на той момент у них були, в основному, чисто меркантильні, без якихось політичних амбіцій - втім, як і у будь-яких інших "солдат удачі" в той войовниче час.

Проте вже в 1618 році ситуація різко змінилася. Розпочатий влітку похід гетьмана Сагайдачного з 20-тисячне козацьке військо проходив під знаком не тільки підтримки домагань польського принца Владислава на московський трон. Обіцяний йому 10 років до цього "Самбірщина" - такою собі "хунтою" московських дворянських "олігархів". Мудрий політик і патріот, гетьман зажадав від короля визнання козацької автономії, легітимізації виборів гетьмана та іншої старшини, доведення числа "реєстрових козаків", що мали цілком "шляхетські" пільги і права до 20 тисяч.

Українські війська разом з польськими союзниками тоді дійшли до самої Москви, захопивши безліч російських міст - але саму столицю взяти не змогли. У підсумку горе-союзнички, як і слід було очікувати, цинічно "кинули" козаків - виконавши свої обіцянки хіба що стосовно "клейнодів" (булави, печаток тощо) - але обмеживши чисто реєстрових "служивих" сміхотворними 3 тисячами.

У боротьбі за Руїну ...

Наступний етап "з'ясування братніх відносин" з Московської державою почався після смерті великого гетьмана Богдана Хмельницького. Найяскравішим епізодом яких, без сумніву, стала битва під Конотопом 28 червня 1659, в ході якої російська армія втратила внаслідок перемоги з'єднаних сил гетьмана Виговського і татар від декількох тисяч до 40 тисяч осіб, за різними оцінками.

Втім, за великим рахунком, вся історія Руїни (30-річний період після смерті Хмельницького) і так була майже безперервним протистоянням російських, польських, кримсько-татарських, турецьких військ - і стоять на тій чи іншій боку козаків.

Так, прихильники гетьманів Виговського, Тетері підтримували Польщу, Дорошенко - Османську Порту, Брюховецький, Многогрішний, Самойлович - Росію. Підсумком стало скорочення чисельності населення Правобережжя в епоху Руїни в 10 (десять!) раз - такий "антирекорд" не змогла поставити навіть Німеччина в епоху 30-річної війни початку 17 століття, її населення скоротилося лише уп'ятеро.

Зліт і трагедія гетьмана Мазепи

Початок правління гетьмана Мазепи, що стало кінцем Руїни, ознаменувало для багатостраждальної української землі багаторічну перепочинок. Чи не для всієї, правда - Правобережжі перебувало під владою Варшави, а Південно-Західні землі - Стамбула. Але і ця, майже двадцятирічна перепочинок завершилася військової спалахом - коли старезний український лідер з частиною прихильників вирішив порвати з царем Петром I - і перейти на бік шведського короля Карла XII.

Втім, говорити про чисто українсько-російській війні в 1708-1709 років не доводиться. Адже Мазепу підтримало навіть не більшість козаків - лише самі наближені частини плюс Запорізька Січ. У підсумку в ході Полтавської битви билися не тільки росіяни проти шведів - а й українці проти українців. Що підтверджується і закономірним політичним підсумком - нехай вже вельми "увявшая", але все ж українська державність у вигляді "гетьманщини" ліквідована не була.

Москва обмежилася лише руйнуванням Батурина (2 листопада 1708) військами Меншикова - і Січі (11 травня 1709) загоном полковника Яковлєва. Втім, залишки запорізьких воїнів, що заснували на турецьких землях Кам'янська Січ були знищені вже в зворушливому єдності російських полків - і загонів українського гетьмана Скоропадського.

"Дивні війни" 18 століття

Після Полтави в історії 18 століття лише два помітних епізоду українсько-російського протистояння, досить таки вибиваються із загальних принципів ведення воєн. Перший - це розгром в 1768 році гайдамацького повстання "Коліївщина" на польському Правобережжі загоном російського генерала Кречетникова. У якому, втім, перебувало чимало і донських, і запорізьких козаків, які належали до гайдамаків вельми прохолодно, щоб не сказати більше. Розгром здійснився практично без єдиного пострілу - гайдамацькі вожді, запрошені на бенкет генералом, якого вони вважали союзником у боротьбі з поляками, вусмерть упілісь - а прокинулися вже в ланцюгах.

Другий епізод - це взяття і руйнування 5 червня 1775 вже відродженої на той момент Запорізької Січі, також без єдиного пострілу. Майже що "ввічлива війна" зразка нинішньої російської анексії Криму - тільки на 239 років раніше. На жаль, зазвичай доблесні і вмілі у військових походах козаки банально прогавили наближення до своєї твердині аж 60 тисячного корпусу "зелених чоловічків" генерала Текелі.

Після цього опір стало просто безглуздим - 5 тисяч осіб з гарнізону пішли на Дунай, "просочившись" з обложеної фортеці, решта склали зброю. Переможці піддали репресіям, засланий до Сибіру та інші подібні місця лише січову верхівку, включаючи легендарного кошового Петра Калнишевського - інших мирно відпустили по домівках. Правда, самі зміцнення Текелі зовсім "неввічливо" зрівняв із землею - вогнем наявної артилерії.

Криваві жнива століття 20-го

Після описуваних подій між українським і російським народами дійсно настав мир - аж до революцій 1917 року і початку Громадянської війни. На жаль, складається враження, що з її початком історія вирішила "взяти реванш" - і компенсувати масовим кровопролиттям вищевказане затишшя.

"Поле битви - Україна" у цей період стало нагадувати собою навіть не чітку "лінію фронту" - а справжній "листковий пиріг". Тим більше, що і росіяни, і українці були розділені не тільки за національною - а й за політичною ознакою, будучи прихильниками більшовицьких ідей або ж їх противниками.

От і вийшло, що з Північного Сходу Українській народній республіці погрожували червоноармійці Леніна і Троцького, просто зі Сходу - ті ж червоноармійці, але вже Донецько-Криворізької республіки, з Південного Сходу - "добровольча армія" білогвардійців Денікіна і Врангеля ...

Досить сказати, що тільки більшовики брали Київ у цілому 4 рази. Втім, найбільшу популярність здобуло його перше взяття військами полковника Муравйова в січні 1918 року - в контексті бою під Крутами 16 січня, місцем подвигу українських добровольців, гімназистів і студентів. А також - і ганьби тих горе-"патріотів", які не ризикнули взятися за зброю для захисту власної державності, не знайшовши нічого кращого, ніж послати замість себе на бійню майже що дітей. А в самому багатолюдному Києві Центральна Рада змогла опертися лише на 1200 військовослужбовців - у той час, як в Муравйова їх було вшестеро більше.

Звичайно, в 1921 році, після остаточного розгрому Білої Армії в Криму і військ Директорії на основній частині України, опір українців ще тривало. Досить згадати, наприклад, про повстанців "Холодного яру" на Черкащині. Але поступово і воно зійшло нанівець - підтвердженням чого стала трагедія Голодомору, що стала можливою саме через відсутність організованого опору більшовицькому терору, не рахуючи окремих стихійних виступів.

Останньою сторінкою в історії українсько-російського протистояння стала боротьба УПА, організованої в 1943 році. Спочатку підпіллі завдавало протистояли військам НКВС (а пізніше - МВС-МДБ) чутливі втрати і навіть поразки. На жаль, перевагу в чисельності, жорсткі заходи придушення (на кшталт масових примусових депортацій співчуваючого населення) привів повстанців до поразки. 3 вересня 1949 діяльність військового керівництва УПА на території України була офіційно згорнута - а в 1953 році, з оголошенням Хрущовим амністії, самі непримиренні бійці теж склали зброю, зважаючи безперспективності подальшої боротьби.