Напередодні 90-річчя класика української літератури кореспондент "КП" побував у гостях у його старшої сестри.

Відео дня

У Дніпропетровську, в будинку, де була написана перша частина хрестоматійною трилогії "Прапороносцi", досі живе рідна сестра Олеся Гончара. Вона, як і її знаменитий брат, народилася 3 квітня, тільки на кілька років раніше. Навіть імена у них однакові: він за паспортом Олександр, вона - Олександра. Хто ж може більше розповісти про видатного майстра слова?

Читати вивчилася по "Кобзареві", який подарував брат

Баба Шура, як її називають рідні, зустріла нас біля хвіртки. У свої 93 роки жінка допомагає по господарству дітям і онукам, лікує людей народними засобами і молитвами. За словами сестри класика, до віри в Бога, глибокої і осмисленої, її привів Олесь.

Олександра Терентіївна запрошує нас в скромну хату, де кожен куточок пам'ятає Гончара. У невеликій кімнаті стоїть стара меблі. А в шафі вздовж всієї стіни - книги, книги, книги ...

- Я ж неграмотна була, - згадує наша співрозмовниця. - Почала абетку потроху освоювати, коли донька в школу пішла. Потім братик подарував мені "Кобзар". І так легко було вчитися читати по ньому, адже вірші Шевченка нічим не відрізняються від народної мови, до якої я звикла з дитинства!

Відверто кажучи, важко було відразу повірити, що жінка, яка сьогодні не пропускає жодного випуску "Літературної газети", читає "Факти" і "Комсомолку", була перш неписьменною ...

Дитячі роки брат з сестрою провели в розлуці. Навряд чи хтось міг припустити, що Сашко Біліченко через кілька років стане Олесем Гончаром. А потім пройде деякий час, і слава про нашого земляка, чудовому романіста, розлетиться по всьому світу. Твори Гончара видані і читаються в Європі, Азії, Америці ...

Забрали від мачухи на Полтавщину

Майбутній прозаїк з'явився на світ 3 квітня 1918 на робочій околиці тоді ще Катеринослава.

- Через два роки після народження Сашка померла наша мама, - каже Олександра Терентіївна. - Пам'ятаю, прийшли люди на похорон, а брат малий БУВ (жінка іноді заважає російські та українські слова. - Прим. Авт.), Заліз голий на ліжко і пританцьовує: не розумів ще тоді, що мами немає, мама померла.

Після кончини дружини батько привів у дім іншу жінку. З мачухою, норовливої, скандальною і владної, у шестирічної дівчинки відносини відразу не склалися.

- Скільки жила в Батькова хаті, жодного разу не чула від неї доброго слова, - зітхає баба Шура. - Била мене часто. Ох і натерпілася ж я від неї! Ну нічого, Господь дав сили все стерпіти.

А Сашу забрали батьки мами на Полтавщину. Рідня спочатку не хотіла віддавати в школу, але врешті-решт дід з бабусею зібрали хлопчика в перший клас. Там, як пізніше розповідав сестрі сам письменник, і відбулося його перетворення на Олеся Гончара.

Вчителька запитала хлопця, як його звуть. "Сашком", - відповів він. А викладачка у відповідь: "Ти ж українець, і звати тебе треба по-нашому - Олесем". Оскільки всі знали, що хлопець живе у Гончаров - рідні мами, то й прізвище він недовго думаючи взяв мамину.

Після "Собору" почалося цькування

До війни Олесь вступив до Харківського університету, але коли повернувся з фронту в місто студентської юності, то побачив лише руїни вузу. Немов саму юність поховали під завалами навчальних корпусів ... Після цього молода людина твердо вирішив, що вчитися там більше не зможе. І відправився до сестри в Дніпропетровськ.

- Брат приїхав статний такий, змужнілий, у військовій формі, яка йому дуже йшла, - емоційно ділиться Олександра Терентіївна. - Ми з чоловіком виділили йому невеликий куточок. Там при світлі лампи-карбідки Олесь щось писав. Бувало, за ніч спалював дві-три лампи.

Майбутній класик української літератури проводив ночі безперервно за книгами. Навчався він старанно і прагнув якомога більше дізнатися.

- Щоб вчасно потрапити на лекції (він тоді навчався в Дніпропетровському університеті на історико-філологічному факультеті. - Прим. Авт.), Олесь вставав завидна, - продовжує бабуся. - Доводилося пішки добиратися до старого моста, а вже з правого берега до місця занять - на трамвайчику. Іноді взимку прямо по льоду йшов через річку або наймав човнярів, щоб переправили.

- А яким він був людиною?

- Дуже скромним. Навіть коли перебрався в Київ, завжди цікавився, як ми тут, чи потрібна допомога. Пам'ятаю, у нас вдома не було телефону. Сашко зателефонував з Києва якомусь тутешньому керівнику і попросив його встановити апарат.

Олександра Терентіївна теж частенько навідувалася до брата до столиці. Особливо у важкі для нього часи, коли після виходу в світ роману "Собор" почалося цькування і книги Гончара за розпорядженням понад практично не видавали.

- Все-таки у нас з чоловіком був і город, і сад, і живність. Так що до столиці їхала не з порожніми руками. Як могла, підтримувала братика.

І Олесь Гончар неодмінно відвідував сестру, як тільки з'являлася можливість. Правда, після цькування, яку йому влаштували дніпропетровські партійні керівники, письменник з небажанням приїжджав до рідного міста, де його багато любили, поважали і чекали.

"Прапороносцi" народжувалися під карбідної лампою

За спогадами сестри, саме в будиночку на робочій околиці Дніпропетровська, на Зорянському, де ми з нею розмовляли, і з'явилася на світ перша частина відомої трилогії "Прапороносцi". Початківець автор послав свою прозу і вірші популярного у той час Юрію Яновському. І той несподівано для самого Олеся підтримав талановитий дебют, запропонувавши опублікуватися в центральному республіканському журналі.

Так почалося сходження Гончара на літературний олімп. У Київ, куди його незабаром покликали, він приїхав уже не один. У Дніпропетровську Сашко познайомився з Валентиною, яка жила на тій же вулиці, де і сестра письменника з сім'єю, і вона згодом стала його дружиною.

- Одного разу зустріла Валю на вулиці. І так вона мені глянулась з першого разу, що я подумала: от буде комусь із наших дружиною! - Зізнається моя співрозмовниця (у Олександри Тірентівни було ще два брати - діти її батька від другого шлюбу. - Прим. Авт.). - Хто ж міг подумати, що Сашко на Валечку і одружується!

Олесь і Валентина пронесли трепетне і світле почуття один до одного через усе життя.

В останні роки Гончар хворів і за межі Києва практично не виїжджав. Коли його не стало, попрощатися з ним прийшло безліч людей. Очевидці згадують, що відспівували письменника священики відразу декількох конфесій - просто з поваги до нього за роман "Собор", адже церкви тоді рушили, незважаючи на конфесію. А коли труну опускали в могилу, несподівано вибухнула злива. Як ніби сама природа оплакувала догляд людини, що мала особливий голос, який знав, як знайти дорогу до серця читача, і піднімав у своїх книгах глибокі філософські питання нашого буття.

З ОСОБИСТОГО СПРАВИ

Олесь (Олександр Терентійович) Гончар. Народився 3 квітня 1918 року в селянській родині. Почав друкуватися в 1938 році. У червні 1941-го пішов добровольцем на фронт. У 1946-му закінчив Дніпропетровський університет.

Депутат Верховної Ради СРСР 6-8-го скликань, голова правління Спілки письменників України (1959-1971 рр..), Один з секретарів правління СП СРСР.

Друкуватися почав у віці 20 років. У 1964 році отримав Ленінську премію за роман "Тронка"; в 1982-му - Державну премію СРСР.

У 80-х роках минулого століття на його роман "Собор" відразу після журнальної публікації твору в журналі "Днiпро" було накладено негласну заборону через те, що один з керівників Компартії України в головному негативному персонажа впізнав себе.

Помер в 1995 році.

За матеріалами "КП" .