Блог | Джоні Інглиш - як завжди. Фінал добив наповал
Відверто кажучи, я не фанатка Містера Біна. І навіть не Джеймса Бонда. А коли хтось падає на екрані, чи зненацька отримує в пику - мені зазвичай жаль того, кого вдарили, і не смішно. Крім того завтра мені на похорон. А ще в Ольги Куркової сумні очі. Не одразу впізнала саму акторку, але, щойно вона з’явилася на екрані, спрацював радар, що утворився під час життя за межами України: "Уаа-у, уаа-у, бачу людину, народжену в СеРеСеРі!".
Італійців видно здалеку через елегантний одяг та любов до жестикуляції. Голандці - завжди якось більш усміхнені й розслаблені, ніж інші іноземці. Німці - ну вони німці. Їх я просто впізнаю. А людину, народжену в СеРеСеРі - на вулиці, в супермаркеті, на пляжі, видасть не одяг, і, навіть, не поведінка. Видадуть очі. Очі, які нічого доброго від навколишнього світу не чекають.
Іноді здається, що немовля, яке в перші хвилини життя відчуло гостинність радянського пологового будинку, назавжди приречене мати на собі стигму страждальця.
Попри те, що роль Ольги передбачала певну антипатію, мені весь фільм було її шкода. Якщо в дитинстві не було велосипеда, скільки їх собі дорослим не купуй, все одно залишишся людиною, в якої в дитинстві не було велосипеда. Ось про що думалось, коли бачила на екрані гарну жінку з печальними очима.
Увесь цей скептицизм і роздуми про глобальне протримались приблизно п‘ять хвилин. Ну, може, шість. Сім.
А потім зі мною сталися півтори години істеричного сміху.
На виході глядачів перестріла знімальна група:
- Як вам фільм?
...Півхвилини хапаю ротом повітря і закочую очі, шукаючи, що розумне і дотепне сказати на камеру, і, нарешті безпомічно видушую:
- Ну... такий фільм. Слів просто немає!
Одним словом, Джоні Інглиш - як завжди. Фінал добив наповал.
Після сеансу, на бігу у вбиральню, глядачі все ще реготали.
