Маяковський рекламував цигарки, а Боярський меблі: якою була реклама в СРСР
У перші роки Радянського Союзу слогани для реклами писав Володимир Маяковський, а з появою телебачення в роликах про товари і послуги знімалися навіть зірки екрану на зразок Михайла Боярського.
При цьому держава з самого початку встановило контроль над цією сферою життя. Наприклад, декретом 1917 роки влада залишила за собою виключне право використовувати дошки оголошень, рекламні тумби і сторінки газет. Так реклама перетворилася в пропаганду, йдеться в публікації сайту "Нож".
"Свого роду житієм 1920-х років стали плакати "Вікна сатири РОСТА", автори яких безпосередньо відгукувалися на політичні події епохи. Над "Вікнами" трудився творчий тандем Маяковського і художника Михайла Черемних. Символічно, що ці плакати розташовувалися у вітринах непрацюючих магазинів: політична реклама наочно змінила продуктову", – сказано в матеріалі.
Сучасники згадують, як кричав продавець галантереї: "Магазин без даху, господар без прикажчика, ціни без запиту". "Купи мило – вимий рило! Шкіра злізе – бруд залишиться", – долинало з іншого боку.
Пізніше головною функцією такої реклами стає не стільки економічний, скільки ідеологічний, міфотворчий вплив на аудиторію.
У торгових плакатах 1950-х років найчастіше використовується статична композиція, зображення виконується в максимально реалістичному стилі.
Зйомками в рекламі не нехтував і молодий Боярський. У 1975 році він знявся в рекламному ролику меблів. За цю зйомку йому заплатили 10 рублів.
В кінці 1970-х – початку 1980-х реклама стає все більш нудною, в роликах часто демонструють товар без будь-якого сюжету – як в цьому, знятому без єдиного слова. Зрозуміло, що творців мало цікавила ефективність цієї реклами.
Як повідомляв OBOZREVATEL:
Люди, які ностальгують за СРСР, люблять згадувати, які в ньому були низькі ціни. Щоправда, якщо порівняти їх з зарплатами того часу, стає очевидно, що, крім найпростіших продуктів, грошей мало на що вистачало.
Жителі СРСР, яким пропаганда розповідала про виробництво тисяч танків і "найбільш передову науку", у звичайному житті були змушені ремонтувати окуляри синьою ізоляційною стрічкою та шукати порад, як із "вух" від старої хутряної шапки зробити для дітей дефіцитні рукавиці.
Побутова техніка в СРСР коштувала захмарних грошей. Так, телевізор з екраном 3х4 см коштував як дві зарплати, а в 60-і роки дозволити собі холодильник могли тільки 5% сімей "наддержави".
Розповіді про небувалу технологічність і надійність радянської побутової техніки здебільшого виявляються міфами. Переважно найкращі приклади – вкрадені (або рідше – куплені) на Заході.
Один з нині популярних "радянських" міфів полягає в тому, що нібито "до перебудови в Союзі жили дуже ситно". Однак кадри з магазинів із фільмів, дивом пропущені цензурою, дощенту розбивають це твердження.
Цукерки хорошої якості в СРСР були таким же дефіцитом, як і будь-які інші нормальні продукти. Дітям їх давали по 1-2 штуки, а замість солодощів усі гризли солодкі брикети з киселю-концентрату.
"Ковбаса за 2,20" – один із символів, за яким тужать "фанати совка" і з якого сміються противники ладу. Тоді це був продукт далеко не щоденного споживання, а через дефіцит м'яса практично всю продукцію м'ясокомбінатів з України вивозили в Москву.
У тому, що знаменита радянська "варена ковбаса за 2,20" на 99% складалася з найкращого м'яса, можуть бути впевнені лише ті, хто або не читав радянських ГОСТів, або розгортав їх тільки на першій сторінці.
Дешевизна продуктів харчування в СРСР насправді перебільшена. На середню зарплату працююча людина в сучасній Україні може купити майже на третину більше їжі, ніж житель Союзу в 1985 році.