Блог | Росія спостерігає і виграє, Китай перебудовується, а Іран готується до ядерного прориву
Будьте першими у курсі головного — підпишіться на Новини на OBOZ.UA у Google
На мій погляд, у найближчому майбутньому ми отримаємо ще одну країну, яка матиме ядерну зброю. Це буде Іран.
Хоче хтось цього чи ні, будуть нові санкції чи ні, будуть нові удари чи ні, але після всього, що сталося, ймовірність появи іранської ядерної зброї стала значно вищою.
Найбільший парадокс полягає в тому, що геополітично найсильніше штовхає Іран до її створення саме Ізраїль.
Ізраїль намагається знищити матеріальну можливість створення іранської бомби, але водночас створює для Тегерана максимальну політичну мотивацію її отримати. Якщо по твоїй території завдають ударів, знищують військові та ядерні об’єкти і демонструють готовність розпочати війну в той момент, коли вважатимуть це необхідним, аргумент на користь власного ядерного стримування стає майже очевидним.
Я би всім радив подивитися на історію.
Північна Корея провела перше ядерне випробування у 2006 році. Рада Безпеки ООН запровадила санкції. Китай і Росія їх підтримували. Були нові випробування, нові санкції та багаторічні спроби змусити Пхеньян відмовитися від ядерної програми.
Сьогодні Північна Корея є фактичною ядерною державою, а у 2024 році після російського вето припинила роботу навіть група експертів ООН, яка контролювала виконання санкцій проти КНДР.
Ще показовіша історія Індії та Пакистану. У травні 1998 року Індія провела серію ядерних випробувань. Через кілька тижнів свої випробування провів Пакистан. Міжнародна реакція була жорсткою, проти обох держав запроваджували санкції. Але ядерна зброя залишилася і в Індії, і в Пакистану. Згодом значну частину американських обмежень пом’якшили, а після 11 вересня 2001 року геополітичні інтереси США виявилися важливішими за попередню політику санкцій.
Ці два приклади демонструють досить просту закономірність. Поки ядерної зброї немає, міжнародне співтовариство намагається не допустити її появи. Коли вона вже є, світ починає пристосовуватися до нової реальності.
Тому питання вже давно не зводиться лише до кількості центрифуг чи запасів збагаченого урану. Головне питання полягає в тому, який висновок іранське керівництво зробить із того, що відбувається навколо країни.
При цьому було б неправильно зводити всю відповідальність за нинішню ситуацію до Дональда Трампа. Сполучені Штати ухвалюють власні рішення і несуть за них відповідальність. Вони мають власну потужну розвідувальну систему. Але Ізраїль є їхнім ключовим військовим і розвідувальним партнером у регіоні та одним із найважливіших джерел інформації про Іран. А сама концепція превентивного знищення іранського ядерного потенціалу десятиліттями була насамперед ізраїльською стратегією.
Тепер Росія і Китай: вони можуть абсолютно щиро заявляти, що виступають проти появи ядерної зброї в Ірану. Китай і Росія свого часу голосували навіть за санкції проти Північної Кореї. Але північнокорейська історія показує, що після появи ядерної зброї геополітика починає переважати політику нерозповсюдження.
Для Росії нинішня ситуація взагалі надзвичайно вигідна. Сполучені Штати змушені витрачати військові, фінансові та політичні ресурси ще на одному напрямку. Їхня увага розподіляється між Європою, Україною, Близьким Сходом і протистоянням із Китаєм. Одночасно дорожчає нафта. Brent знову перевищувала 100 доларів за барель. Для російської економіки та бюджету це очевидний позитивний фактор, навіть з урахуванням проблем російської нафтової галузі.
Росії навіть не потрібно безпосередньо втручатися у війну. Вона може просто спостерігати за тим, як її головний геополітичний противник витрачає ресурси на ще один конфлікт.
З Китаєм ситуація складніша, але не менш цікава. На перший погляд саме Китай мав би найбільше нервувати через нестабільність у Перській затоці, адже він залишається найбільшим імпортером нафти у світі. Проте Китай багато років системно зменшує цю залежність.
Китайська економіка продовжує зростати, тоді як споживання транспортного пального практично перестало зростати разом із ВВП.
Особливо показова електроенергетика. У 2025 році виробництво електроенергії в Китаї зросло на 4,8%, але теплова генерація скоротилася на 0,7%. Водночас атомна генерація збільшилася на 7,6%, вітрова на 13,1%, а сонячна одразу на 39,8%. Встановлена потужність сонячної енергетики лише за рік зросла на 35,4%, вітрової на 22,9%.
Китай фактично намагається розірвати зв’язок між економічним зростанням і постійним збільшенням споживання імпортної нафти. Саме тому дорожча нафта та проблеми з постачанням через Перську затоку для Пекіна неприємні, але вже не настільки критичні, як могли б бути ще десять років тому.
І головне, Китаю абсолютно не потрібно допомагати Заходу знищувати одного зі своїх важливих партнерів. Йому достатньо залишатися осторонь, продовжувати власну енергетичну перебудову і спостерігати за тим, як американські ресурси розподіляються між дедалі більшою кількістю конфліктів.
У результаті складається досить дивна геополітична конструкція, коли Росія отримує дорожчу нафту та розпорошення американських ресурсів. Китай продовжує власну економічну й енергетичну трансформацію і не має жодного стратегічного інтересу допомагати Заходу ізолювати Іран. А сам Іран отримує найпереконливіший аргумент на користь того, що гарантувати власну безпеку можна лише одним способом.
Ізраїль десятиліттями вважав іранську атомну бомбу однією з головних загроз своєму існуванню. Але цілком можливо, що саме спроба силою не допустити її появи остаточно переконало Іран у тому, що цю бомбу потрібно отримати якомога швидше.
