Блог | Коли свобода породжує потяг до несвободи: парадокси демократії

Чому люди підтримують ідеології, несумісні з їхнім способом життя? Чому ті, хто кричить про свободу, тягнуться до тиранії? Чому людина з ЛГБТ-прапором марширує під гаслами на підтримку тих, хто за цей прапор вбиває? Це не просто парадокси, тривожні симптоми моральної та інтелектуальної деградації сучасних демократичних суспільств.

Спотворена свідомість: коли символи важливіші за сенс.

На вулицях європейських столиць і американських міст проходять марші з райдужними прапорами і гаслами на підтримку "звільнення Палестини". У благополучній Німеччині шанувальники "русского міра" в вушанках влаштовують автопробіги на дорогих німецьких авто, клянучись у любові до підмосковних берізок. Поруч – ті, хто ностальгує за СРСР, згадують пломбір і космос, але чомусь не поспішають усією сім'єю переїхати до Північної Кореї, щоб особисто скуштувати соціалістичну дієту з "трави біля дому". Це вже не наївність, а розрив між образом і реальністю, свідомість, у якій символи важливіші за сенс, а гасла – важливіші за досвід та історичні факти.

Від мислення до естетики: ідеологія як поза.

Підтримка тієї чи іншої ідеї дедалі частіше стає не усвідомленим вибором, а емоційним актом. Люди тягнуться до образів – до естетики опору, до символів боротьби. Їм важливо бути проти когось, а не за щось. Не подобається Захід? Значить, будемо підтримувати все, що йому протистоїть – неважливо, чи це ісламський фундаменталізм, сталінізм або режими, де сама суть системи несумісна з ідеєю свободи. Гасла стають важливішими за логіку. Слоган замінює роздуми.

Тиранія як фетиш вільних людей.

Трамп, обраний на вільних виборах у найбільшій демократії світу, захоплюється Путіним – людиною, яка знищила інститути вільного суспільства. Він називає його "розумним хлопцем" і "ефективним лідером", підкреслюючи, що йому подобалося спілкуватися з ним і "працювати разом".

Парадокс у тому, що в системі координат путінської Росії кандидата Трампа або іншого Орбана усунули б задовго до виборів – як загрозу владі й особисто "розумному хлопцю", який вміє "домагатися свого". Західні свободи дозволяють відкрито симпатизувати несвободі – і це давно перетворилося на політичну моду.

Лицемірство, невігластво чи страх перед складним?

Що рухає цими людьми? Когнітивний дисонанс? Життя в медійних бульбашках? Можливо. Хтось дійсно вірить, що ХАМАС у Газі – це "борці за свободу", що СРСР – це балет, Гагарін і безкоштовне житло, а Росія – "духовна альтернатива бездушному Заходу". Але в якийсь момент це перестає бути наївністю. Насолоджуватися комфортом, правами і свободами – і при цьому захоплюватися системами, де за це саджають, катують і вбивають – це не помилка сприйняття, а моральна капітуляція. Це втеча від складності світу – у чорно-білі міфи, в ілюзії сили і "духовності".

Справжнє стирається. Залишається естетика. Образ. Гасло. Людина втрачає зв'язок із реальністю і стає заручником політичного наративу, вибудуваного з мемів, постановочних кадрів і репостів.

Свобода як слабкість – чи як сила?

Унікальність демократії в тому, що вона дозволяє себе критикувати. Це не слабкість. Це її сила. Але це і її вразливість. Тому що саме цією свободою дедалі частіше користуються ті, хто на ділі підтримує режими, в яких за критику – в'язниця, за інакомислення – смерть, за ЛГБТ-символіку – страта. Світ став занадто складним, у цій складності та різноманітті людям страшно. Тому що порядок здається порятунком, а невизначеність за можливості вибору – загрозою. Але замість дорослої розмови з реальністю – багато хто вибирає розраду в простих відповідях. У підсумку чітко проявився абсурд ситуації: поки одні борються за свободу, інші використовують її, щоб боротися проти свободи.