«Завіса в потаємну кімнату….»


Будьте первыми в курсе главного – подпишитесь на Новини на OBOZ.UA в Google
Знаєте, що потрібно кожному з нас? Посада? Гроші? Визнання? Квартира в елітному районі? Ні! Всі ми потребуємо ЛЮБОВІ. Це почуття було прищеплене з материнським молоком, ніжністю і турботою рідних. Та з роками розуміння цього слова змінюється.
Як там співається в пісні? «… І за гроші любов нам себе продає, і вже, забувши про душу, на небесах хтось-то ставить штрих-код…». Сумно, чи не так? Але це сучасний світ, який був створений нашими же руками.
Хочу відкрити вам завісу в потаємну кімнату. В потаємний куточок моєї душі, де живе найсвітліше з почуттів - кохання. Тут, серед мільйонів фотократок з моїми спогадами, на окремій поличці лежить історія нещодавньої закоханості…. Так, за цією завісою приховане все те, про що ніколи не дізнається навіть мій особистий щоденник.
Любов буває різною! Коли серце і думки не знаходять спільну мову, здається, що все на світі не те і не так. Тебе не залишає у спокої питання: «Чи будемо ми разом?». Тоді на папір лягають такі рядки:
«Котику, привіт…», -
Як мрію я тобі на вушко зранку прошепотіти ці слова.
Як мрію опинитись в полоні наших почуттів,
Але знову прокидаюсь тут, на самоті.
І не зігріє посмішка твоя своїм теплом,
Не обпече твій поцілунок мої губи.
Тебе немає поруч – от облом,
Ще не було мені такої згуби!
Я, чесно, вже не знаю, що робити,
Адже вночі не спиться через тебе, милий:
То в жар кидає, то морозить дуже…
Що ж ти зробив зі мною, друже?!
Мені все рівно - день чи ніч,
Думки мої лиш про єдину річ:
Хто ТИ і Я? Закохані чи друзі?
Скажи мені, та перекрий повітря тузі.
Та коли сумніви проходять, а залишається впевненість в тому, що ти не марно ризикувала дружбою, даруючи коханому вірш з прямим запитанням, настає найщасливіший період!..
На початку стосунків, кохання – це легка субстанція, схожа на цукерку «Рафаелло». З часом почуття не згасають, як полум’я під сірими потоками дощу, а, навпаки, розпалюються ще більше і яскравіше. І чомусь в ці дні, години, секунди, серце каже такі слова:
Моя бубочка,
Моє сонечко.
Люблю тебе, бусинко,
Ти моя гарнюсінька.
Твоя посмішка – це сонце,
Наче місяць у віконці.
Очі твої, наче море.
Без них мені горе!
Твої слова ніжні, мов пір’їнка.
Люба кожна нам годинка!
Губки твої пухкі і солодкі, як мед.
Сонечко моє! Палкучий «ПРЕВЕД»!
Та з плином життя ти можеш зрозуміти (рано чи пізно), що ти увійшла не в ту річку. І пливеш проти течії, з людиною, для якої ти – одна з багатьох. Хоча він для тебе – один із всіх. Потроху вода, як і серце, починає вкриватись кригою. І вже немає колишніх почуттів. Чому?! Чому це так? Хто ж допоможе? Мені допоміг сніг, який замів сліди палкого кохання. Запорошив відбитки на асфальті. Сліди, які залишили він та я.
Цей сніг…
Цей сніг пообіцяв мені допомогти
Забути всі незгоди і страхи,
Забути про той смуток, ті страждання,
Даремні серця мого сподівання.
Пообіцяв в душі залікувати рани,
Закрити сльозоплинні крани.
Пообіцяв, та слова він не стримав.
І як би хто дверима там не гримав!
Пообіцяв!.. А може, і забув?
То вітер в голові у нього гув!
Та хто б мені та й допоміг забути те?!
Хто б стер із пам’яті моєї все?
Любов із серця хоч ножем дістав,
І зажбурнув її в глибокий став?!
Щоб потонула і замерзла там вона.
Як ти не хочеш, та не зможу я!...
Та якби там не було - боляче, образливо, що несправедливо, - життя все одно продовжується! Час лікує, дощ змиває сльози з ніжного обличчя. Треба тільки пам’ятати, що десь на землі, там де вітер співає свою пісню, на тебе чекає та єдина людина. Лише твоя.
Кохання…
Скільки пристрасті, болю, бажання
Увібрало у себе це слово «кохання»!
Скільки туги, надії, любові…
За кохання пролитої крові…
Скільки коштує це почуття?
Ані скільки! Кохання – життя!
Зробили для себе нове відкриття?
Буття без кохання – то вже небуття!
МАРИЯ БОБЕР