Блог | Не инвестируя в спорт, получим наших чемпионов под чужими флагами
Олимпийские игры в Токио – завершены, время подводить итоги. Не только спортивные, но и политические. Ведь в этом году Украина была представлена наименьшим количеством спортсменов на летней Олимпиаде за все время независимости – всего 157. А в соревнованиях по некоторым видам спорта мы вообще не участвовали.
Тенденция такова, что профессиональный спорт в Украине может исчезнуть как явление. Мотивация для молодежи – если это не бокс или футбол – практически отсутствует. Большинство расходов, связанных с подготовкой к соревнованиям, ложатся на самих спортсменов. Поэтому сейчас вся сфера держится преимущественно на энтузиазме и помощи меценатов. Тогда как со стороны государства – ни должной поддержки, ни достаточного финансирования.
Далее текст на языке оригинала.
Для розуміння, цього року на розвиток олімпійських видів спорту з бюджету України виділено 1,2 млрд грн. Минулого року ця сума була ще меншою, адже через пандемію витрати на спорт скоротили. Тож яких результатів ми можемо вимагати від української команди на міжнародній арені, де вона змагається зі спортсменами, в яких держава фінансує роками і зовсім інші кошти. Правильно – ніяких. І все одно вони роблять неможливе і перемагають. Не завдяки, а всупереч тим умовам, що для них створила Україна. 19 медалей, з якими українська команда повернулась додому цього разу, – тому доказ.
Починати потрібно з нестачі професійної інфраструктури. Басейни, спортзали для підготовки олімпійських команд. Стан, в якому вони знаходяться в Україні, не відповідає ні сучасним вимогам, ні міжнародним стандартам.
Схожа історія і з масовим спортом – особливо в сільській місцевості. За статистикою останніх років, на 53 села в Україні тільки один стадіон. На 25 сіл - один спортивний зал. На 715 - один критий басейн. І майже 60% населених пунктів у нашій державі не мають спортивних споруд взагалі.
Далі – відсутність мотивації і перспектив. Українські переможці Олімпійських ігор у Токіо отримають від держави 55–125 тис. доларів. Але це одна виплата кільком спортсменам. А в період між змаганнями вони можуть отримувати по 3 тис. грн – як, наприклад, учасниці українських жіночих команд з футболу. Чи варто говорити, що цього не достатньо?
І нарешті – знищення ДЮСШ. Їх утримання повністю переклали на місцеві бюджети. Як наслідок, заклади закриваються. Тому навіть та молодь, яка мріяла про великий спорт, зараз можливість розвиватися в цьому напрямку втрачає. В регіонах – лише троє із ста дітей мають можливість займатися в ДЮСШ.
До списку ще можна додати не один пункт. Це і занепад кінного спорту, і мізерні зарплати тренерів. Однак в глобальному сенсі висновок такий – не інвестуючи, Україна не матиме майбутнього на міжнародній арені. Ми просто отримаємо наших чемпіонів під чужими прапорами.
