Блог | Не інвестуючи в спорт, отримаємо наших чемпіонів під чужими прапорами
Олімпійські ігри у Токіо – завершені, і час підбивати підсумки. Не лише спортивні, а й політичні. Адже цього року Україна була представлена найменшою кількістю спортсменів на літній Олімпіаді за всі часи незалежності – усього 157. А в змаганнях із деяких видів спорту ми взагалі участі не брали.
Тенденція така, що професійний спорт в Україні може зникнути як явище. Мотивація для молоді – якщо це не бокс чи футбол – практично відсутня. Більшість витрат, пов’язаних з підготовкою до змагань, лягають на самих спортсменів. Тому наразі вся сфера тримається переважно на ентузіазмі і допомозі меценатів. Тоді як з боку держави – ні належної підтримки, ні достатнього фінансування.
Для розуміння, цього року на розвиток олімпійських видів спорту з бюджету України виділено 1,2 млрд грн. Минулого року ця сума була ще меншою, адже через пандемію витрати на спорт скоротили. Тож яких результатів ми можемо вимагати від української команди на міжнародній арені, де вона змагається зі спортсменами, в яких держава фінансує роками і зовсім інші кошти. Правильно – ніяких. І все одно вони роблять неможливе і перемагають. Не завдяки, а всупереч тим умовам, що для них створила Україна. 19 медалей, з якими українська команда повернулась додому цього разу, – тому доказ.
Починати потрібно з нестачі професійної інфраструктури. Басейни, спортзали для підготовки олімпійських команд. Стан, в якому вони знаходяться в Україні, не відповідає ні сучасним вимогам, ні міжнародним стандартам.
Схожа історія і з масовим спортом – особливо в сільській місцевості. За статистикою останніх років, на 53 села в Україні тільки один стадіон. На 25 сіл - один спортивний зал. На 715 - один критий басейн. І майже 60% населених пунктів у нашій державі не мають спортивних споруд взагалі.
Далі – відсутність мотивації і перспектив. Українські переможці Олімпійських ігор у Токіо отримають від держави 55–125 тис. доларів. Але це одна виплата кільком спортсменам. А в період між змаганнями вони можуть отримувати по 3 тис. грн – як, наприклад, учасниці українських жіночих команд з футболу. Чи варто говорити, що цього не достатньо?
І нарешті – знищення ДЮСШ. Їх утримання повністю переклали на місцеві бюджети. Як наслідок, заклади закриваються. Тому навіть та молодь, яка мріяла про великий спорт, зараз можливість розвиватися в цьому напрямку втрачає. В регіонах – лише троє із ста дітей мають можливість займатися в ДЮСШ.
До списку ще можна додати не один пункт. Це і занепад кінного спорту, і мізерні зарплати тренерів. Однак в глобальному сенсі висновок такий – не інвестуючи, Україна не матиме майбутнього на міжнародній арені. Ми просто отримаємо наших чемпіонів під чужими прапорами.
