Блог | Любовь на расстоянии, имущество – под боком: война породила новую схему "управления" семейными активами
Она – в безопасности в Европе, он – весь в бизнесе в Украине. Ситуация знакома, но, как выяснилось, достаточно неоднозначна как для будущего семьи. И не только в нравственном, но и в материальном плане.
Далее текст на языке оригинала...
В українських сім’ях не прийнято дві речі: говорити про коханок/коханців та не укладати шлюбний договір. Дійсно, часто буває так, що у пар вибудовується довіра, і жодна кішка між ними не проскочить. Та я як адвокат із сімейного права знаю безліч кейсів між чоловіком та дружиною, коли значні гроші породжували велику недовіру, і один з членів подружжя оформлював активи на своїх батьків, далеких родичів, інколи персональних водіїв і навіть кухарів. Такі не хитрі маніпуляції дозволяли уникнути проблем з розподілом майна. Це взагалі окрема історія, чому якась частина людей більше довіряє водіям, ніж дружинам/чоловікам, але зараз не про це.
З війною ситуація на ринку подружньої недовіри змінилась. Велика кількість пар фактично почали проживати окремо один від одного, в різних країнах і кожен, з незалежних від нього обставин, розпочав нове життя. Роздільне проживання ускладнює взаємини не лише морально, але й юридично. Наприклад, дуже непросто укладати договори купівлі-продажу майна, оскільки для цього потрібна згода члена подружжя. А зважаючи на наростаючий психологічний бар’єр, бізнесмени (найчастіше у родині – це чоловіки) зараз не завжди хочуть, аби таке майно (чи гроші від його реалізації) підпадало під поділ між подружжям. Особливо, коли вона - в Європі, а він - в Україні.
Якщо родичів поблизу немає, а шлюбний договір навіть і пропонувати небезпечно… а облюбований актив кортить вивести з-під можливого розподілу майна... Який вихід?
Нещодавно до мене звернувся клієнт, який дуже давно мріяв про бізнес, який сьогодні може придбати фактично за безцінь. Але є шлюб та відсутній шлюбний договір. А відтак, діє законний режим власності на майно у шлюбі. Однак клієнт, схоже, любить актив більше, ніж дружину і не хоче, аби він коли-небудь потрапляв у зону ризику - поділу між подружжям.
Здавалося б, можна було піти шляхом придбання "за особисті кошти", і тоді цей актив ідентифікувався як "особиста приватна власність". Але, коли людина понад десять років у шлюбі, доводити те, що в неї є свої особисті кошти - важко та неефективно. Адже навіть заробітна платня є спільним майном і кожен має віддати половину іншому.
Тому був обраний інший шлях - встановлювати факт роздільного проживання. З огляду на обставини, навіть щось спеціально доводити не потрібно. Жінка - в Європі, він - в Україні. Так, є певний моральний аспект. Але ж тут маємо виходити з конкретних обставин конкретної сім’ї та "загортати" це в ту обгортку, яка "пасуватиме" найліпше аби досягнути поставленої мети. Наслідки таких дій - все майно, придбане під час такого роздільного проживання є особистою приватною власністю того, хто здійснював правочин. І, до речі, це також стосуватиметься і боргів. Вони будуть особистими того, хто їх сформував за час роздільного проживання.
У кожної сім’ї – свої обставини. Але як адвокат я частіше бачу родини в період особистісних випробував, ніж у щасті. Тому вважаю, що кращою моделлю встановлення довіри між родиною є шлюбний договір. Так, це трішки не звично для закоханих, але це буде гарантією, що ніхто нічого не приховуватиме.
