УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС
Виталий Портников
Виталий Портников
Журналист, публицист

Блог | Десятилетия лжи: как в России допраздновались до "победобесия"

Десятилетия лжи: как в России допраздновались до 'победобесия'

9 мая 1981 года я, тогда еще 14-летний школьник, пришел на открытие нового здания "Украинского государственного музея Великой Отечественной войны 1941-1945 годов" на Печерских холмах. Движение было перекрыто: от комплекса только-только отъехал кортеж генерального секретаря ЦК КПСС, главы президии Верховного Совета СССР Леонида Брежнева, – пишет Виталий Портников для "Радио Свобода".

Далее текст на языке оригинала.

Брежнєв – йому залишалося жити всього півтора року – був головною фігурою на церемонії і учасники відкриття музею вшановували його, скромного офіцера воєнних часів, як одного з полководців Другої світової війни. Але це вже було настільки звичним атрибутом останніх років правління Брежнєва, що я просто не помітив ритуальних улесливих промов.

Фотографії щодо відкриття в Києві у 1981 році Меморіального комплексу "Український державний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років", частиною якого є монумент "Батьківщина-мати": 1) Ліворуч зверху: делегація генсека КПРС Леонід Брежнєва у Москві, 8 травня 1981 року; 2) Праворуч зверху: Брежнєв в аеропорту в Києві, 8 травня 1981 року; 3) Ліворуч: Брежнєв і Щербицький на трибуні на площі Музею, 9 травня 1981 року; 4) Праворуч знизу: Брежнєв і Щербицький відкривають будівлю Музею 9 травня 1981 року

Шок чекав мене вже під час екскурсії по музею, у залі бойової слави. Там, у цоколі монумента "Батьківщини-мати", золотими літерами по білому мармуру, були вибиті прізвища героїв Радянського Союзу – учасників війни. І що ж я побачив нагорі?

Зображення чотирьох зірок героя і напис:

Брежнєв Леонід Ілліч

Жуков Георгій Костянтинович.

Я отримав дуже хороший – і наочний – урок фальсифікації історії Другої світової війни

Брежнєв справді тоді вже був тричі героєм Радянського Союзу і героєм соціалістичної праці (через півроку він отримає ще одну зірку героя і "вознесеться" над маршалом Жуковим, який був "усього лише" чотири рази героєм Радянського Союзу). Але ось тільки маршал Жуков, три з чотирьох своїх зірок отримав за участь у бойових діях і дві – під час Другої світової війни (четверту – за придушення антикомуністичного та антиімперського повстання в Будапешті). А Брежнєв вперше став героєм Радянського Союзу вже тоді, коли був генеральним секретарем ЦК. Пізніше присвоїв собі звання маршала і навіть нагородив себе самого орденом "Перемога" – в порушення статуту самої нагороди (після смерті Брежнєва його родичам довелося повернути орден). І ось – кульмінація. У залі бойової слави музею цей чоловік, який був політпрацівником і отримав генеральські погони тільки наприкінці війни, був на першому місці – перед усіма маршалами, генералами, перед знаменитими льотчиками, танкістами, артилеристами…

Так я отримав дуже хороший – і наочний – урок фальсифікації історії Другої світової війни. І якщо задуматися, всі ці роки були – і залишаються – битвою правди і фальсифікації. Це теж фронт і теж спадщина цієї страшної війни.

Кажуть, що історію війни завжди пишуть переможці. Але переможці – аж ніяк не завжди фальсифікатори. А в Радянському Союзі – і у путінській Росії – це саме так. Приховували факти і намагалися підмінити їх міфами. Приховували документи – той же пакт Молотова-Ріббентропа пролежав у закритих архівах радянського керівництва аж до краху СРСР.

Міністр закордонних справ СРСР В'ячеслав Молотов (праворуч, сидить) підписує пакт Молотова-Ріббентропа. Третій ліворуч – генеральний секретар ЦК ВКП(б) Йосип Сталін. Москва, 23 серпня 1939 року
Секретний додатковий протокол до Договору про ненапад між СРСР і Німеччиною. 23 серпня 1939 року. Радянський оригінал російською мовою
Секретний додатковий протокол до Договору про ненапад між СРСР і Німеччиною. 23 серпня 1939 року. Радянський оригінал російською мовою
Військовослужбовці нацистської Німеччини і СРСР віддають честь німецькому прапорові зі свастикою під час урочистостей у рамках військового параду з нагоди поділу земель, що належали до того Польщі. Брест-Литовський, 22 вересня 1939 року
Німецькі та радянські військові після вторгнення на територію Польщі військ Німеччини та СРСР. Брест, 22 вересня 1939 року
Німецький і радянський офіцери потискають руки наприкінці Польської операції, 1939 рік. Фото ТАСС, яке було опубліковано у вересні 1940 року в газеті "Красная звезда" до першої річниці поділу території Польщі між Німеччиною і СРСР
Під час спільного парад Вермахту і Червоної армії після вторгнення на територію Польщі військ Німеччини та СРСР. Брест, 22 вересня 1939 року
Зустріч військових Вермахту і Червоної армії після вторгнення на територію Польщі військ Німеччини та СРСР. Брест, 20 вересня 1939 року
"Арка Перемоги" зі свастикою та червоною зіркою у день спільного параду Вермахту і Червоної армії після вторгнення на територію Польщі військ Німеччини та СРСР. Брест, 22 вересня 1939 року

Намагалися не згадувати про перші, найстрашніші роки війни. Намагалися давати слово маршалам і затикати рот солдатам – це вже після першої опублікованої повісті київського письменника Віктора Некрасова "В окопах Сталінграду" з’явився вираз "солдатської правди" і люди, які ризикували своїм життям і бачили, як гинули їхні товариші, отримали можливість розповісти про кошмар війни. А до цього війна була як у фільмі "Падіння Берліну" – свято і оплески Сталіну, який прилетів до німецької столиці (насправді диктатор там не був).

З історії війни викреслювали цілі розділи. З вулиць радянських міст виганяли інвалідів, які пожертвували своїм здоров’ям, своїми руками і ногами заради перемоги. Засипали Бабин Яр – щоб забули про незручний Голокост. Намагалися перетворити війну на перемогу російського народу – так, ніби громадяни інших національностей не воювали й не гинули. І тоді, коли реальні події зникли під сміттям пропаганди, стали святкувати – і досвяткувалися аж до путінського "побєдобєсія".

А насправді перемога у будь-якій війні – це не "свято зі сльозами на очах", як співається в радянській пісні. Це усього лише можливість плачу в тиші, без страху завтра загинути самому й втратити близьких. Без бомбардувань, боїв і концентраційних таборів. Але із розумінням, що все це було вчора. Це можливість плачу серед руїн, на які перетворилася вся Європа – і Україна також. Це можливість плачу серед "похоронок", які були чи не у кожній родині. Це зараз здається, що перемога – це святкові салюти. А тоді люди, які пережили обстріли і бомбардування, божеволіли від кожного салюту – як зараз бояться салютів наші співвітчизники, що пережили російські обстріли.

Але все ж найголовніше у перемозі – це правда про війну і про всю її нелюдяність. Тому що якщо цю правду приховувати і не вистраждати, потім обов’язково з’являється бажання воювати і вбивати.

Радянське керівництво і його російські спадкоємці зробили все можливе, щоб приховати цю правду і підмінити її пропагандистською тріскотнею. Ось чому українці відзначають чергову річницю перемоги в країні, яка продовжує воювати. Територію якої окуповують і обстрілюють, громадян – вбивають і позбавляють завтрашнього дня. У країні, яка стала жертвою агресії у нібито мирний час.

У країні, яка стала жертвою десятиліть брехні про війну.

disclaimer_icon
Важно: мнение редакции может отличаться от авторского. Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов, но стремится публиковать различные точки зрения. Детальнее о редакционной политике OBOZREVATEL поссылке...