Блог | Думаємо глобально. Діємо локально

Вперше в житті відвідала Африку. Пам’ятаю з дитинства вірші К.Чуковського про Африку та відому пісню "Хакуна Матата" з мультфільму "Король лев", яка була номінована на "Оскар" в категорії "Краща пісня" (музика - Елтона Джона, слова - Тіма Райса). Побачити все своїми очима зовсім інше ніж дитячи уявлення про цей материк. Інша природа, інші тварини, екваторіальний клімат, інша ідеологія існування. Люди живуть наче в уповільненому фільмі. Наче нікуди не поспішають.

Читайте: Психіатрія: ''Пир во время чумы''

Прийняти вперше участь у психіатричній конференції в Африці неімовірно цікаво. Сама організація конференції, приміщення для проведення, відкриття з національним фольклором, пленарні лекції, тренінги та майстер класи. Незважаючи на нашу індивідуальність та унікальність, проблеми у нас однакові. Чітко сьогодні уявляю собі, що охорона психічного здоров’я має стати пріоритетом в усіх країнах світу.

Читайте: Коментарі тут зайві. Фото психіатричної лікарні говорить набагато більше…

Привернула увагу назва заходу “Thinking

globally. Acting

locally”. Дійсно, сучасний погляд на ситуацію, що існує сьогодні в світі. Відразу провела паралель між Концепцією розвитку охорони психічного здоров’яв Україні на період до 2030 року, схваленою розпорядженням Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2017 р. № 1018-р. (яку можна прийняти як модель глобального мислення) та проект самої державної програми, як практичні кроки на шляху впровадження цієї Концепції (як модель локальних дій) для покращення якості життя кожної окремої людини в нашому суспільстві.

Читайте: Система психічного здоров'я, або Невивчені Україною уроки

Концептуальне бачення розвитку охорони психічного здоров’я не є новими для України. Починаючи з 2006 року над цим програмним документом працювали багато професіоналів з різних Міністерств та відомств, Омбудсмен, громадські організації пацієнтів та їхніх родичів, однак, ми чітко зрозуміли, що проблема не в Законах та Розпорядженнях, а в практиці правозастосування стратегічних рішень.

Дуже часто за глобальними стратегічними питаннями, які в більшості мають політичне підгрунття, втрачаються реальні, практичні, конче необхідні речі, які б могли змінити ситуацію на краще без великих фінансових витрат. Прикладом вважаю реальну позитивну зміну долі конкретного пацієнта, яка залежить від стратегічного напрямку країни в питанні охорони психічного здоров’я.

Читайте: Розвиток психіатрії в Україні чи заплановане марнотратство?

Пацієнт М. знаходився на лікуванні в психіатричній лікарні вже протягом 2,5 років (після скоєння правопорушення) за рішенням суду щодо виконання примусових заходів медичного характеру із звичайним наглядом. З анамнезу відомо, що не має постійного місця проживання, не має родини. Останні 10 років проживав у співмешканки, яка сьогодні від нього відмовилася. А це ускладнює питання переведення його на амбулаторне лікування або виписці із стаціонару. Групу інвалідності не мав у зв’язку з відсутністю місця прописки або реєстрації. На доповнення до існуючого безперспективного соціального стану даний пацієнт майже не розмовляв, ні з ким не спілкувався, за станом психічного та соматичного здоров’я час проводив наодинці, задовольняючи тільки основні життєві потреби.

Шлях до взяття під постійну опіку державою закритий внаслідок існуючої концептуальної моделі охорони психічного здоров’я в Україні, а саме, протипоказами до направлення людини, яка скоїла правопорушення, на повне державне утримання в соціальні заклади. Дуже знайома ситуація для багатьох пацієнтів в нашій країні. Дуже знайома ситуація для більшості професіоналів в нашій країні.

Що робити? Як і які концептуальні засади гарантують вирішення конкретної людської долі? В данному випадку є три шляхи вирішення долі даної людини. Хочу звернути увагу, що рішення буде прийняте лікуючим лікарем, психіатром, і доля людини залежить від знань, вмінь та людських якостей кожного із нас. А чи готові сьогодні сімейні лікарі нести відповідальність за долю людини з вадами психічного здоров’я?

Читайте: Реабілітація залежних від психоактивних речовин

По-перше, можна з часом змінити примусові заходи медичного характеру на звичайне стаціонарне лікування, поміняти анамнез пацієнта, "забувши" про його кримінальний досвід, зареєструвати його в одному з приютів для безхатчинків або за місцем розташування психіатричної лікарні (сьогодні ще існує відповідна радянська практика в деякиих регіонах України).

Зразу скажу, що це не легкий і довгий шлях, в деяких аспектах в порушення існуючого законодавства. Потім визначити пацієнту групу інвалідності, в даному випадку можливо ще й позбавити його дієздатності, і нарешті, підготувати пакет документів для переведення до будинку-інтернату психоневрологічного профілю. Це може зайняти декілька років, протягом яких дана людина буде знаходитися в психіатричному стаціонарі, займаючи дороговартісне стаціонарне ліжко та нецільове використовуючи державні кошти.

Читайте: Психологічна реабілітація АТОвців: відсутність рішення - втрачені долі людей

Другий шлях – це, змінивши примусові заходи медичного характеру на звичайне стаціонарне лікування, можно залишити пацієнта на "постійному перебуванні" в психіатричному стаціонарі, періодично поновлюючи історію хвороби, що означає виписку пацієнта в п’ятницю та нову госпіталізацію в понеділок. Скільки таких пацієнтів сьогодні знаходяться в психіатричних лікарнях! І жоден з "нових офіційних реформаторів" психіатричної допомоги не передбачає вирішення долі таких пацієнтів, приймачи рішення про закриття чи скорочення психіатричних ліжок…Другий шлях – це щлях найменшого супротиву. Шлях, коли забувать про почуття людини, її бажання, її майбутнє, виконуючи тільки необхідні безємоційні конкретні деталі щоденного догляду.

Читайте: Реабілітація атовців: давайте дамо відповідь на 5 основних питань

Ми вирішили скористуватися третім шляхом, досконало вивчити всі можливі деталі анамнезу людини, уважно перечитавши всі медичні папірці. А раптом? І дійсно, в одному із документів знайшли посилання про можливе місце народження. Відправили туди запит і… отримали інформацію, яка підтверджувала народження нашого пацієнта. Неймовірно! Далі, наче в телесеріалі. Жила собі звичайна українська родина, мала певні мрії, виховувала дітей, працювала на благо нашої держави та для підтримання певного рівня існування. В бажанні покращити своє фінансове становище та надати дітям певні можливості, батько поїхав заробити кошти в інший регіон нашої держави і з часом зник безвісти. Певний період родина його шукала, потім через 10 років припинила пошуки. Жінка знайшла собі іншого чоловіка, діти подорослішали, тільки серце матері не вірило в загибель сина.

Читайте: Як Рада впливає на фізичне та психічне здоров’я депутатів

Я особисто перший раз розмовляла по телефону з матір’ю. Не можна написати про емоційне напруження цієї бесіди! Я мала надати інформацію про розташування кожної родимки на тілі пацієнта. Скільки ж було вистраждано даною жінкою за ці 10 років! А головне, вона могла б ніколи і не дізнатися про те, що син живий. Могла б ніколи вже його не побачити (як щоб ми вибрали перший чи другий шлях вирішення його долі).

А потім була поїздка матері до лікарні, в інший, чужий для неї регіон (із заходу на схід нашої країни), із тривогами та сумнівами, перша зустріч із сином після тривалої розлуки, знайомство з людьми зі сходу країни, яких ніколи не знала особисто, але які були такі “чужі та інші”. Емоцій було дуже багато, від позитивних, внаслідок повернення сина в родину, до відчаю, від неможливості бути поруч після стількох років страждань. Попереду треба було відмінити примусові заходи медичного характеру та виписати пацієнта із лікарні або перевести для проходження цих заходів в регіон за місцем з’ясованого проживання. Виникли певні проблемні питання. Прокуратура і суд не дозволили ані відмінити примусові заходи медичного характеру, ані перевести пацієнта в іншу лікарню. Ще пройшов деякий час для остаточного вирішення даної долі людини. Але ця проблема стала вже на другий план. Головне, у людини з’явилося майбутнє! В родині, поруч із близькими та рідними людьми! Не можу не акцентувати увагу, що після зустрічі з родиною, стан пацієнта значно покращився, він, на здивування персоналу, почав більше розмовляти, став активніше, ми побачили емоції людини, його радість і щастя від цієї зустрічі.

Недалекоглядно робити ставку тільки на написання і прийняття паперів, навіть коли вони гарантують важливі концептуальні речі. Тільки імплементація глобальних стратегічних рішень через конкретні практичні кроки, реальна зміна якості життя людини, може покращити ситуацію в системі охорони психічного здоров’я країни. Саме цього сьогодні так не вистачає Україні! Думати глобально, стратегічно навчилися. Діяти з урахуванням реалій України, на державному рівні, задля практичних змін, не вміємо або не хочемо. Це щоденна, нелегка, кропітка робота, що вимагає багато зусиль, вмінь, знань та професіоналізму. Віримо і сподіваємося!