Дерусификация столицы и городов Востока и Юга – осилим вместе?

Дерусификация столицы и городов Востока и Юга – осилим вместе?

Не секрет, що однією з найважливіших (якщо не найважливішою) причиною повільного й непослідовного розвитку незалежної України є те, що внаслідок політичних та історичних чинників значна частина наших співвітчизників не ідентифікують себе з українською нацією. Окрім свідомих українців, мешкають у нас люди, що не знають, до якої нації вони належать; люди. які називають себе малоросами, "місцевими" - киянами, харків ` янами чи одеситами, а також "космополітами". "совєтськими", хохлами й хохлушками ( не жартома, а цілком серйозно, дехто ще й гордиться цією назвою) тощо.

Звідси – і споживацьке ставлення до країни, і відсутність державницького патріотизму та глибокого емоційного зв`язку з землею предків, протилежні геополітичні орієнтації та особливості виборів керівництва країни, до якого можуть потрапити і кримінальні злочинці, і шоумени "какаяразніца" без елементарного політичного й управлінського досвіду. Звідси ж – лояльність до окупанта, симпатії до путіна й до росіян, які масово підтримують свого диктатора-імперця.

Натомість сучасні цивілізовані нації з міцною й сформованою національною ідентичністю характеризуються вищим ступенем солідаризму, демократії, внутрішньополітичної стабільности, економічного добробуту, усвідомлености вибору керівництва власної держави, консенсусу щодо головних напрямів її зовнішньополітичної діяльности. Приклади скандинавських країн, а також Чехії, Польщі, Угорщини, Японії, Південної Кореї – яскраве тому підтвердження.

Одним із найпотужніших чинників формування національної ідентичности, консолідації нації є державна мова. Її всебічний розвиток і поширення гомогенізує суспільство в його головних ціннісних пріоритетах, зміцнює зв`язки, зближує людей між собою та з землею, де ця мова культивується. Коли всі ми, українці України, сприймемо українську мову як свою єдину рідну, ми перестанемо ділити одні одних на "східняків" і "западенців", на "кацапів", хахлів-малоросів і "вуйків", "кугутів"; ми більше поважатимемо одні одних і самі себе, краще розумітимемо, хто наші спільні друзі й вороги, відповідальніше ставитимемося до вибору очільників держави, дбаючи передусім, щоби це було не "какаяразница", а ПАТРІОТИЧНЕ керівництво, віддане власному народові, а не своїй кишені чи кланові.

У цьому зв`язку прийняття Закону "Про забезпечення функціонування української мови як державної" від 25 квітня 2019 р. стало важливою віхою формування української національної ідентичности та забезпечення її стрижневої ролі в житті українського суспільства.

Регулювання цим законом (вкупі з іншими законодавчими актами) норм застосування державної мови у всіх важливих сферах суспільного життя України, а також встановлення ним відповідальности за порушення його положень аж до грошових штрафів є певною запорукою його дієвости.

Додатковою передумовою ефективного функціонування Закону є введення ним посади Уповноваженого із захисту державної мови з чітко окресленими повноваженнями, апаратом і бюджетом (ст.49-57).

Разом з тим, як показує практика, закон не завжди надає дієвий інструментарій для забезпечення обов`язкового використання державної мови депутатами Верховної і місцевих Рад на офіційних засіданнях.

Це було яскраво видно в конфліктних ситуаціях, які відбувалися в Миколаєві - рідному місті Уповноваженого із захисту державної мови Тараса Кременя.

Зокрема, мер міста Олександр Сенкевич під час виступів російською депутатів міськради від ОПЗЖ В. Чайки та О. Медведєва самотужки намагався їх синхронно перекладати державною мовою, однак ті й далі говорили російською, наголошуючи на своєму конституційному праві вживати ту мову, яку хочуть. Так само категорично відмовився спілкуватися українською на засіданні депутатської комісії з ЖКГ представник тієї ж політсили М. Невінчаний. Голова ж цієї комісії Д. Іванов не зумів наполягти на дотриманні норм Закону, і зухвалець М. Невінчаний і далі говорив російською.

Гадаю, що в подібних ситуаціях особи, які головують, повинні наполегливо домагатися від депутатів виступати на засіданнях державною мовою, позбавляти їх права виступу, якщо вони її іґнорують. Можна також запрошувати професійних перекладачів і перекладати українською виступи проросійських "опозиціонерів". Це чинитиме певний моральний тиск на них, адже демонструватиме громадам інтелектуальну неспроможність цих "діячів", їхнє зловороже наставлення до всього українського, завдання ними зайвих витрат з місцевого бюджету на зарплати перекладачам. Перекладання затягуватиме час розгляду питань порядку денного, що, безумовно, дратуватиме всіх інших учасників засідань, які чинитимуть додатковий тиск на своїх російськомовних колег і з цієї причини також.

У перспективі потрібно домагатися законодавчого закріплення системи штрафів за ігнорування державної мови при виконанні службових обов`язків та в публічних виступах для всіх публічних, офіційних, службових осіб включно з керівниками підприємств, установ і організацій, викладачами навчальних закладів, військовими командирами тощо, як це давно практикується у Франції стосовно публічного використання англомовних виразів офіційними особами та в ЗМІ.

Проте, вважаю, захистити державну мову й забезпечити її повноцінне функціонування в Україні без підтримки широкої громадськості не зможе ні Закон про захист державної мови, ні мовний омбудсмен.

Тому одним із найважливіших завдань офісу Уповноваженого із захисту державної мови я бачу саме організацію всенародного Руху за поширення української мови в усіх сферах життя нашого суспільство.

З цією метою потрібно створити Громадську раду при Уповноваженому із захисту державної мови, до якої повинні бути запрошені мовознавці, соціологи, представники патріотичних партій і громадських об`єднань, народні депутати, активісти, які вже відзначилися наполегливістю в обстоюванні прав української мови в суспільному просторі, - зокрема, І. Фаріон, Л. Ніцой, Л. Масенко, С. Літинський, Т. Марусик та інші.

На мою думку, головним завданням цієї Ради має бути вироблення програми, стратегії й тактики дерусифікації столиці й обласних міст Сходу, Півдня й Центру країни та організація практичних заходів для досягнення поставленої мети.

Так уже склалася історія України, що саме великі міста ставали середовищем денаціоналізації й російщення українців, і досі, уже в незалежній Україні, вони далі виконують цю ганебну деструктивну роль, гальмуючи формування міцної національної ідентичности у наших співвітчизників. Тож і процес національної консолідації українського суспільства треба починати з великих міст, долаючи отой неприродний, штучно створений розрив між російськомовним містом і його україномовною околицею. У Києві, Одесі, Харкові, Запоріжжі, Маріуполі україномовний українець повинен почуватися не парією, не іноземцем, не індіянцем з резервації, як це часто буває й зараз. а гідним поваги громадянином власної держави, повноправним господарем своєї землі.

Насправді досягти цього не так уже й важко, якщо є на те воля держави й суспільства, є гурт професіоналів, що можуть стати мізковим центром процесу, а також певний актив ентузіястів у центрі й на місцях, готовий самовіддано працювати на ідею.

Недавня історія України та деяких інших держав наочно демонструє, що за наявности цих умов можна досягти за короткий час вражаючих результатів в плані подолання наслідків денаціоналізації та формування національної ідентичности. Зокрема, під час т. зв. "українізації" в УСРР у 20-х роках минулого століття, фактично було переведено на українську мову роботу центральних і місцевих органів влади, промисловости, освіти й культури. Так само в деяких новопосталих у міжвоєнний період європейських державах, зокрема, в Чехословаччині, Угорщині буквально за кілька років німецькомовні столиці й великі міста заговорили рідною мовою. Неперевершеним за своєю значимістю залишається досвід Ізраїлю, де був відроджений і розвинутий напівмертвий іврит, якого навчено все різномовне населення держави!

Гадаю, що таким-от двигуном дерусифікації міст України може й повинен стати офіс Уповноваженого з захисту державної мови разом з Громадською радою при ньому. Для цього ГР повинна налагодити співпрацю з МОН, Мінкультом та Міністерством у справах ветеранів, а також з їхніми підрозділами в обласних центрах; залучити до співпраці керівників вишів і гуманітарних інститутів кожного великого міста, осередки патріотичних партій і ГО, ветеранських організацій, "Просвіти", "Меморіялу" тощо. У кожному місті сформувати ініціятивні групи активістів, кістяком яких мали б стати студенти насамперед гуманітарних спеціяльностей - філологи, історики, соціологи разом зі своїїми викладачами, а також патріоти всіх професій, ветерани російсько-української війни. Ці групи мали б не тільки повідомляти офіс Уповноваженого про порушення мовного Закону, але й постійно моніторити функціонування державної мови передусім в органах влади, навчальних закладах, у сфері обслуговування й у зовнішній рекламі. Вони мали б надавати допомогу охочим у вивченні української мови, проводити роз`яснювальні бесіди з персоналом і керівниками установ і організацій, влаштовувати флешмоби й перфоманси в публічних місцях, реалізовувати заохочувальну атрибутику (наприклад, футболки з написом "Я говорю українською", наліпки тощо). Безперечно, ці групи активістів мали б сприяти й відродженню національної пам`яті, декомунізації й дерусифікації назв вулиць та зовнішньої реклами. У період канікул їх можна б підсилювати молодіжними десантами з Західної України, що сприяло б пізнанню молодими людьми своєї Батьківщини й реальних проблем, які стоять перед нею.

Загалом, форм такої публічної роботи може бути маса, головне, щоби вона велася цілеспрямовано, методично, наполегливо й безупинно, аж поки не настане перелом у громадській свідомости русифікованих міст, і українська мова стане для них такою ж звичайною річчю, якою вона є зараз в обласних центрах Західної України.

І це може статися вже через кілька років!

Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов. Мнение редакции может отличаться от авторского.

Украинаукраинский язык