Блог | Русскоязычных патриотов Украины… Не існує?

Російськомовних патріотів України в природі не існує. Прийняття Верховною Радою Закону Про Мову цілком очевидно засвідчило це. Є українські патріоти, котрі ще не досить гарно опанували українську. Проте, вони і "русскоязычные патриоты Украины" – далеко не одне й те ж.

Ці два поняття – не синоніми, хоч людей, котрих позначають цими словосполученнями, й можна, інколи переплутати. Переважно, якщо спілкуєшся із людиною, або слухаєш її, чи читаєш, менше 5 хвилин. Бо якщо більше – різниця стає очевидною.

Стан патріота України, який наразі недосконало, або й зовсім поганенько, чесно кажучи, володіє українською – це тимчасовий, за визначенням, стан. Він проти їхньої волі стається, зазвичай, із людьми, котрі вросли та мешкають у вкрай змосковщених містах типу Харкова, Домахи чи Коцюбієва. В яких реальна влада досі належить ледь-ледь прихованим (але від того – не менш махровим) "сєпарам", та досить часто, наразі, "чисто-літературною українською" і побалакати-то нема із ким. Принаймні, частіше, ніж раз на місяць. Якщо Ви, звісно, – патріот-мийник рухомого складу залізниці, патріот-електрослюсар, чи патріотка-продавчиня на речовому ринку, а не, приміром, вузівський викладач.

Читайте: Закон Про Мову призвів до "вибуху кремлівської консерви" у Раді Європи

Людині, котра себе усвідомила українським патріотом, це, ясна річ, неприємно, але поки що – нема було на те ради. Закон Про Мову, ухвалений Верховною Радою 25 квітня 2019, якраз і покликаний змінити це. Надавши досі дискримінованим та упослідженим у мовному відношенні українцям нарешті реальний шанс отримати можливість використання своєї мови таки дійсно в усіх сферах суспільного життя і дійсно-таки, нарешті, на всій території України. Точнісінько, як це вже майже чверть сторіччя передбачає, "в теорії", наша Конституція.

Для цього, звісно ж, в реальному житті потрібен певний час. І ті українські патріоти, які вже володіють українською відносно добре, це пречудово розуміють. Тому обов’язок як знати українську, так і використовувати її при виконанні своїх службових функцій, покладений новим Законом передусім на журналістів, вчителів, державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування, а також поліцейських, суддів і так далі. Від підсобних робітників очисних забоїв вугільних шахт цього, наразі, не вимагається. Хоча безкоштовні недільні курси української будуть для них, безумовно, зорганізовані. Ну, щойно Верховна Рада нового, вже мабуть, скликання передбачить на те кошти у Держбюджеті на наступний вже, мабуть, 2020 рік…

Натомість, "русскоязычные патриоты Украины" – цілком інша група наших співгромадян, назвати яких "патріотами" притомній людині й раніше могло спасти на думку лише "у лапках". Серед них нема ні автослюсарів, ні операторів дробильно-агломераційних установок, ані, приміром, розливників сталі. Нема, що цікаво та показово, і реальних "російськомовних учасників АТО/ООС". Усі вони – телевізійні "експерти", журналісти, "філософи і політологи", а хтось найбільш пролазливий, бува, – і депутат ВРУ. "Русскоязычный патриот Украины" – така собі спеціалізація у рамках пов’язаної з медіа-простором професії, яка людину годує. Ну, тобто, є широкий ринок "професійних патріотів України" узагалі, а в ньому – окрема ніша "русскоязычных".

Задача "русскоязычных патриотов", що обумовлює будь-який попит на них, – допомагати зацікавленим в цьому силам потроху перетворювати Україну на все більш "русскоязычную страну". Тобто частину сумнозвісного "русскава міра". При цьому, перетворювати так, щоб тих, хто робить це, ніхто не наважився назвати тими, ким вони, безумовно, власне й є – аґентами впливу "культурного русміра". За котрим логічно завжди йде "русмір" економічний та політичний. Дорівнюючий окупації, котра, як ми вже мали змогу переконатися, в сучасних умовах завжди починається "у головах", а потім вже матеріалізується у триколірних прапорах над адмінбудівлями і зелених чоловічках довкола них.

Патріот України "без лапок", почувши про саму лише перспективу прийняття Закону Про Українську Мову, звичайно мав би зрадіти та постаратися допомогти, цілком незалежно від того, якою там мовою він чи вона зазвичай користується "в побуті". Якщо не встиг допомогти – то висловив би радість, що прийняли. Це ж захищають, підтримують і підносять НАШУ, українську, мову, вірно ж? А Ви – патріот УКРАЇНИ, так?..

"Патріот України", який не допомагає і не радіє чомусь доброму для української мови, це виглядає, м’яко кажучи, вкрай дивно, еге ж?! Тим не менше, "русскоязычные патриоты Украины", які є депутатами Верховної Ради, бойкотували голосування за мовний закон, не давши за нього жодного голосу. А такі самі "патріоти" поза Радою, відомі публіці як "журналісти", "філософи", "політологи" і просто "блоґери", здійняли проти нього на всіх можливих інформаційних площадках справжнісінький котячий концерт зі сповнених жовчі виступів та публікацій, позбавлених будь-яких логічних арґументів, зате вщерт переповнених емоціями ірраціональної ненависти.

Із депутатів ВРУ не голосували за Закон Про Мову наприклад: колишній "правосєк" Борислав Береза, позаштатний радник міністра внутрішніх справ Арсена Авакова та постійний "неофіційний озвучував" його позицій Антон Геращенко, "депутати-журналісти" Дмітрій Тымчук і Сергій Лещенко та, звісно ж, відомий "одесит" Алєксєй Гончаренко. Коротше, усі принципово-демонстративно "російськомовні" члени Ради, які мають імідж "прогресивних борців за все хороше проти усього поганого", проте позиція котрих стосовно української мови дивним чином збіглася із політичною позицією Вілкула та Шуфрича.

В Інтернеті на мовний Закон прогнозовано накинулися блоґер Юрій Романенко і "філософ" Сергій Дацюк, а Дмитро Гордон добалакався до того, що хоче через новий закон застрелитись. Минулого разу, здається, подібна демонстративна істерика була його реакцією на появу в Києві проспекту Шухевича. Страшного не сталося: і проспект є, і Гордон ще поки що живий…

Психологічному та "політ-технологічному" аналізу практики навішування на мовний закон ненависницьких лейблів я спробую, якщо Бог дасть, присвятити окрему публікацію. Поки що ж хотів би розібратися з питанням, чому "принципово-російськомовні" патріоти України (без лапок) НЕМОЖЛИВІ В ПРИНЦИПІ. Якщо коротко, то це тому, що їхнє "ідеологічне русскоязычіє" є абсолютно засадничо вороже самому об’єкту їхнього "патріотизму" – Україні.

Бо, ЩО ТАКЕ Україна?.. Сучасна молодь, та діти, які у школі вивчають залапковане або й незалапковане положення статті 1 нині чинної Конституції, що "Україна є незалежна, демократична, соціальна і правова держава", цілком можуть сприйняти таке твердження як щось самоочевидне, а "українцями", відповідно, вважати всіх тих, у кого є паспорт цієї держави. Натомість, людина достатньо стара, аби ясно пам’ятати часи до 24 серпня 1991 року, не може не знати, що Україну не було створено цього дня 346-ма депутатами Верховної Ради колишньої УРСР. Натомість, сама "УРСР" саме тому й була названа "Українською Радянською Республікою", що існувала на території країни, котра ще й до неї була Україною.

Якби Україну та українців було створено у серпні 1991-го, то за неї не міг би в "каратись, мучитись, але не каятись" у 40-их роках ХІХ сторіччя Тарас Шевченко, а в 1768-ому вона не могла б "гомоніти" уславленим ним гайдамацьким повстанням. Неіснуючу Україну не міг би Богдан-Зиновій Хмельницький звільнити "з-під ляха" та привести під берло московського царя. Її незалежности в 1900 році не міг би домагатися Микола Міхновський, за її волю у 40-их ХХ сторіччя не віддавали б своїх життів вояки УПА, а українські моряки Чорноморського Флоту не підіймали б на своїх кораблях у Севастопілі 1917-ого її жовто-сині прапори під вигуки "Слава Україні!". Почати історію України "з Гордона" (як і "з Кравчука") – не вийде.

Апокрифічні рядки з "Автобіографії" Антона Чехова, який "народився у мальовничому Таганрозі на Україні" цілком ясно розкривають сенс цього поняття. Україна – то історична територія, на якій споконвіку (себто, з достатньо давніх, аби бути "незапам’ятними", часів) живуть українці. Котрих ще можна назвати "хохлами", "русинами", "малоросами", "козаками" чи "черкасами" (у жодному з цих слів, насправді, нема нічого образливого), але точно неможливо переплутати із будь-яким іншим народом.

ІЛЮСТРАЦІЯ: На нюрнберзькій мапі Йоганна Баптиста Гомана 1712 року з німецькою чіткістю сказано: "Україна, тобто земля козаків"

Якщо населення якоїсь території (наприклад – Кубані, Холмщини, Пряшівщини, Таганрогу, або Криму) перестає "виглядати як українці", то ця територія перестає бути й Україною. Один з драматичних варіантів того, як це відбувається, ми мали змогу усі спостерігати 2014 року. Однак, ця наша ситуація не є якоюсь абсолютно унікальною. Колишнє "серце Грузії", Шида Картлі, є зараз Південною Осетією, колишнє "серце Сербії" – Косово – де-факто Сербії вже не належить і навряд чи колись вже належатиме, Смоленськ сьогодні не є Білоруссю, натомість більша частина колишньої Східної Прусії – стала Польщею. Жодних прусів наразі там нема, як і на Україні – скитів. Тому, в решті решт, ми – Україна, а не Скитія.

Одне слово, Україна – це "країна, населена переважно українцями" (серед котрих, звичайно ж, може "затесатися" і хтось іще), а НЕ "випадково виникле внаслідок хаотичного розпаду СССР державне утворення, заселене ким завгодно". Елементарне розуміння факту самого існування України, як похідного та випливаючого з її населености українцями, логічно вимагає її облаштування насамперед під та для українців, включайчи й те, щоб українці на Україні між собою балакали своєю власною українською мовою, а "понаєхавшіє" та будь-які "меншини" – із ними (нами) нею ж. Будь-яке інше трактування, що може заманливо подаватися як "менш конфліктне", веде, в недовгому підсумку, до втрати нами, українцями, дедалі нових територій, де ми могли б бути господарями та почувати себе "як вдома".

Наразі є чималі "переважно москвомовних" теренів, які ще 100 років тому були "типовою Україною", ба навіть – тодішнім "серцем України", як-от Харків. Рештки тодішньої Слобожанської України повсюдно видніють там і тепер. Сам Харків був не лише центром культурного життя української нації ХVIII-XIX сторіч, але й впродовж чималого часу уже в ХХ сторіччі – столицею "Радянської України". Через це, у головах населення як Києва чи Львова, так і самого Харкова, існує стійке уявлення, що "Харків – це Україна".

Однак, своїми нелюдсько-жорстокими, проте ефективними, тоталітарними методами соціального управління большевицька Москва зуміла зробити Харків більш схожим зараз, якщо дивитись на нього з першого погляду, на московське, аніж на українське місто. Ми можемо погодитись із цим і "лишити все, як є", або НЕ погодитись і повернути, за певний час, цій території її український характер і вигляд. Якщо ми погодимось, то Харків невдовзі стане таким самим "русскім горадом", як і вже згаданий мною Таганрог. Ба більше: якщо ми "для уникнення конфліктів" погодимось із наявними вже наслідками насильницького московщення України "як данністю", а також, що неодмінно з цього випливає, толеруватимемо ПРОДОВЖЕННЯ ЦЬОГО МОСКОВЩЕННЯ ЗАРАЗ, то у відносно недалекому майбутньому українськими перестануть бути і Тернопіль та Львів. Нам скажуть, що "Львів оголосив Україною Сталін", чи ще там щось. Саме на цю дорогу нас вперто звуть "русскоязычные патриоты Украины".

Поглинання Москвою України зупиниться рівно там, де ми його зупинимо. Зупинити його можна винятково свідомою цілеспрямованою ре-українізацією, бо й саме московщення України (тепер так само, як і раніше) – у жодному разі не стихійноплинний, а усвідомлено та планово здійснюваний процес.

Ре-українізація (повернення українським землям їхньої "українськости") не здійсниться "саме собою", як і город не родить картоплю "сам", а недоглянутий сад – дичавіє. Ре-українізація може бути лише усвідомленою, довгостроковою та цілеспрямовано здійснюваною політикою нашого національного самозбереження. Втрата ясного усвідомлення її кінцевої мети – "цілком української України" – веде до її невдачі, а українську націю – до знищення. Хто проти цієї політики, той проти самого існування України, скільки б разів самі вони не стверджували протилежне…