Він забагато знав: сім`я бійця АТО не вірить в офіційну версію його вбивства
Уродженець Хмельниччини Роман Сологуб мав повернутися з АТО додому в липні. Але повернувся раніше – у закритій труні. А до того на долю його близьких випало два місяці невідомості, протягом яких їх на всіх рівнях переконували, що їхній загиблий син та брат виявився дезертиром…
Загинув Роман не в бою, а від рук бойового побратима. Принаймні, так стверджує слідство. Родина ж вбитого захисника України переконана: 43-річний чоловік загинув, бо становив загрозу для тих бійців, які були задіяні у схемі продажу зброї із зони проведення антитерористичної операції. Боєць, який зізнався у вбивстві Сологуба, зараз сидить у СІЗО в очікуванні суду, який має відбутися за три місяці в Дружківці. Але рідні вбитого Романа підозрюють: 30-літній уродженець Кіровоградщини став лиш "цапом-відбувайлом" - в той час як справжні винуватці смерті Сологуба досі на волі. І, цілком імовірно, так і не будуть покарані.
"Обозреватель" поговорив з батьком вбитого АТОшника Романа Сологуба. Михайло Гнатович розповів про два місяці безплідних пошуків, про обставини загибелі Романа, про те, чому не вірить офіційній версії слідства і кого винуватить у вбивстві свого старшого сина.
Від Майдану до АТО
Ой… Горе таке, що не дай Боже нікому… Я певен: у смерті мого сина винен командир його. То він все організував. Роман, видно, знав якийсь секрет. Що вони зброєю торгували… А той зек, що зізнався у вбивстві, просто взяв вину на себе…
Добровольцем він пішов. 14 липня 2015 року. Оце мав прийти додому. Назовсім. Я, коли його на війну проводжав, тоді востаннє живим і бачив… Бо за рік йому так і не дали жодної відпустки. Не знаю, чого не відпускали його.
Він рвався давно на війну. Як до того ще – на Майдан. Але тоді ми його якось втримували. Хоча останній раз, коли вже розстріли були на Інститутській, зупинили на півдорозі до Києва. То він всю Революцію носив допомогу для майданівців – то сало чи тушонку, як, було, кабанчика заколемо, то якусь консервацію…
А як війна почалася - все казав: батьку, ну як я можу сидіти вдома, коли бачу в новинах, як оті хлопці в окопах сидять – а змінити їх нікому? Тоді якраз дружина моя після року тяжкої хвороби померла – то я йому на те відповідав: Романе, не їж мені печінку – ще по матері сльози не всохли, а тут ще ти зі своєю війною. Але він на те мало зважав…
Раз пішов до військомату – але його завернули, бо в армії він служив на флоті, то й сказали, що заберуть, коли флот буде формуватися. Але Романа все думка йти в АТО не відпускала. І коли почався новий набір – він знову пішов проситися. Хоч і мав броню, бо був опікуном старенької бабусі після того, як дружина моя померла і я тимчасово жив на Миколаївщині.
Читайте: "Где он взял силы, чтобы не сломаться?": история поисков убитого террористами подростка
Ми про Романове рішення дізналися, коли вже не можна було його спинити. Відмовляли, як могли – і родина, і друзі. До сварок доходило. Але він затявся на своєму – все повторював: а як всі будуть по домівках відсижуватися – то хто ж Україну боронитиме?
Початок служби
Спершу забрали Романа на Яворівський полігон – вчити на "Гради". Я ще подумав: вони ж далеко стріляють, ті "Гради" - кілометрів за 40, може ж, не так небезпечно буде… Вивчився він на ті "Гради", але як тільки потрапив на фронт – зразу ж попросився на передову. Бо хлопців не було кому замінити. Так потрапив у цю злощасну 53 бригаду. Перше вони біля Верхньоторецького стояли – село таке є десь біля Горлівки…
Як війна почалася - Роман все казав: батьку, ну як я можу сидіти вдома, коли бачу в новинах, як оті хлопці в окопах сидять – а змінити їх нікому?
Ніколи не жалівся ні на що. Я скільки розпитував у нього – а він все: батьку, все тут у нас добре. Тихо у нас. Хоча насправді обстрілювали їх постійно… Він за рік навіть не сказав, ні в якій роті, ні в якому батальйоні служив – аби ми менше переживали, коли би почули, що його роту обстріляли.
За якийсь час зняли їх з передової – і відвели на полігон в Новомосковському районі Дніпропетровської області. На перекваліфікацію. Роман раніше був кулеметником, а тут уже на члена екіпажу БМП вчився. Це, як мені розповідали, такий малий танк. Екіпаж – три чоловіки.
А вже звідти, з полігона, перегнали їх в Миколаївську область, на той "Широкий Лан", болото, в якому 53 бригада… Я коли взнав, в яких умовах їх там тримають – пам`ятаю, сказав йому: "Ну, що, сину – довоювався? Що до вас тепер таке ото відношення – як у пісні "Бери шинель, иди домой!"… А він: "Що ти, батьку, кажеш? Ці правителі всі на літаки – та й потікалють. А ми, хоч які замурзані, в болоті – але ж ми відстояли! Вистояли! Аби нас там не було – то вже б і ти сидів би в погребі теж"… Свої переконання в нього були…
Зникнення
Боже, як же тяжко про то говорити…
Востаннє я з ним говорив 22 квітня. Ми тоді по обіді з бабушкою дзвонили йому. Тоді допитувалися: Романе, та коли вже та відпустка? Всі вже по три рази вдома побували, а ти – жодного! А він знову про те, що нема ким замінити. А тоді й каже: тепер вже точно чи на Великдень чи найпізніше 9 травня буду!
А близько опівночі того ж дня він заступав на пост. Там його й вбили. На блокпосту з назвою "Мостік". Підступно, ззаду, лопатою. За наказом. Хоча про це я дізнався вже куди пізніше, коли разом з тілом своєї дитини отримав копію протокола від слідчого.
Перше ж мені 24 квітня зателефонували з комендатури. Повідомили, що мій Роман, мовляв, дезертир. Втік з частини зі зброєю. Та я ж знаю свою дитину – як він рвався туди. Та й чого б він втікав, коли йому два місяці до дємбєля лишилося? Зв`язалися з командиром, а той нам байок нарозповідав, що Роман випив крєпко, пішов в село, у тил – і не повернувся. І що сталося це ранком 24 квітня. Сина вже живого не було, а командир нас запевняв, що він у цей час ще гуляв з пляшкою горілки по передовій – наче то бульвар який, а не лінія фронту…
Близько опівночі він заступав на пост. Там його й вбили. На блокпосту з назвою "Мостік". Підступно, ззаду
А як командир таке почав розповідати – то і всі повірили. Міліція вже тут, вдома, Романа шукала, як злочинця якого. Навіть я, хоч і не вірив, що син міг дезертирувати, але вряди-годи та й виходив вечорами до ліска неподалік від хати. Ану, думаю, якщо і правда ховається? Може, побачу його – то хоч нагодую…
Пошуки
І почалися для нас два місяці митарств. Куди ми тільки не кидалися, куди не зверталися… І по прокуратурах, і по судах, до Верховної Ради і військової контррозвідки навіть добралися. І ніхто – й пальцем не вдарив. Всі командирової версії притримувалися. А хіба ж то так можна? Хіба ж не треба було би людей там, у бригаді, допитати? Тих, хто на блокпосту стояв з Романом? Це ж 200 метрів від передової, там по 5 чоловік на пост заступають! А мені почали казки розповідати, що Роман сам заступив…
Але ніхто нікого не допитував. Ні свідків не шукали, ні товаришів Романових. Отак-от вбили людину, вивезли за 40 кілометрів в тил і викинули, як собаку… Я певен, що командир знав. Інакше б не брехав би – ні про те, як Роман вже після смерті п’яний розгулював, ні про те, що не впізнає, коли слідчі фото його тіла показували…
Читайте: Капелан з Івано-Франківська: російські снайпери найбільше полюють на офіцерів і священиків
Ми навіть до екстрасенсів зверталися. Хто втішав, хто махлював. Але всі казали, що живий Роман. І лиш одна жінка сказала, що нема його вже в живих. Що вбивали його троє. Навіть знала звідкись про те, що командир при зустрічі з моїм братом, так жодного разу не гляне йому у вічі. Дивитиметься вбік, вгору – куди завгодно, лиш не у вічі… Я ніколи в те надприродне не вірив. А їй – вірю. Маю ще до неї їхати – обіцяла імена вбивць назвати…
Знаєте, я чим далі намагаюся дізнатися, що трапилось, чим більше дізнаюся – тим страшніше стає. Там така купа співпадінь, що цілий детектив виходить – най би чорт його забрав, той детектив…
Я, коли мені з комендатури подзвонили тоді, спершу в селі нікому не казав. Бо ж знаєте – то село. Почали би люди зразу: а що ж твій Роман – всіх агітував йти служити, а сам втік?.. Аж раптом подзвонив мені мій знайомий – та й каже: чого, мовляв, мовчиш, що в тебе таке горе?... Звідки знаєш? - питаю. – Та знаю, - відказує…
А ми ж навіть не знали тоді, з ким син у частині ближче спілкувався. До кого звертатися, аби хоч щось дізнатися про те, де він. Скільки разів у Романа просили, щоб дав номер телефона хоч одного товариша, чи командира – ну, раптом що трапиться, щоб було з ким зв`язатися – а він не дав.
Читайте: Виталий Дейнега: побоявшись убить несколько десятков украинцев, мы погубили тысячи
Власне розслідування
А то якось сиділи ми з молодшим сином – і він згадав, що тижня зо два до зникнення у Романа не було грошей на рахунку – і він телефонував з чужого телефона. У нього часто грошей не було – ми йому навіть рахунок поповнювали. А вже недавно я дізнався, що друзі йому навіть на курево висилали. Чи забирали в нього зарплату, чи не давали, чи що там було – не знаю…
Словом, знайшли ми той номер, з якого Роман тоді дзвонив. Подзвонили. Той хлопець, що підняв трубку, перелякався, як почув, хто дзвонить. Почав причитати, що нічого не знає, щоб не вплутували його, бо в нього сім`я… Зрештою допросилися ми в нього, аби він дав номер когось, з ким Роман товаришував. Продиктував він нам номер одного Ігоря.
Дзвонимо тому Ігорю. Вмикається телефон – а там на задньому фоні шум такий, наче кабак, жінки якісь верещать… І цей Ігор ледве язиком повертає: што нада? Хто ви такіє? Син йому й каже – так і так, я – Романів брат. А той як з цепу зірвався: а, - каже, - падла! Так це ти – Романів брат? Ми з тобою зробим те ж, що й з братом твоїм. Приїду, найду – і буду на куски рєзать… І трубку кинув.
Ми наступного дня ще пробували йому подзвонити – але він вже на дзвінки з наших телефонів не відповідав. Допомогла нам жінка одна, продавщиця – вона зі свого набрала. А він як трубку взяв – я й питаю, що з Романом сталося? Він почав щось там вибачатися – мовляв, п’яний був, ляпнув зайвого… Потім, як і той, перший, про сім`ю згадав, просив, щоб не вплутували його… Зрештою, ми з нього видавили телефон ротного, взводного…
Коли в цей же день зателефонував той так званий волонтер з Борисполя – я йому все й виклав: кому дзвонили, про що говорили… А через три дні цим "ігорькам" кинули гранату. Один хлопець, з Богуслава, на місці загинув. Тим же двом, з ким ми по телефону говорили – одному руки відірвало, другому голову вивернуло… В госпіталі зараз. Не можу з ними ще поговорити. Думаю, то не нещасний випадок – то свідків прибирали.
Як вбивали Романа
Не можу поки всього сказати, що знаю, але є в мене підстави вважати, що справа - у контрабанді зброї з АТО. Що військові переправляли звідти зброю на продаж - з якоюсь людиною, яку би не стали так ретельно на блокпостах перевіряти. Певно, Роман їм на заваді став. Бо він, якби дізнавсь про що нехороше – мовчати би не став. Такий він у нас був...
Коли вже тіло сина знайшли - з`явився оцей кіровоградський зек зі своїми зізнаннями. Він з Романом в одному екіпажі був. Роман був оператором-стрілком, а той – водієм-механіком. Саме його Роман якось своїм приятелем назвав. Казав: хоч і судимий, але нормальний хлопець.
Я читав копію протоколу допиту – то він все взяв на себе. Твердив, що вони посварилися. Що наче Роман на посту заснув. Що він почав його сварити – і спалахнула сварка. А чого ж не зупинив ніхто? Як то так – у сварці так жорстоко вбити людину?!
Розказував, як вбивав Романа. Як бив його зі спини лопатою по голові. Як завантажив в машину і повіз за 40 км до якоїсь водокачки в Ясинуватському районі – а там вже побачив, що мій син ще живий і почав добивати. Зрештою зв`язав, скрутив руки проволкою і вкинув в воду. Ще живого – бо потім експертиза показала, що в легенях у Романа вода була… Я бачив ті фото, де він, страшно побитий, зі скрученими руками… Такий, як його знайшли через десять днів після смерті місцеві жителі… Хоча ми про те, що трапилось з нашим Романом, дізналися значно пізніше.
Він же навіть подумати не міг, що його вб`ють свої ж – та ще й так підло, ззаду…
4 травня знайшли тіло Романа. Слідчі сфотографували його з різних ракурсів. І місцеві, хто знайшов, теж фотографували. І в інтернет виклали. Слідчі тоді приїздили і в 53-тю, показували ті фото і командиру, і замполіту. А вони – "не впізнали" Романа. Хоча цей командир моєму братові при зустрічі зізнався, що часто з Романом говорив – бо лиш вони двоє з усієї бригади на флоті служили. А тут – "не впізнав". Хоча фотографії чіткі були. Там зразу було зрозуміло, що то саме Роман…
Певно, замітали сліди. Думали, він так неопізнаним і лишиться. Так ніхто і не дізнається, хто то такий…
Боже-Боже, скільки ж моя дитина мук пережила… Він же навіть подумати не міг, що його вб`ють свої ж – та ще й так підло, ззаду… Скільки ж я йому казав: Романе, не вір нікому, бо це ж люди не провірені… Але куди там! Він був такий добродушний, такий відкритий…
Читайте: Константин Паршин: для Запада мы - буфер между цивилизованным миром и Россией
І навіть по смерті йому дісталося. Там же за 10 діб тіло вже розкладатися почало – то йому кисті рук відтяли, щоб з кісток ДНК добути. А в мене лиш слину брали. Коли ми вже потім забрали його тіло додому і тут ховали – поруч з дружиною моєю, то в труну і руки поклали, в пакеті. Неділя це була, 26 червня. З цілої бригади на похорон не прийшла жодна душа…
Чи будуть покарані винуватці?
Ну, не вірю я, що він один це робив! Коли мій брат і молодший син поїхали тіло забирати – розказували, що там всі дороги перекриті, що скрізь – блокпости, які всіх зупиняють і перевіряють, хто з передової їде. Так що він міг проїхати лише разом з командиром…
Щоб більше таке не повторилося – не можна це діло спускати... От тільки до кого мені йти? Де справедливості шукати? Хто допоможе покарати реальних вбивць?..
Не вірю і у справедливе розслідування. Вже скільки скандалів навколо цієї бригади було – і вбивства, і торгівля зброєю – а їм все нічого. Може, вони того слідчого і купили.
Не знаю, що робити… Треба гроші шукати, якогось адвоката наймати, аби домігся покарання справжніх вбивць. Так, сина мені це не поверне. Але ж вже 150 чоловік в АТО кудись так поділися, як мій Роман. Це не ті, хто вважається без вісти, ті - само собою. Це ті, хто "пішов – і не повернувся". 150 чоловік. І це ж вони лежать десь, прикопані – а матері вдома чекають.
Щоб більше таке не повторилося – не можна це діло спускати. Може, муситиму до людей через інтернет звертатися, аби грішми допомогли… От тільки до кого мені йти? Де справедливості шукати? Хто допоможе покарати реальних вбивць?..
Всі ж дурня включили. Питають того вбивцю: як грузив тіло в машину? Виявляється, хтось йому допоміг. Питають того – а він: а я звідки знав, що ми грузимо?
Я досі постійно їжджу на вокзал до Хмельницького, на інші крупні вокзали, підхожу до дємбєлєй… Все сподіваюся на бійців 53-ої натрапити. Розпитати. Я мушу знати, за що вбили мого сина! Хоча вони всі залякані. Всі бояться за власне життя. Ті ж вже дістали гранату – бо або знали більше, або й участь брали у вбивстві…
Читайте: Председатель организации инвалидов АТО: ребят не надо жалеть - надо дать им возможность жить
Злочинців треба виводити на чисту воду. Бо інакше армія (де далеко не всі – вбивці і негідники) остаточно втратить довіру. Після цього жаху навряд чи багато хлопців за нашого району підуть чи на війну, чи на строкову службу – хай навіть і під загрозою тюрми. Нема довіри до армії – а в таких умовах важко лишатися патріотом. Тому винні мають бути покарані. Аби відновити довіру до армії. Аби ще багато чоловіків пішли воювати. Як мій Роман пішов…
Бо якщо вони не підуть – то хто ж буде захищати країну?..
Знаєте, у мене від сина лишився його військовий квиток. Він такий потертий, забруднений, бо ж в таких умовах ...Там, у тому квитку "Молитва воїна" надрукована. Візьму того квитка - і так мені обідно, аж до сліз, що мій Роман молився - його й куля, і снаряд минали. Свої в спину вдарили...
В публікації використані фото з Facebook волонтера Вікторії Сімкіної