"Вишиванка може захистити від куль": колишній сільський голова на Гуцульщині заробляє на життя вишивкою

Боротьба за гендерну рівність призвела до того, що чоловік, який миє посуд, гуляє з дитиною та готує вечерю, перейшов з розряду "фантастичне явище" до рівня "а що такого". Але чоловік, який вишиває сорочки складним орнаментом? Це вже занадто, – скажете ви, і будете неправі.

Видео дня

В великому гуцульскому селі Космач, яке колись ще за Союзу називали "столицей бандеровцев", живе немало чоловіків, які можуть дати фору у вишивці будь-якій жінці. А один з найвідоміших майстрів вишивки – Дмитро Пожоджук, заслужений майстер народної творчості України, журналіст за освітою, колишній голова сільської ради Космача.

Коли пан Пожоджук викладає на своїй сторінці в Facebook чергову світлину вишиванки своєї роботи – чоловічої чи жіночої, з космацьким або будь-яким іншим українським традиційним орнаментом, деколи на "моделях", в ролі яких виступають діти та жінка, – одразу злітаються тисячі поціновувачів, "лайкерів" і покупців, бо для пана Пожоджука вишивка – не тільки захоплення, але й заробіток.

Пан Дмитро розповів "Обозревателю" свою незвичну професійну та життєву історію.

Про гріхи дитинства

Мама Пелагія дуже гарно вишивала – народний одяг, рушники, скатертини; писала писанки, вміла ткати. Але я почав вишивати в школі, з легкої руки вчительки Мирослави Василівни Бойчук. В нашій школі усіх дітей з 1-го по 4-й клас навчали вишивати, а після цього хлопці вже займалися різьбою по дереву.

Дмитро Пожоджук вдома

Так сталося, що взимку в першому класі я захворів на ангіну і лежав з температурою вдома, а мати пішла на ярмарок, який у нас в селі щопонеділка. Я нудьгував, бо навіть книг в мене не було, жили бідно. Радянська влада в моїх батьків забрала все: і поле, і ліс, а діда Миколу ще в 1918 році запроторила до концтабору в Росії.

Читайте: Право голоса: экономист, мечтавшая петь, открыла успешную школу вокала

На столі мама залишила гарну білу лляну скатертину, що її придбали до свята. А поруч лежали дорогі французькі нитки, якими мама збиралася вишивати якусь річ на замовлення. Ну, думаю, почну і я вишивати. Засилив нитку в голку і почав вишивати вздовж і поперек. Потім мені набридло, і я потроху зрозумів, що зіпсував дорогу скатертину і дорогі нитки. Відчувши, що буду мати з мамою проблеми, сховався під ліжник на ліжку і чекав. Повернулася мама, принесла повні бисаги всякої всячини – бо ми маємо в Космачі молочне та м’ясне, але всі овочі та, наприклад, пшеницю треба купувати, бо земля майже нічого не родить, там у нас тільки смереки. Так от, мама накупила харчів, в тому числі і цукерок-горошків, інших тоді не було. Розв’язує ці бисаги і посміхається. Але ж вона бачить скатертину, бачить, яку я шкоду зробив. Я вирішив: якщо вона посміхається, то все вже минуло, виліз з-під ліжника, йду до тих бисагів подивитися, що там є.

Посеред хати стояв сволок, а на тому сволоку мотовило, на якому мотали нитки – ми сіяли льон і коноплі, мама вимочувала все це в мочилах, терла на терлиці и потім ткала полотно, на якому вже робила вишивку.

Дмитро за роботою

Так ось, мама схопила мотовило – воно було десь півтори метри завдовжки – і так мене тим мотовилом била, що воно на мені переломилося. Я ледь міг рухатися, і мене забрали до лікарні.

Прийшла до лікарні моя учителька і разом з головною лікаркою Параскою Ковальчук напали на маму: "Що ви наробили!" А мама каже: "Що я наробила? Він зіпсував дорогі нитки, які мені люди принесли, щоб я їм вишила сорочки. Як я буду повертати? Грошей не маю!" Тоді в Космачі більшість людей, як і сотню років до того, працювали на лісорозробках, "в бутині". Мама цілий день рубала сокирою ліс і заробляла 16 рублів на місяць. Потім ввечері варила їсти і до третьої години ночі сиділа за вишивкою на замовлення, аби заробити ще копійчину. Батько теж працював в бутині і отримував 46 рублів.

Тоді в лікарні вчителька порадила мамі не сварити мене, а дати ниточок, в цьому ж нічого поганого немає. І коли я одужав, мама мені дала ниточок, але не французьких, якими вона вишивала, а звичайних дешевих. У нас жінки купували простий білий шовк і фарбували його дуже добре різним зіллям, яким фарбували і писанки. Мама виторочила шматок полотна у формі панами і показала мені, як вишивати болгарським хрестом. І я вишив свою першу роботу, яку назвав "Два півники горох молотили".

Читайте: Из повара в фермеры: как переселенец из Луганска наладил производство сыров под Полтавой

Потім вишив мамі сорочку, щоби вибачитися перед нею за ту шкоду, що заподіяв. Таким чином, в першому класі я вже зробив дві роботи, які потім експонувалися на моїх виставках. Вишивку з півнями я скопіював років 5 тому, аби можна було порівняти неохайну дитячу вишивку зі справжньою роботою.

Далі я продовжив вишивати. Вишивав, коли вчився на факультеті журналістики Львівського університету; вишивав навіть в армії – я ніс службу в Ленінградському військовому окрузі, наш майор Галяутдінов, татарин, давав ключ від свого кабінету и говорив: "Іди повишивай". Солдати теж ставилися з розумінням, їм було цікаво, що я вмію щось таке, що вони не вміють.

Про село

В нашому селі навіть зараз є багато хлопчиків, які вишивають від класу четвертого-п’ятого, разом з мамами, серветки та рушники, аби мати свої гроші. Чоловіки теж вишивають. Мій сусід Микола Костюк, якому 25 років, дуже гарно вишиває сорочки – в нього мама Костюк і бабуся Анна Арсенич гарно вишивали, але він залишився в 15 років круглим сиротою. Василь Рушканюк вишиває ікони, Андрій Сунак вишиває картини, а Микола Воронюк із сином Степаном — рушники.

На ярмарці в Космачі: майстрині з бісероплетіння та вишивки

Взагалі в селі біля 3 тисяч людей заробляють народними промислами: ткачі, різьбярі по дереву, боднарі, які виготовляють дерев’яний посуд; є ті, хто виготовляють музичні інструменти, роблять сирну іграшку – коники з вершниками, все з сиру, зі смаком тараньки. Цю іграшку купують ресторани до пива; а до весілля, крім коників, роблять сирних лебедів. Ще у нас популярно бісероплетіння, ліщиноплетіння (бо якщо вся Україна плете з верби, то ми з ліщини, бо верба не росте). Авжеж, зараз багато людей повиїзжали на заробітки до Італії, Польщі, Португалії, але все-ж таки багато і залишилося. Тільки одних писанкарів – 446!

Про писанки

В дитинстві я бачив, як мама розписує яйця, але тоді мені було нецікаво. Потім сталося так: я був уже студентом і приїхав додому перед Великоднем. Знайомі зі Львова замовили мені привезти космацьких писанок, а мама домовилася з однією жінкою, Параскою Шкодяк, щоб вона теж розписала писанок, мовляв, так буде більше. Я пішов їх забирати, а Параска каже: "Йой, я ж не встигла, ти маєш мені допомогти!" Я кажу: "Я ж не вмію!" Але вона пояснила, що вже нанесла узір, тільки треба заповнити його фарбами. Так відома писанкарка навчила мене писати писанки. Я почав цим займатися та навіть згодом відкрив школи писанкарства у Польші, Франції та Британії, для студентів Кам'янця-Подільського, Тернополя, Львова. Зараз уже мої учні презентують українську писанку на різних форумах, а серед них Михайло Данилюк, Зеновій Пеньонжик і всесвітньо відомий Олег Кіращук.

Але основну ставку я зробив на дослідження писанки, бо у радянські роки вона була заборонена у Космачі. Коли жінки несли на ярмарок відро писанок, щоб продати, поліціянт міг відібрати відро, налити води, поставити кип’ятильник, щоби це все облізло. І казав: "Ти почему релігію пропагіруєш?" Або навіть візьме і розіб’є писанки, і жінка лишається ні з чим. І пропала кількамісячна праця марно.

Дочка Дмитра Вероніка

Я почав вивчати це мистецтво, шукати по всій Україні та за кордоном людей, які вміли писати писанки, а в 1992 році з моєї ініціативи Міністерство культури фінансувало Перший міжнародний з’їзд писанкарів, на який я запросив писанкарку Одарку Онищук з Канади, з Франції – Галину Хоткевич, дочку письменника з Харкова Гната Хоткевича, та інших видатних писанкарів – представників діаспори. А кожна область України була представлена цілою делегацією. Зараз писанкарство вже дуже популярне, і я задоволений, що воно не пропало.

Крім писанкарства, я ще вивчав народний етикет та написав наукову роботу "Українська ввічливість", матеріал для якої збирав на теренах України, включаючи ті області, де завжди жили етнічні українці: Курську, Білгородську, Воронізьку, Берестейщину (це біля Бресту), Бесарабію та частину Польщі. Ми весь час говоримо: ой, які молодці французи, чи американці, чи ще хтось, а чому не показати українське? Наш етикет діяв споконвіку, ще з часів "Повчання Володимира Мономаха".

Читайте: Укол смерти: женщина умерла после инъекции, но врачи вину не признают

Про пошуки прекрасного

Працюючи журналістом в різних районних виданнях, переважно на Буковині, я користувався кожною нагодою для збирання фольклору та узорів для вишиванок та писанок. Найбільше я працював у Кіцмані, де народився Івасюк, у Путилі - на батьківщині Юрія Федьковича, у Новоселиці, звідки походять Микола Мозговий та Софія Ротару.

Наприклад, редактор казав, що потрібно написати про якусь доярку. Відшукавши її, я розпитував, що вона ще робить, крім того що доїть корів. Якщо вона співала, я просив заспівати та записував пісні, або робив замальовки орнаменту для вишиванки.

Потім я збирав орнаменти всюди, де бував, а згодом люди почали присилати мені бандеролі зі зразками орнаментів – для сорочок, скатертин, рушників. Таким чином я зібрав біля 20 тисяч узорів, серед яких є старі, призабуті і майже втрачені, і не тільки українські – з Молдови, Болгарії, Білорусі, Росії, Литви і Балкан. Багато узорів є авторськими.

У моєму доробку понад 150 сорочок, безліч рушників, ясиків, серветок, картин і портретів. Також я роблю своєрідні "книжки-пано" – нашиваю 80-100 узорів на великому шматку полотна. "Космацькі взори", "Подільські взори", "Поліські взори", "Болгарські взори", "Лемківські взори", "Покутські взори"... Вдома у мене зберігається робіт на 4 зали. Просто для людей, щоб милувалися.

Також їх можна побачити на персональних виставках - таких було понад 50, в Україні та зарубіжжі.

На своїх виставках я сідаю у куточку – відвідувачі, мабуть, думають, що це старенький наглядач – і слухаю, що вони говорять. Добре почути критику, бо вона дає поштовх до нових робіт. На Facebook теж ставлю фото, дивлюся на реакцію людей – коментарі, лайки.

Не раз бачив, як жінки прямо в музеї копіюють узори: вишивають або фотографують. Це мені в радість, бо я хочу все це людям повернути, щоб жило і прикрашало нашу державу, презентувало її в світі, і світ ставав гарнішим.

Катерина Ющенко на виставці робіт Дмитра Пожоджука

Мої вишиванки вдягають народний артист Михайло Кревень, письменниця Галина Турелик, піаністка Мирослава Ластовецька, у Віктора Ющенка та його сина є мої вишиванки. Але переважно їх вдягають прості люди, я намагаюсь зробити свої роботи доступними.

Дмитро с дружиною

Свою сім’ю я теж обшиваю: жінка все вміє, але у неї часу не вистачає – переважно порається з дітьми та по господарству.

Діти в мене теж творчі, дочка Вероніка любить плести з бісеру браслети, гердани, а нещодавно вишила бісером сорочку, і дуже вдало. Вона хоче бути режисером, але зараз тільки в 10 класі, є ще час подумати. Син – студент 5 курсу історичного факультету, більше занятий наукою, від творчості зараз відійшов.

Про те, як з’являється вишиванка

Спочатку треба вибрати тканину та нитки. На жаль, в Україні не виробляють ниток, тому ми користуємося французькими, індійськими, російськими, китайськими. З тканиною теж проблема: раніше в Україні виробляли достатньо льону, але потім фабрики позакривалися, і тільки зараз виробництво потроху починає відновлюватися.

Я впевнений, що вишиванка має бути створена з якісної дорогої тканини, льону або шовку. Не треба економити, бо вона призначається для особливих дат. Так, раніше у кожного була вишиванка "назавши" (на будень) і "напролюдень" (на свято). У Космачі і люди мають по 20 вишиванок. Але в середньому по Україні у людей по одній вишиванці, тому треба вибрати найкраще.

Зараз я вишиваю чоловічі сорочки з чорного корейського "мокрого" шовку. Чорний колір - символ наших чорноземів, козаки залюбки одягали вишиванки на чорних шовках.

Колись я зустрів даму з Польщі, яка сказала, що нічого спільного з українцями не хоче мати! Я питаю – чому? Виявилося, що вона колись купила вишиту жіночу блузу, попрала її, і залишилася тільки тканина, вишивка злиняла. Питаю: "Скільки вона коштувала?" "7 рублів". А на той час добра вишивка коштувала 25 рублів. Ну як заплатили, так і маєте… Та вишиванка була вишита ленінградськими "бумажными нитями", одноразовими. Може, коли людина вмирає, цілком нормально положити її в труну в такій сорочці, але носити її неможливо.

До речі, раніше існувала традиція: новонароджену дитину хрестили у вишиваній сорочці і клали на білу тканину. Потім, коли дитина зростала, з цієї тканини шили весільну сорочку з найкращим узором, і цю сорочку можна було вдягати тільки на Різдво та Великдень. В ній людину і ховали. Тому ми втратили багато узорів, бо вони закопані в землю.

Щоб вишити одну сорочку, потрібно від одного місяця до кількох років. Колись я міг вишити чоловічу сорочку з простим (наприклад, слобожанським) узором за добу, але зараз вже зір не той. Складні космацькі узори можна і два роки вишивати: там буває до 24 відтінків ниток, поверхня щільно зашита, так що не лишається білого. Такі сорочки я шию з перервою – відкладаю, беруся за іншу.

Середня ціна якісної вишиванки в Космачі – від 3 тисяч грн. Подібна вишиванка, зроблена за допомогою вишивальної машині, коштує від 400 грн.

Про символіку вишиванки

Зараз вишиванки на піку популярності, але це не тільки радість, але й велика пересторога. З’явилися китайські вишивальні машини, тільки у нас в Космачі їх вже більше тисячі. Люди, які вишивають на цих машинах, калічать вишивку.

Українська вишивка існує впродовж тисячоліть і має певне навантаження, символіку. Кожен узір та колір щось означає, і треба знати, де і як його розмістити. Також сорочка повинна бути вишита з любов’ю. Раніше жінка молилася перед тим як вишивати, щоб людині добре ходилося в тій вишиванці; навіть від лиха та куль вона могла захистити.

А зараз узір розміщують на вишиванці де попало і думають, що чим більший візерунок, наприклад, із квітів, тим краща вишиванка. Або, скажімо, дивлюсь на чоловічу вишиванку, яку одягнув молодий хлопець – а вишивка на грудях перерізана навпіл. Людина, яка вишивала цю сорочку, перекреслила парубкові усе життя.

Нерідко негативні символи виступають в парі з позитивними, або сварги не так повернуті.

Тому перш ніж взятися за вишивання, треба глибше вникнути в історію української вишивки, подивитися, як це робили наші предки.