Блог | "Украину придумал Ленин" и другие басни: почему россияне отказывают нам в праве на существование

Упоминание Владимиром Путиным Ленина как создателя Украинского государства в самой Украине воспринимается с откровенным сарказмом. Для украинца такое заявление Путина является доказательством его исторического невежества.

И в самом деле, как можно в 1917 году "учредить" государство, о государственных традициях которого было известно со времен киевских князей? При чем здесь Ленин? Но не стоит воспринимать Путина как человека, который никогда не читал ни одной исторической книги и "забыл" о древнем Киеве. Просто для него все эти земли – обычная "историческая Россия", а никакой Украины никогда не было и не могло быть, – пишет Виталий Портников для "Радио Свобода".

Такой же точки зрения придерживается большинство соотечественников Путина, изучавших историю в советских и российских школах и вузах.

Далее текст на языке оригинала.

Курс вітчизняної історії в Росії – міф, який склався у дуже далекі часи. Новій династії Романових, чия легітимність на царському престолі була, м'яко кажучи, сумнівною – адже це були обрані монархи, до того ж представники династії брали активну участь у російській Смуті на боці царів-самозванців – просто необхідно було історичне обґрунтування їхніх прав на престол, безперервності Російської держави.

Так і з'явився талановитий історичний комікс – "Історія держави Російської" Миколи Карамзіна.

"Всі, навіть світські жінки, кинулися читати історію своєї вітчизни, доти їм невідому. Вона була для них новим відкриттям. Стародавня Росія, здавалося, знайдена Карамзіним, як Америка – Колумбом", – писав Олександр Пушкін.

Але виникає питання: а де, власне, знайшов обдарований письменник Стародавню Росію? Правильно – насамперед на українських землях!

Карамзін наполягав на тому, що Малоросія – "історичне надбання" Росії, а малороси та великороси – "один народ". І цей погляд було доброзичливо сприйнятий і владою, і російськими інтелектуалами. Опонент Карамзіна, автор багатотомної "Історії російського народу" Микола Полевой був прихильником зовсім іншого підходу і стверджував, що "в цій народності бачимо лише два основні елементи давньої Русі: віру та мову, але й ті були змінені часом.

Решта – не наше: "фізіогномія, звичаї, житла, побут, поезія, одяг…". Ось тільки погляди Полевого ніхто не сприймав серйозно – ані цар, ані аристократи, ані Пушкін. І якщо ви зможете переконати свого співрозмовника з Росії у невігластві Путіна, то як ви переконаєте його у невігластві Пушкіна та Карамзіна?

Уся російська освіта, в такий спосіб, будується на звичайній брехні ще з імперських часів.

Ви можете запитати: а навіщо ця брехня знадобилася більшовикам, які будували свою ідеологію на боротьбі класів, а не на ідеї імперської переваги?

І ось тут ми повинні зрозуміти, що суть російського більшовизму – не у класовій ідеї, а у відновленні імперії, яка загинула після Лютневої революції 1917 року.

Так, спочатку більшовики намагалися замінити класичний історичний курс підручниками відомого історика та одного з лідерів більшовицької партії Михайла Покровського – його ім'ям свого часу навіть назвали Московський університет.

Покровський аналізував історію з класової точки зору. І в нього виходило, що українське селянство боролося із гнобителями і внаслідок обману з боку Богдана Хмельницького опинилося під ярмом Московського царства. Ні про яке "возз'єднання України та Росії" ви у працях Покровського не прочитаєте.

Але вже у 1936 році – це час остаточної перемоги Йосипа Сталіна у боротьбі за владу – у Радянському Союзі починається критика "школи Покровського" (сам історик вже на той час помер). Його учнів оголосили "базою шкідників, шпигунів і терористів, які вправно маскувалися за допомогою шкідливих антиленінських історичних концепцій" та репресували.

У радянські школи остаточно повернулася історія Карамзіна. Так вона там і досі залишається, вже у путінській Росії. І саме тому аж ніяк не лише Путін, а й будь-хто, хто живе у цивілізаційній парадигмі "русского мира", впевнений, що України ніколи не було і бути не може. Що навіть як союзна республіка вона могла з'явитися лише штучним шляхом.

Тому не варто розраховувати, що ключ до примирення Росії та України – банальна зміна влади у сусідній країні.

Ні, ключ до примирення – це заміна підручника історії на шкільній парті та в університетській аудиторії, це відмова Росії від шовіністичної міфології, яка лише прикидається історичною наукою. Без цього нові та нові покоління росіян продовжуватимуть сприймати Україну як втрачену Росію.