Чорне у помаранчевому: суб’єктивно про революцію

У такій темі, як Помаранчева революція, ніяк не обійтися без особистого досвіду. Точніше, без свідомого чи підсвідомого інспірування його іншим. Як не крути, а всі ми «там були» (у тій чи іншій ролі), тому судимо про те, що було – з власної дзвіниці.

Видео дня

Тобто можна, звісно, цього не робити та піти шляхом Вікіпедії, зазначивши, що Помаранчева революція – це «низка протестів, мітингів, страйків, акцій громадянської непокори» і що тривала вона від 22 листопада 2004 року до, умовно кажучи, 26 грудня 2004-го (коли після переголосування Віктора Ющенка було обрано президентом України) або ж – якщо комусь так більше подобається – до 23 січня 2005-го, тобто до дня інавгурації Ющенка на Майдані.

Можна паралельно із цим згадати і всі значимі віхи Помаранчевої революції: оголошення Верховною Радою недовіри Центвиборчкому (27 листопада), з’їзд у Сєвєродонецьку і спробу запровадити в Україні федеративний устрій (28 листопада), перемогу помаранчевих сил у Верховному Суді (коли суд призначив «третій тур» виборів – а було це, згадаймо, 3 грудня), конституційну реформу від 8 грудня, яка забезпечила компроміс між владою та опозицією і дозволила обрати новий склад ЦВК тощо.

Можна згадати, скільки книжок було написано про Помаранчеву революцію, скільки фільмів про неї знято. Можна задрапіруватися, як у тогу, у кілометри кіноплівки та гектари паперу, але так і не зрозуміти суть тодішніх подій. Власне, не так подій, як послідовного, стрімкого і невідворотного перетворення їх на абсолютно протилежну за суттю своєю даність.

…Пригадую, як у 2005-му, на першу річницю Помаранчевої революції, кілька Інтернет-сайтів та друкованих ресурсів взялися розміщувати спомини причетних до подій на Майдані. Тексти з’являлись різні за змістом, але подібні за тональністю. Загалом вони були вітальними, себто глибоко позитивними. І ця їхня життєствердність (навіть з гіркуватим присмаком розчарування й обіцянками "далі жити своїм розумом" і не вірити більше нікому з політиків) проступала у цих матеріалах чіткими абрисами.

Тоді, переглядаючи ці звіряння, я переживала дещо цілковито зворотне. Мені йшлося про втрату сенсу буття – буття професійного, ясна річ (це щоб не перегинати палицю). Бо ціле життя людське – воно, врешті-решт, як океан, де плавають айсберги парламентських чи президентських виборів з усіма їхніми інтригами та політтехонологічними заморочками. Їх складно оминути, але необов’язково розбивати об них собі голову. І – головне! – серце.

Таким був мій персональний підсумок Помаранчевої революції. Працюючи тоді у патріотичному (це таке термінологічне визначення, прийняте на початку «нульових») виданні «Україна молода», почувати інакше я просто не могла. Навіть попри щирий намір переконати себе саму у тому, що шоу триває й після того, як його непоправно скалічили, вирізавши зі сценарію важливий шмат – задоволення від щоденних твоїх занять, твоєї роботи.

Бо якщо говорити про ремесло, то тут ясніше, ніж у пісні «Cardigans», і не скажеш: I`m loosing my favorite game. Я програла в улюбленій грі (процес, між іншим, так і пішов навспак), бо втратила розуміння, кому були потрібні всі ті коментарі, які доводилось збирати, всі ті статті, як доводилось писати? Неясно й те, для чого бути літописцем дурощів, ретранслятором вчорашніх «месій», котрі виявилися глибоко непорядними та обмеженими крутіями?

Віра в різномасті політичні гасла була втрачена раз і назавжди. Знаю, що подібне переживали й інші «сторожові пси демократії». (Хоча, можливо, таке посилання і зайве – то, мабуть, невитравна совковість дається взнаки: спертися на "колектив", вказати через плече – ач, за мною цілий натовп гвинтиків стоїть!).

І все таки – з суто статистичних міркувань – підкреслю: роздуми над тим, чим є журналістика зараз, вводили у ступор ще в роки «раннього» Ющенка дуже багатьох. Втім, це я дещо збочую від заявленої теми, розчісуючи улюблену – журналістську – болячку, про яку «Обозреватель» вже писав.

Не знаю, як кого, а мене свого часу остаточно добив обмін ударами (і компроматом, і брудом) між головними персонажами помаранчевого Майдану – Віктором Ющенком та Юлією Тимошенко. Пам’ятаєте, як ці закляті друзі (не плутати з «любими друзями» – то окремий сюжет!) ніяк не могли дійти порозуміння у перший прем’єрський прихід ЮВТ? І як все закінчилось відставкою Тимошенко?

(А відтак – приходом Єханурова, а відтак – другим пришестям на цю посаду Януковича, відставкою Януковича, створенням і розвалом «широкої» коаліції – всім тим, в чому не було ані системи, ані адекватності – суцільне шарахання зі сторону на сторону).

Дуель на м’ясорубках, як сказав би Остап Бендер, де кожен супротивник плавно перетворюється на котлету. А переможців немає…І, чесно кажучи, плювати на те, хто більшою мірою був винний у тому, що так бездарно зводилось нанівець усе піднесення від щойно вибореної «правильної» влади.

Так, безумовно, Майдан був і лишатиметься приводом для великих гордощів. Гордощів "моєю нацією", як любить казати Віктор Андрійович. А наслідки Майдану – приводом для не менш великого розчарування. Очільниками цієї самої нації.

Бо що країна отримала після 26 грудня 2004-го і 23 січня 2005-го? Химерного (щоб не сказати різкіше: малахольного) президента, що годинами розводився на партійних з’їздах про скіфські кургани, про кістки померлих, які промовляють до нього по дорозі з Сумщини та на Сумщину. Людину минулого, а не теперішнього і, тим паче, не майбутнього. Не бійця і не борця (революцію він не робив, хіба що освятив своїм іменем).

Людину, обтяжену зв’язками, родичами та кумами (і не здатного протистояти апетитам перерахованої публіки). Не стратега. Не державного мужа. Не чіткого логіка (чого варті хоча б стрибки Ющенка у питанні НАТО!). В чомусь – безкінечно впертого, в чомусь – надто піддатливого «любим друзям» та решті персонажів. В чомусь – м’якого і непослідовно-милосердного (гасло «бандитам – тюрми!» так і не було втілено у життя), в чомусь – злобного і мстивого.

Країна отримала такого собі Петра, який так і не став «скелею», лишившись слабодухом, що безпорадно микається між трьох сосен у Гетсиманському саду. По суті своїй – зрадника. От що отримала країна…

Можна, звісно, й абстрагуватись від Ющенка. Тобто підійти до помаранчевої революції із зовсім іншим мірилом. Мовляв, не цей конкретний президент «матери-истории ценен», а сам дух, порив, «чин» (як сказали б на Галичині), кураж і звитяга народу… Якщо так, то все в порядку. Ніхто у нас Помаранчеву революцію не відбере: вона вже вписана на скрижалі історії.

Але біда в тім, що ідея в чистому вигляді (як-от боротьба за мир в усьому світі), мабуть, не існує. Бо потребує втілення у чомусь або у комусь. Боротьба семилітньої давнини втілилась у певній персоні, чиє ім’я стократною луною розносилось над київським Майданом та Печерськими пагорбами. Ім’я це виявилось пшиком, і найбільша вина його власника – якраз у тому, що всі його дії призвели до великої апатії, великої депресії та великої аполітичної втоми разом узятих.

Та якщо йти від противного – уявити, що Майдану не було, що Ющенко так і не виграв вибори, лишившись іконою на стіні, до котрої і по цей день моляться опозиціонери – то слід визнати, що нічого хорошого у такому розкладі також нема. Як то кажуть: краще зробити і шкодувати, аніж не зробити (і шкодувати все одно).

Ми – зробили. Отож, з річницею?..